Метелики, що живуть в книжках
Сумку збирати довго не довелося - одна-дві футболки та дві пари шортів. Що іще треба в селі? То вже мама понакладала мені всякого мотлоху - на, синку, будеш мати змінне. А як на мене, то і того було достатньо, щоб нормально почуватися в далекому забитому селі, куди запроторили мене батьки за ті дві двічі перездавані двійки з географії та історії. Тому й покотилося моє літечко всім котам під хвіст, а мрії про водний скутер та парасейлінг іще далі. Тато в мене суворий, тож, хоч як мама не випрошувала у нього милості, він був непохитний: ніякого моря, нехай сапає картоплю, лобур такий, у бабці на селі. А я в тому селі ну нікогісінько не знав. Я так рідко їздив до бабусі, що вона, мабуть, вже й забула, як я виглядаю. Ну не мав часу, чесно! Тож доведеться половину канікул заводити друзів, а вже другу половину з ними прощатися. Що поробиш - не всі сидітимуть в селі все літо, як я. Така ціна одного не дуже-то й удалого вечора з не дуже-то цікавою дівчиною, коли я замість того, щоб готуватися до контрольної з географії, пішов на побачення наосліп. Тому і не знав, де знаходяться Анди, зате тепер добре знаю, де знаходиться село Вербівка.
Тож сталося так, як я і очікував: вийшовши з квадратною головою з запилюженого автобуса (я думав, що такі автобуси вже давно вимерли як вид), я роззирнувся і побачив стареньку бабусю, яка дуже мені нагадувала тата, але чим саме, я так і не зрозумів. Згадавши про тата, я ще раз зітхнув, адже до програми мого покарання входила і ця сама поїздка - не татовим новим авто, а цим старим, гуркотливим і брудним автобусом.
Я не знав, як підійти до бабусі. Вона була нібито мамою мого тата, але для мене лишалася чужою.
- Добридень! - привітався я, згадуючи, що чемністю можна згладити будь-яку незручну ситуацію.
- Ой, Бодічку, внучечку мій дорогий, який же ти! - і бабця не договоривши, який же я, закивала головою і в її очах з’явилися дві величезні росинки.
Я не знав, що казати і робити, тому аби сховати очі, просто обійняв її тендітну старечу постать однією рукою і притис до себе. І відчув, як вона затремтіла в моїх обіймах. Я зрозумів: бабуся плакала. І зрозумів, хто є тому причиною.
Трохи заспокоївшись, вона відхилила лице і взявши мене за руку, як маленького, повела за собою. Її хата була такою ж крихітною, як і вона сама. Але чомусь в дитинстві мені такою не здавалася, певно, я тоді був просто меншим і дивився на все в іншому масштабі. Подвір’я обвивав густий виноград, створюючи затишний затінок. Посеред подвір’я стояв стіл, а на ньому - велика миска вареників, пиріжки, глечик молока та яблука. Бабуся на мене чекала. Я вдруге відчув себе поганцем. І зовсім не через двійки.
Не встиг я кинути сумку у хаті, як бабусині, хоч і старі, але сильні руки, садовили мене за стіл. Бабуся дивилася, як я їм, і відразу підсипала добавку, коли тарілка порожніла. Нарешті наївшись, я чемно подякував і вже хотів іти до хати перевдягнутися, як почув скрип хвіртки, і побачив дівчину. Вона зайшла ніби до себе додому. «Невже це якась моя сестра, якої я не знаю?» - майнуло в мене в голові, а докори сумління ще більше зашкреблися десь під серцем.
- Добридень, Олено Григорівно! - весело мовила дівчина, ніби не звертаючи на мене уваги і взялася прибирати зі столу. - То дочекалися вже свого Богдана?
Бабуся щось їй сказала у відповідь, але я, приголомшений простотою та відвертістю незнайомки, не почув, що саме. Я сховався в хаті і у відхилену фіранку спостерігав, як дівчина розмовляє з моєю бабусею, водночас пораючись, як у себе вдома.
Дочекавшись, коли вона піде, я вийшов і запитав у бабусі, хто це був?
- Це Світланка, - бабусине лице стало таким же світлим і сонячним, як і ім’я незнайомки. - Вона мені допомагає в господарстві. А ти чого втік до хати, навіть не познайомившись з дівчиною?
- Я перевдягався, бабусю. Не годиться в брудному з дівчиною знайомитися.
- Зовсім, як татусь, - поблажливо усміхнулася бабуся і пішла.
Наступного дня першим, що я почув, був дзвінкий сміх, що долинав з-за хати. Я нишком відхилив фіранку і побачив, як Світлана з бабусею збирають огірки у великий кошик. Чи то бабуся щось розповідала цікаве, чи то у дівчини справді був гарний настрій, але сміялася вона щиро і невтримно. З усіх моїх знайомих дівчат ніхто так не сміється - вони це роблять ніби на показ.
Я одягнувся, вмився, почистив зуби - і в повному спорядженні вийшов надвір - треба ж було виконувати татів план - «перевиховати синочка фізичною працею».
- Доброго ранку, - бадьоро і впевнено привітався я ніби до обох, але погляд мій був прикутий до дівчини. Дзвінкий сміх вмить кудись зник, Світлана зашарілася і почала нервово витирати руки об шорти. - Ну і врожай цьогоріч, - ніби зі знанням справи, я взявся до роботи. А в голові молоточком стукало: «За що вона мене незлюбила? Я ж ще нічого не встиг зробити. А може, бабуся їй розповідала, що не зявлявся невідь-скільки». Але останню думку відразу ж відкинув. Та й соромно стало, що підозрюю бабусю в такому.
Бабуся продовжувала розповідати різні кумедні історії зі свого життя, про покійного дідуся, виявляється, неабиякого дотепника. Але Світлана уже не сміялася. Не дочекавшись сніданку, вона швидко пішла додому. Тепер я був переконаний, що через мене. Але прямо про це запитати не наважувався.
Та відповідь з’явилася сама, коли я найменше на те чекав.
Нам на літо задали прочитати «Собаку Баскервілів» Конан Дойля. Оскільки вечорами у мене було достатньо вільного часу, то я вирішив хоч раз на літніх канікулах виконати шкільне завдання - і прочитати все. Ну, гаразд, майже все. На черзі стояв Шерлок. Та, виявилося, не тільки він. У чергу поставили і мене - в сільській бібліотеці, коли я прийшов туди у пошуках книжки. Виявилося, що за три дні до мене хтось забрав книжку і ще не повернув. Так завжди зі мною трапляється - хороші наміри розбиваються об несприятливі обставини. Розчарований і знеохочений, я повернувся додому. На мене вже чекала бабуся з обідом.
- Чого це ти засмучений такий? - запитала мене старенька.
- Та Шерлока не знайшов. Хтось іще, виявляється, крім мене, літо проводить за корисними справами, - і я гірко посміхнувся.
- То вам теж «Собаку» читати задали? - з-за хати з полумиском вишень вийшла Світлана, і я вперше за останній час побачив знову її усмішку.
- Так, але, мабуть, не судилося мені…
- Судилося-судилося. - Світлана так по-доброму і щиро, як ніхто усміхалася, що подумки подякував її батькам, що здогадалися так назвати доньку. - Бо я саме її дочитала і збиралася відносити в бібліотеку. Якщо ти обіцяєш до післязавтра прочитати, то я не здаватиму в бібліотеку, а дам відразу тобі.
Її очі сяяли, ніби вона не книжкою зі мною ділилася, а чимось надзвичайно дорогим і унікальним.
Ввечері «Собака Баскервілів» лягла на приліжкову тумбочку в очікуванні наступного читача, тобто мене. Я збирався вже заснути, але мені пригадалося, як Світлана світилася радістю, що стала мені в пригоді. Тож я не міг злегковажити і не прочитати книгу в призначений термін.
Тож я розгорнув стару пошарпану книжку і якийсь білий клаптик метеликом вилетів з-поміж сторінок і впав під ліжко…
Та мені було не до того: я не заплющив очей, поки не перегорнув останньої сторінки. І чому я раніше не читав детективів? До ранку мені снилися і Шерлок, і Ватсон, і дивні вогні на озері… Аж поки крізь сон я не почув тихий і лагідний бабусин голос:
- Прокидайся, соньку! Вже обід на столі.
Я протер очі - і справді сонце вже нагріло кімнату, а в пасмах сонячних променів літали порошинки і тополиний пух знадвору...
- А що це ти впустив? - бабуся підняла з підлоги того «метелика», про якого я ще вчора успішно забув. - Ой, мабуть, не ти…
Бабуся відвела очі, але я вже встиг прочитати на маленькому клаптику сторінки, висмикнутої з зошита, сотні раз виведене моє ім’я…
Тож сталося так, як я і очікував: вийшовши з квадратною головою з запилюженого автобуса (я думав, що такі автобуси вже давно вимерли як вид), я роззирнувся і побачив стареньку бабусю, яка дуже мені нагадувала тата, але чим саме, я так і не зрозумів. Згадавши про тата, я ще раз зітхнув, адже до програми мого покарання входила і ця сама поїздка - не татовим новим авто, а цим старим, гуркотливим і брудним автобусом.
Я не знав, як підійти до бабусі. Вона була нібито мамою мого тата, але для мене лишалася чужою.
- Добридень! - привітався я, згадуючи, що чемністю можна згладити будь-яку незручну ситуацію.
- Ой, Бодічку, внучечку мій дорогий, який же ти! - і бабця не договоривши, який же я, закивала головою і в її очах з’явилися дві величезні росинки.
Я не знав, що казати і робити, тому аби сховати очі, просто обійняв її тендітну старечу постать однією рукою і притис до себе. І відчув, як вона затремтіла в моїх обіймах. Я зрозумів: бабуся плакала. І зрозумів, хто є тому причиною.
Трохи заспокоївшись, вона відхилила лице і взявши мене за руку, як маленького, повела за собою. Її хата була такою ж крихітною, як і вона сама. Але чомусь в дитинстві мені такою не здавалася, певно, я тоді був просто меншим і дивився на все в іншому масштабі. Подвір’я обвивав густий виноград, створюючи затишний затінок. Посеред подвір’я стояв стіл, а на ньому - велика миска вареників, пиріжки, глечик молока та яблука. Бабуся на мене чекала. Я вдруге відчув себе поганцем. І зовсім не через двійки.
Не встиг я кинути сумку у хаті, як бабусині, хоч і старі, але сильні руки, садовили мене за стіл. Бабуся дивилася, як я їм, і відразу підсипала добавку, коли тарілка порожніла. Нарешті наївшись, я чемно подякував і вже хотів іти до хати перевдягнутися, як почув скрип хвіртки, і побачив дівчину. Вона зайшла ніби до себе додому. «Невже це якась моя сестра, якої я не знаю?» - майнуло в мене в голові, а докори сумління ще більше зашкреблися десь під серцем.
- Добридень, Олено Григорівно! - весело мовила дівчина, ніби не звертаючи на мене уваги і взялася прибирати зі столу. - То дочекалися вже свого Богдана?
Бабуся щось їй сказала у відповідь, але я, приголомшений простотою та відвертістю незнайомки, не почув, що саме. Я сховався в хаті і у відхилену фіранку спостерігав, як дівчина розмовляє з моєю бабусею, водночас пораючись, як у себе вдома.
Дочекавшись, коли вона піде, я вийшов і запитав у бабусі, хто це був?
- Це Світланка, - бабусине лице стало таким же світлим і сонячним, як і ім’я незнайомки. - Вона мені допомагає в господарстві. А ти чого втік до хати, навіть не познайомившись з дівчиною?
- Я перевдягався, бабусю. Не годиться в брудному з дівчиною знайомитися.
- Зовсім, як татусь, - поблажливо усміхнулася бабуся і пішла.
Наступного дня першим, що я почув, був дзвінкий сміх, що долинав з-за хати. Я нишком відхилив фіранку і побачив, як Світлана з бабусею збирають огірки у великий кошик. Чи то бабуся щось розповідала цікаве, чи то у дівчини справді був гарний настрій, але сміялася вона щиро і невтримно. З усіх моїх знайомих дівчат ніхто так не сміється - вони це роблять ніби на показ.
Я одягнувся, вмився, почистив зуби - і в повному спорядженні вийшов надвір - треба ж було виконувати татів план - «перевиховати синочка фізичною працею».
- Доброго ранку, - бадьоро і впевнено привітався я ніби до обох, але погляд мій був прикутий до дівчини. Дзвінкий сміх вмить кудись зник, Світлана зашарілася і почала нервово витирати руки об шорти. - Ну і врожай цьогоріч, - ніби зі знанням справи, я взявся до роботи. А в голові молоточком стукало: «За що вона мене незлюбила? Я ж ще нічого не встиг зробити. А може, бабуся їй розповідала, що не зявлявся невідь-скільки». Але останню думку відразу ж відкинув. Та й соромно стало, що підозрюю бабусю в такому.
Бабуся продовжувала розповідати різні кумедні історії зі свого життя, про покійного дідуся, виявляється, неабиякого дотепника. Але Світлана уже не сміялася. Не дочекавшись сніданку, вона швидко пішла додому. Тепер я був переконаний, що через мене. Але прямо про це запитати не наважувався.
Та відповідь з’явилася сама, коли я найменше на те чекав.
Нам на літо задали прочитати «Собаку Баскервілів» Конан Дойля. Оскільки вечорами у мене було достатньо вільного часу, то я вирішив хоч раз на літніх канікулах виконати шкільне завдання - і прочитати все. Ну, гаразд, майже все. На черзі стояв Шерлок. Та, виявилося, не тільки він. У чергу поставили і мене - в сільській бібліотеці, коли я прийшов туди у пошуках книжки. Виявилося, що за три дні до мене хтось забрав книжку і ще не повернув. Так завжди зі мною трапляється - хороші наміри розбиваються об несприятливі обставини. Розчарований і знеохочений, я повернувся додому. На мене вже чекала бабуся з обідом.
- Чого це ти засмучений такий? - запитала мене старенька.
- Та Шерлока не знайшов. Хтось іще, виявляється, крім мене, літо проводить за корисними справами, - і я гірко посміхнувся.
- То вам теж «Собаку» читати задали? - з-за хати з полумиском вишень вийшла Світлана, і я вперше за останній час побачив знову її усмішку.
- Так, але, мабуть, не судилося мені…
- Судилося-судилося. - Світлана так по-доброму і щиро, як ніхто усміхалася, що подумки подякував її батькам, що здогадалися так назвати доньку. - Бо я саме її дочитала і збиралася відносити в бібліотеку. Якщо ти обіцяєш до післязавтра прочитати, то я не здаватиму в бібліотеку, а дам відразу тобі.
Її очі сяяли, ніби вона не книжкою зі мною ділилася, а чимось надзвичайно дорогим і унікальним.
Ввечері «Собака Баскервілів» лягла на приліжкову тумбочку в очікуванні наступного читача, тобто мене. Я збирався вже заснути, але мені пригадалося, як Світлана світилася радістю, що стала мені в пригоді. Тож я не міг злегковажити і не прочитати книгу в призначений термін.
Тож я розгорнув стару пошарпану книжку і якийсь білий клаптик метеликом вилетів з-поміж сторінок і впав під ліжко…
Та мені було не до того: я не заплющив очей, поки не перегорнув останньої сторінки. І чому я раніше не читав детективів? До ранку мені снилися і Шерлок, і Ватсон, і дивні вогні на озері… Аж поки крізь сон я не почув тихий і лагідний бабусин голос:
- Прокидайся, соньку! Вже обід на столі.
Я протер очі - і справді сонце вже нагріло кімнату, а в пасмах сонячних променів літали порошинки і тополиний пух знадвору...
- А що це ти впустив? - бабуся підняла з підлоги того «метелика», про якого я ще вчора успішно забув. - Ой, мабуть, не ти…
Бабуся відвела очі, але я вже встиг прочитати на маленькому клаптику сторінки, висмикнутої з зошита, сотні раз виведене моє ім’я…