Акуна матата на Майдані Конго (оновлено, з малюнками)
…Десь вдалині чулося хлюпання хвиль, що розбивалися об берег. Сонце переливалося золотом на м’якому білому піску. Мабуть, так виглядає рай, якщо на небесах може бути таке місце. Легкий вітерець шурхотить у листі пальм… І на обличчя падають солоні бризки, дивовижні птахи пролітають, лишаючи лише пір’їнки. Дивовижним чином пір’їнки складаються одна до одної, рядочок, ще один, другий... І ось уже під цим убором з’являється голова, теракотова шкіра покрита борознами зморщок, трохи розкосі очі дивляться суворо і мені стає по-справжньому моторошно. Я відчуваю, як у мене на голові ворушиться волосся. Скальп… Якою ж матеріальною може бути ця абстракція з американських фільмів про індіанців Я відчув на власній голові значення цього слова, побачивши його. Сумніву бути не може - це індіанець - вождь апачів, ірокезів чи ацтеків. Нарешті я роззирнувся навколо. Мене оточили 10 чи 12 чоловіків з голим торсом, зі списами в руках. І ці списи були спрямовані на мене.
- Hello! - перше (і щиро кажучи, не найрозумніше), що спало мені на думку і на язик.
Індіанці почали щось белькотати. Значить, це не північноамериканські аборигени, подумав я. Про те, що англійці були не першими європейцями на цьому континенті, тої миті я забув.
- Buenos dias! - все-таки здоровий глузд до мене повернувся і я згадав, що конкістадори були іспанцями.
Вони на мене глянули, як на ідіота. Бо таким же я і був. Йолоп! Колумб же ж - португалець! Та португальської я не знав. Моє волосся знову почало ворушитися, відчуваючи, що недовго йому лишилося прикрашати мою голівоньку. І мені нічого кращого не спало на думку, як бовкнути: «Акуна матата!»
Не знаю, яким чином індіанці Америки знали суахілі, але вони емоційно почали розмахувати своїми списами, поки вождь знаком не показав, що досить. І раптом, коли я вже був холодний з жаху, усі впали на коліна і почали бити поклони. Мені! Я насторожено озирнувся - до землі в поклоні припали всі - і навіть вождь.
І тут я відчув, що можу нарешті підвестися. Бо до того часу я лежав на піску, спокійно собі засмагаючи. А несподівана поява непрошених незнайомців мене ніби пришпилила до землі.
Я для надійності повторив свою вдалу фразу:
- Акуна матата! - і для певності чомусь додав: - Йо! - і підняв руку. Ото ще фюрер доморощений. До мене повернувся гумор і здатність до самокритики - значить, страх свій я остаточно переборов. Я гарячково почав перебирати у пам’яті усі фільми з індіанцями, які бачив, бо ж пристало й далі якось з цими людьми спілкуватися: доля Кука мені ніколи не імпонувала.
І тут мене понесло.
- Іх фо ю не ворог, ай ем аміґо.
Та це диво лінгвістичної думки жодного враження на схилених в поклоні людей не справило. Вони ніби приросли до землі. Та бути богом для цих людей якось аж надто моторошно. Треба робити ноги звідси. І якомога швидше. Мені згадалися ритуальні танки, транс, і мої ноги самі почали виробляти дивні па, аналога яким в нашій, сучасній, культурі я не знав. Та ноги мене самі вели - і я не чинив спротиву. А далі ще й почав приспівувати - треба ж було вводити їх у транс.
- Не стій, не стій, стрибай, |
Не стій, стрибай,
Не стій, стрибай!
Я почав сам підстрибувати в такт пісеньці, яка невідомо чому спала мені на думку. Та, очевидно, українські слова знайшли відгук у серцях червоношкірих - і вони, побачивши мої підбадьорливі жести, повставали і теж пішли в танок. Навколо мене. Я очима шукав, де б це непомітно пролізти в цьому натовпі і зникнути, щезнути, розчинитися. Словом, втекти подалі від цих поки що веселих і милих людей з бойовим макіяжем на обличчях та грудях.
Та шукаючи лаз у щільному кільці танюристів, мій погляд зупинився на єдиній особі, яка не мала голого торсу. Її блискучі чорні коси були заплетені в кілька довгих рівних кісок і вона одна не танцювала. Певно, у їхніх звичаях чоловіки танцюють самі. Вона стояла і дивилася на мене, як на бога. Їй-богу! Вперше дівчина дивилася на мене, як на бога.
- Привіт! - «акуна-матата» не пасувало до цієї ситуації. І як не дивно, але самими губами (певно, щоб не помітив батько-вождь, а вона точно була донькою вождя - інакше просто не могло бути) вона мені відповіла: - Привіт!
І тут, як у старому кіно, всі декорації потьмяніли, звуки стали приглушеними і далекими, все розпливлося - і лишилися тільки я і вона. Одні-саменькі в цілому світі!
Я і вона, вона і я! Зараз ми візьмемося за руки і довго-довго кружлятимемо в танку. Втікати мені розхотілося. Принаймні не зараз. Я на ватяних ногах наблизився до неї і… А вона, от дівчисько, почала бризкатися водою з сулії, що була прикріплена в неї на стегні. Я тут про любов, а вона - дуріти! Та ще й так по-дитячому! Ну гаразд! Хочеш подуріти - будемо дуріти! І я вихопив в неї сулію і почав сам бризкатися на неї водою.
- Сліпченко! Ти що, геть здурів!? - прекрасна індіанка, виявлялося, добре розмовляла по-українськи.
- Та не зважай, Тетянко, він помалу приходить до тями, але наслідки сонячного удару ще даються взнаки.
І тут я остаточно «прийшов до тями», як висловилася наша вожата Олена Георгіївна. Навколо мене скупчився мало не весь наш загін на чолі з вожатою у чудернацькому капелюсі з пір’ям павича. А наді мною схилилася Танька Королівська, намагаючись мене привести до тями холодною водою.
- Що зі мною сталося? - нарешті спромігся я повністю відігнати видиво, хоча воно було таке солодке.
- Вночі спати треба, а не нам зубною пастою обличчя мастити. Зрозумів?
- Що? - не зрозумів я сарказму Королівської, хоча пригадував уже, чому вона була ображена - я ж їй не пошкодував пасти - і вона від засохлої м’яти не могла зранку очей розплющити. А потім ще довго-довго вмивала обличчя, щоб перестало пекти.
- То ти замість того, що спати вночі, вирішив виспатися на пляжі. От і маєш - сонячний удар.
- А як ти, безтямний, почав бризкатися водою - то мабуть, нервове. - Додала і свої п’ять копійок друга жертва нічного ритуалу з зубною пастою - Ірка Пасічник. - Та ти не хвилюйся, то минеться, йо!
І весь загін дружно зареготав.
Та лише ввечері, коли всі ми за традицією зібралися під корпусом на лавочці, усі один за одним почали пригадувати подробиці моєї непритомності і розповідати, як я марив, говорив то по-англійськи, то по-іспанськи, а то «Короля-лева» пригадав, а потім влаштував танок на майдані Конго, не розплющуючи очей і не підводячись з піску. Ми захлиналися від емоцій, перебиваючи один одного, бо згадували все нові і нові деталі моєї приключки.
Усі вже трималися за животи від сміху. І лише моя індіанська красуня сиділа, надувши губки. Хтозна, через що більше - через ту пасту чи через бризкання водою у відповідь на першу допомогу і добрі наміри. Вгамувавши черговий напад реготу, я прислухався до свого сумління, що волало: «Вибачся, бовдуре!»
Я його послухався (чи не вперше в житті) і підійшов до Тані, що сиділа осторонь.
- Вибач! - і я подав руку на знак примирення. - За все!
- Та нічого. Я ж знаю, що в твоєму віці хлопці так виражають свою симпатію. - Гідно відповіла індіанська принцеса і хутко скочила зі спинки лавки й побігла до подружок. - Акуна матата! - хором крикнули вони, зникаючи в дверях корпуса, а їхній дзвінкий сміх луною віддався у всіх закутках моєї сонячно вдареної душі.
- Йо! - гірко усміхнувся я і почвалав спати, бо ж уночі треба спати, ну або ж принаймні вдавати, що спиш - хай вже дівчатка спокійно мене намастять пастою! Зроблю їм таку приємність! Сьогодні я добрий!
Малювала Марія Анікіна