Взаємокомпенсація ( ХХХVIII - XL)
Розділ ХХХVIII
З нею було легко. З покірними завжди легко, та інколи абсолютна і неприхована покірність дратує. Вона ж свою покірність вміло розраховувала, щоб не перевищити дозу. Її не цікавили безглузді словесні дуелі. Вона була на гребені хвилі - і це її виносило на берег і м’якенько опускало на теплий пісочок, а не кидало на гостре прибережне каміння.
Вітольд швидко до неї звик. За кілька днів він уже не уявляв, що її не було в його житті. Вона прийшлася до двору йому, як лагідна пухнаста кішечка, що треться об ноги хазяїна, якщо той не забуває її годувати. Та якось ця кішечка випустила кігтики. Гострі, виявились.
У Вітольда були пари весь день. Та нидіти в задушливих аудиторіях не було снаги. Він перебрався ближче до води - як завжди, на Труханів острів. Водичка була комфортної температури, але купатися все ж таки не наважився. Вітольд розстелив куртку на бетонній плиті і влігся горілиць. Небо стояло високо-високо, де-не-де пробігала поодинока хмарка. Думати не хотілося, вчитися не хотілося, навіть мріяти було лінь. Отак би дивитися й дивитися - поки очі не видивиш. Саксофон самотньо залишився в кімнаті гуртожитку. Після бурхливої безсонної ночі просто забув за нього, поспішаючи на першу пару, на яку запізнюватися було невигідно. Словом, абсолютне неробство тіла й духу. Алілуйя!
Так він лежав невідь скільки, бо на годинник дивитися теж було лінь. Чи забув просто. Якісь субмарини, якщо можна так назвати грузові баржі та моторні човни, проходили перебиваючи блаженну гармонію тиші какофонічним ревом моторів. Ближче до вечора стало відчутно прохолодно, бетон охолов, і дупі тепер не так було комфортно. Та і шлунок замість годинника нагадав, що час би вже й додому.
В кімнаті на ліжку його чекала сумна пантера. Інга. Її перелякані очі вмить запалали праведним гнівом та вмить же той вогонь погас. Вона, нічого не сказавши, просто встала і вийшла. На порозі обернулась і знехотя через плече кинула, ніби собаці міх нутрощів: “Спи тепер без мене”. І пішла в темряву коридору.
У Вітольда не було сили за нею бігти. Він відклав процедуру з’ясування стосунків на потім. І не роздягаючись впав на ліжко, яке ще берегло вм’ятину від Інжиного тіла та її тепло. Це його заколисало.
Наступного дня Інги не знайшов ані в її кімнаті, ані в консерваторії. На дзвінки не відповідала, есемески ігнорувала. Пропала.
Спочатку Вітольд подумав, що це вона йому на зло, навмисне так ховається, ніби потверджуючи серйозність своїх слів. Потім він став непокоїтися. А потім якось закрутився - пари-репетиції-пиятики-гулянки, що й забув, що він тепер спить без Інги. А хіба раніше було інакше? І тут вона з’явилася. Тиждень чи півтора її відсутності не були для Вітольда вічністю - він просто забув. Вона з’явилася страшна, худа - посланець голодомору, з запаленими очима. Він її відразу і не впізнав. Зустрів у коридорі, повертаючись з конси.
- Ти де була? І що сталося взагалі?
- Нічого.
- Чому ти мене покинула.
- Я тебе не кидала - просто спрогнозувала найближче майбутнє.
- То воно вже скінчилося?
- Поки ні.
- Чому поки? Коли скінчиться?
- За два тижні.
- Інго, що сталося, ти мені можеш пояснити?
- Я - можу. Тобі - ні.
Та й потому. За два тижні Інга повернулася в Вітольдове ліжко й аж до виходу на сцену Вітольдового життя Ізи його не залишала.
Розділ ХХХIX
Вони спустилися на Поділ і Інга рішуче звернула на Сагайдачного. Вітольд значуще глянув на неї.
- Невже вуличні музиканти стільки заробляють, щоб ходити на пиво на Сагайдачного?
Інга засміялася - легко і щасливо. Їй і самій, певно, з собою було легко. Так думав Вітольд і заздрив їй.
- Не щодня. Але сьогодні мені не шкода зароблених грошей, щоб погуляти з тобою. Не щодня ж я зустрічаю на вулиці Вітольда - моє перше і останнє кохання.
Вона сказала це так просто і невимушено, що її слова можна було легко сприйняти за жарт. Перепитувати й уточнювати не хотілося. З різних причин.
В “Пузатій хаті”, як завжди, було не протовпитися. Стояв гул обідньої перерви і цей шум перекривав запахи їжі. Інга потягнула Вітольда геть.
- Краще заплатити втричі дорожче, ніж вислуховувати виробничі проблеми за сусідніми столиками.
Більшість кафешок вже повиставляли свої плетені столики і кріселка назовні, ніби змагаючись, а чиї кращі. Інга приземлилась своїм кістлявим задком на крісло з подушечкою в “Чорному апельсині”. Було би приємно спілкуватися з фінансово впевненою у собі жінкою. Якби так само почувався і сам. Проте Інга вміла не загострювати на цьому увагу, і тим підкупала співрозмовника. Мимоволі Вітольд весь час порівнював її з Ізою. Не на користь останньої. І думав, а чому тоді, вісім років тому, він вибрав не цю легку, просту і щиру дівчину, а тверду й подекуди куленепробивну Ізу, чиїх почуттів не допитаєшся навіть, якщо прив’яжеш її панчохами до ліжка і притиснеш ногою горлянку. Звідти хіба може вилетіти хрип, але аж ніяк не слова кохання.
- Ну що? - втупилася Інга своїми сірими очиськами у Вітольда, як священник на сповіді. Офіціантка вже несла два бокали бурштинового напою і тарелі зі свинячою ніжкою гриль. Вітольд миттєво прикинув, у скільки та розкіш обійдеться Інзі. І засовався на стільці. - Розказуй, як життя-буття? Діти-внуки?
- Ха, Інго, дуже смішна ти. Які діти? Ти уявляєш Ізу матір’ю? І я теж. - Хотілося кинути репліку щодо лесбійських нахилів своєї дружини, які проявилися останнім часом, та не хотілося виглядати в очах ображеної ним колись дівчини самому ображеним Ізою. Земля, виходить, все ж таки кругла.
- Ну, а звідки я знаю, може, ти склепав комусь іще дитинку, на стороні, так би мовити?
Вітольд іронічно глянув з-під лоба.
- Інго, ти ж сама не віриш у те, про що оце зараз спитала? Яка дитинка, яке “на стороні”? - І з нього полилася словесна лавина, яку він не збирався спускати з гори своєї гордості, а вона все ж таки вирвалася. - Щоб мати когось на стороні, треба мати зайві гроші. А дитинкою розживатися - завелика розкіш для мого гаманця.
- Так а де ти працюєш? - І знову той самий погляд з-під лоба.
- Інго, не ятри душу. Ніде не працюю. Живу за рахунок дружини, їм, вдягаюся не за свої гроші. Погодься, було би верхом нахабства ходити наліво за жінчин кошт.
- Ну, власне. - Інжина тепла усмішка зігрівала душу і водночас ностальгія сумним звірком підвивала на задвірках сумління.
- Слухай, ми ніколи не говорили з тобою - я боявся чіпати ту тему, а зараз же по стількох роках, розкажеш?
Інга змінилася на лиці. Усе зрозуміла. Вітольд було відкрив рота, щоб вибачитись, але Інга вже почала говорити.
- Чому я тоді зникла?
- Так.
- Робила аборт.
- ...
- Була юна і дурна. А ти ще й пропав на цілий день. Я хотіла тобі сказати, прочекала тебе день, а ти повернувся, такий змучений і молодий. Я подумала, що тобі тих проблем не треба.
Вітольд подумки погодився, що таки не треба було і тоді йому цих проблем, та і зараз були б зайві.
- Я лежала в лікарні три дні. Були ускладнення.
- Ти що не можеш мати дітей тепер?
- Не драматизуй, - гірко розсміялася Інга. - Можу. Та чи хочу? Ту дитину хотіла більше, ніж будь-хто будь-коли хотітиме дитину. Я вбила з нею частину тебе і себе. І, думаю, цілком логічно, що ми не разом. Це не Іза стала між нами, завадила нашому щастю, - і знову гірка іронія в голосі, - це мовчазне взаємне розуміння того, що ми разом бути не можемо. От і все.
Вітольд потер долонею жорстку неголену щоку, ніби після ляпаса. Значить, це не Іза - така потвора, що вкрала у Інги Вітольда. Це - він, Вітольд, така потвора, що стала німим співучасником вбивства їхнього кохання, напевно, єдиного вартого кохання в його житті. А Іза просто запона його нечистого сумління.
Вітольд великими ковтками пив пиво і дивився в бокал, щоб не дивитися на Інгу. З нею тепер не було так легко. Якби ж вона тільки заговорила першою, сказала “ти не винен ні в чому”, відпустила його гріхи, як на сповіді, і благословила на щастя-долю.
Але Інга мовчала. Так само пила пиво великим ковтками і мовчала. Не хотіла відпускати гріх, який так легко і бездумно, одним словом, він підняв із надр пам’яті, той дурний і нав’язливий спогад, який вона туди запхала, щоб якось далі жити. І ділити ложе з цим чоловіком. І мовчати.
Вона мовчала.
Розділ XL
Спокійно живеться лише мерцям. Олеся тепер як ніколи відчувала правдивість цих слів. Всім нутром відчувала, бо її неочікувана вагітність давала про себе знати не лише вранці, а всі двадцять чотири години на добу. Вона перестала їсти те, що їй хочеться. Вона перестала танцювати перед дзеркалом, бо кожен зайвий рух давався взнаки легким запамороченням і сильним та довгим блюванням. Це називають токсикозом? Ні, це варто назвати нескінченною гойдалкою нутрощів. Здавалося, з неї виходять не тільки неперетравлені рештки їжі та жовч, але і весь сенс її дотеперішнього життя. Вона не відчувала себе грішницею, та щось всередині неї підказувало, та ні, не підказувало - а гидким і пронизливим вереском кричало, що живе вона не так, як треба. А як треба?
Треба. Гарне слово, тільки от не судилося йому завжди займати головну роль в житті. У кращому випадку, звичайно. Свобода вибору, дана усім європейським жінкам, на відміну від нещасних володарок розкосих очей чи паранджі, заганяє подеколи в глухий кут від надміру цього вибору, а ще частіше - від моральної трепанації черепа, чи правильний вибір зроблено. Якщо пощастить, то в глухому куті опиняється це саме ТРЕБА. Якщо ні - сумління.
Попри всі ці роздуми, які навідували Олесю переважно в процесі споглядання нутрощів унітазу, вона не шкодувала, що вона не на місці своєї прабабці, яку батько хапав за косу і гупав нею об стіну лишень за те, що та відмовляла усім сватам. А Олеся ж мала цей вибір - і ось обрала свій шлях: велике місто, яке бачить у давно немите вікно, дім, який їй ніколи не стане рідним, перша і мимовільна коханка, і дитя від покинутого чоловіка, яке вивертає їй всі нутрощі, та все ж бажане і кохане. Дивним чином сплелися шляхи, переплелися нитки мойр і заплуталися у величезний клубок, який навряд чи стане дороговказом, мовляв, йди за клубочком - він покаже тобі дорогу.
Та попри все вона як ніколи ясно усвідомлювала, що їй треба робити і куди йти. А йти треба прямо, нікуди не звертаючи з обраного шляху, що б там не сталося і хто б там не штовхав під боки, навіть якщо це власна майбутня дитина.
Олеся добре відчувала міцну кам’яну - навіть бетонну - стіну, якою стала Іза. Вона боялася її любові, але була спокійна за життя своєї дитини. Цей спокій уселився давно, ще задовго до її приїзду - навіть до рішення покинути рідне місто. Певно, ця впевненість і спокій і привели її сюди. Олеся ніби відчувала шурхіт крил свого янгола-охоронця. І, мабуть, одного чудового дня, у час найбільшого відчаю, він узяв і набув Ізиної подоби.
Олеся усміхнулася цим своїм думкам, знаючи наскільки абсурдно вони б звучали, якби вилилися словами. Вона взагалі останній час стала дуже мрійливою: чи то на неї так впливав новий стан, ще не до кінця усвідомлене материнство, чи просто мала більше часу для таких порожніх за великим рахунком думок.
З нею було легко. З покірними завжди легко, та інколи абсолютна і неприхована покірність дратує. Вона ж свою покірність вміло розраховувала, щоб не перевищити дозу. Її не цікавили безглузді словесні дуелі. Вона була на гребені хвилі - і це її виносило на берег і м’якенько опускало на теплий пісочок, а не кидало на гостре прибережне каміння.
Вітольд швидко до неї звик. За кілька днів він уже не уявляв, що її не було в його житті. Вона прийшлася до двору йому, як лагідна пухнаста кішечка, що треться об ноги хазяїна, якщо той не забуває її годувати. Та якось ця кішечка випустила кігтики. Гострі, виявились.
У Вітольда були пари весь день. Та нидіти в задушливих аудиторіях не було снаги. Він перебрався ближче до води - як завжди, на Труханів острів. Водичка була комфортної температури, але купатися все ж таки не наважився. Вітольд розстелив куртку на бетонній плиті і влігся горілиць. Небо стояло високо-високо, де-не-де пробігала поодинока хмарка. Думати не хотілося, вчитися не хотілося, навіть мріяти було лінь. Отак би дивитися й дивитися - поки очі не видивиш. Саксофон самотньо залишився в кімнаті гуртожитку. Після бурхливої безсонної ночі просто забув за нього, поспішаючи на першу пару, на яку запізнюватися було невигідно. Словом, абсолютне неробство тіла й духу. Алілуйя!
Так він лежав невідь скільки, бо на годинник дивитися теж було лінь. Чи забув просто. Якісь субмарини, якщо можна так назвати грузові баржі та моторні човни, проходили перебиваючи блаженну гармонію тиші какофонічним ревом моторів. Ближче до вечора стало відчутно прохолодно, бетон охолов, і дупі тепер не так було комфортно. Та і шлунок замість годинника нагадав, що час би вже й додому.
В кімнаті на ліжку його чекала сумна пантера. Інга. Її перелякані очі вмить запалали праведним гнівом та вмить же той вогонь погас. Вона, нічого не сказавши, просто встала і вийшла. На порозі обернулась і знехотя через плече кинула, ніби собаці міх нутрощів: “Спи тепер без мене”. І пішла в темряву коридору.
У Вітольда не було сили за нею бігти. Він відклав процедуру з’ясування стосунків на потім. І не роздягаючись впав на ліжко, яке ще берегло вм’ятину від Інжиного тіла та її тепло. Це його заколисало.
Наступного дня Інги не знайшов ані в її кімнаті, ані в консерваторії. На дзвінки не відповідала, есемески ігнорувала. Пропала.
Спочатку Вітольд подумав, що це вона йому на зло, навмисне так ховається, ніби потверджуючи серйозність своїх слів. Потім він став непокоїтися. А потім якось закрутився - пари-репетиції-пиятики-гулянки, що й забув, що він тепер спить без Інги. А хіба раніше було інакше? І тут вона з’явилася. Тиждень чи півтора її відсутності не були для Вітольда вічністю - він просто забув. Вона з’явилася страшна, худа - посланець голодомору, з запаленими очима. Він її відразу і не впізнав. Зустрів у коридорі, повертаючись з конси.
- Ти де була? І що сталося взагалі?
- Нічого.
- Чому ти мене покинула.
- Я тебе не кидала - просто спрогнозувала найближче майбутнє.
- То воно вже скінчилося?
- Поки ні.
- Чому поки? Коли скінчиться?
- За два тижні.
- Інго, що сталося, ти мені можеш пояснити?
- Я - можу. Тобі - ні.
Та й потому. За два тижні Інга повернулася в Вітольдове ліжко й аж до виходу на сцену Вітольдового життя Ізи його не залишала.
Розділ ХХХIX
Вони спустилися на Поділ і Інга рішуче звернула на Сагайдачного. Вітольд значуще глянув на неї.
- Невже вуличні музиканти стільки заробляють, щоб ходити на пиво на Сагайдачного?
Інга засміялася - легко і щасливо. Їй і самій, певно, з собою було легко. Так думав Вітольд і заздрив їй.
- Не щодня. Але сьогодні мені не шкода зароблених грошей, щоб погуляти з тобою. Не щодня ж я зустрічаю на вулиці Вітольда - моє перше і останнє кохання.
Вона сказала це так просто і невимушено, що її слова можна було легко сприйняти за жарт. Перепитувати й уточнювати не хотілося. З різних причин.
В “Пузатій хаті”, як завжди, було не протовпитися. Стояв гул обідньої перерви і цей шум перекривав запахи їжі. Інга потягнула Вітольда геть.
- Краще заплатити втричі дорожче, ніж вислуховувати виробничі проблеми за сусідніми столиками.
Більшість кафешок вже повиставляли свої плетені столики і кріселка назовні, ніби змагаючись, а чиї кращі. Інга приземлилась своїм кістлявим задком на крісло з подушечкою в “Чорному апельсині”. Було би приємно спілкуватися з фінансово впевненою у собі жінкою. Якби так само почувався і сам. Проте Інга вміла не загострювати на цьому увагу, і тим підкупала співрозмовника. Мимоволі Вітольд весь час порівнював її з Ізою. Не на користь останньої. І думав, а чому тоді, вісім років тому, він вибрав не цю легку, просту і щиру дівчину, а тверду й подекуди куленепробивну Ізу, чиїх почуттів не допитаєшся навіть, якщо прив’яжеш її панчохами до ліжка і притиснеш ногою горлянку. Звідти хіба може вилетіти хрип, але аж ніяк не слова кохання.
- Ну що? - втупилася Інга своїми сірими очиськами у Вітольда, як священник на сповіді. Офіціантка вже несла два бокали бурштинового напою і тарелі зі свинячою ніжкою гриль. Вітольд миттєво прикинув, у скільки та розкіш обійдеться Інзі. І засовався на стільці. - Розказуй, як життя-буття? Діти-внуки?
- Ха, Інго, дуже смішна ти. Які діти? Ти уявляєш Ізу матір’ю? І я теж. - Хотілося кинути репліку щодо лесбійських нахилів своєї дружини, які проявилися останнім часом, та не хотілося виглядати в очах ображеної ним колись дівчини самому ображеним Ізою. Земля, виходить, все ж таки кругла.
- Ну, а звідки я знаю, може, ти склепав комусь іще дитинку, на стороні, так би мовити?
Вітольд іронічно глянув з-під лоба.
- Інго, ти ж сама не віриш у те, про що оце зараз спитала? Яка дитинка, яке “на стороні”? - І з нього полилася словесна лавина, яку він не збирався спускати з гори своєї гордості, а вона все ж таки вирвалася. - Щоб мати когось на стороні, треба мати зайві гроші. А дитинкою розживатися - завелика розкіш для мого гаманця.
- Так а де ти працюєш? - І знову той самий погляд з-під лоба.
- Інго, не ятри душу. Ніде не працюю. Живу за рахунок дружини, їм, вдягаюся не за свої гроші. Погодься, було би верхом нахабства ходити наліво за жінчин кошт.
- Ну, власне. - Інжина тепла усмішка зігрівала душу і водночас ностальгія сумним звірком підвивала на задвірках сумління.
- Слухай, ми ніколи не говорили з тобою - я боявся чіпати ту тему, а зараз же по стількох роках, розкажеш?
Інга змінилася на лиці. Усе зрозуміла. Вітольд було відкрив рота, щоб вибачитись, але Інга вже почала говорити.
- Чому я тоді зникла?
- Так.
- Робила аборт.
- ...
- Була юна і дурна. А ти ще й пропав на цілий день. Я хотіла тобі сказати, прочекала тебе день, а ти повернувся, такий змучений і молодий. Я подумала, що тобі тих проблем не треба.
Вітольд подумки погодився, що таки не треба було і тоді йому цих проблем, та і зараз були б зайві.
- Я лежала в лікарні три дні. Були ускладнення.
- Ти що не можеш мати дітей тепер?
- Не драматизуй, - гірко розсміялася Інга. - Можу. Та чи хочу? Ту дитину хотіла більше, ніж будь-хто будь-коли хотітиме дитину. Я вбила з нею частину тебе і себе. І, думаю, цілком логічно, що ми не разом. Це не Іза стала між нами, завадила нашому щастю, - і знову гірка іронія в голосі, - це мовчазне взаємне розуміння того, що ми разом бути не можемо. От і все.
Вітольд потер долонею жорстку неголену щоку, ніби після ляпаса. Значить, це не Іза - така потвора, що вкрала у Інги Вітольда. Це - він, Вітольд, така потвора, що стала німим співучасником вбивства їхнього кохання, напевно, єдиного вартого кохання в його житті. А Іза просто запона його нечистого сумління.
Вітольд великими ковтками пив пиво і дивився в бокал, щоб не дивитися на Інгу. З нею тепер не було так легко. Якби ж вона тільки заговорила першою, сказала “ти не винен ні в чому”, відпустила його гріхи, як на сповіді, і благословила на щастя-долю.
Але Інга мовчала. Так само пила пиво великим ковтками і мовчала. Не хотіла відпускати гріх, який так легко і бездумно, одним словом, він підняв із надр пам’яті, той дурний і нав’язливий спогад, який вона туди запхала, щоб якось далі жити. І ділити ложе з цим чоловіком. І мовчати.
Вона мовчала.
Розділ XL
Спокійно живеться лише мерцям. Олеся тепер як ніколи відчувала правдивість цих слів. Всім нутром відчувала, бо її неочікувана вагітність давала про себе знати не лише вранці, а всі двадцять чотири години на добу. Вона перестала їсти те, що їй хочеться. Вона перестала танцювати перед дзеркалом, бо кожен зайвий рух давався взнаки легким запамороченням і сильним та довгим блюванням. Це називають токсикозом? Ні, це варто назвати нескінченною гойдалкою нутрощів. Здавалося, з неї виходять не тільки неперетравлені рештки їжі та жовч, але і весь сенс її дотеперішнього життя. Вона не відчувала себе грішницею, та щось всередині неї підказувало, та ні, не підказувало - а гидким і пронизливим вереском кричало, що живе вона не так, як треба. А як треба?
Треба. Гарне слово, тільки от не судилося йому завжди займати головну роль в житті. У кращому випадку, звичайно. Свобода вибору, дана усім європейським жінкам, на відміну від нещасних володарок розкосих очей чи паранджі, заганяє подеколи в глухий кут від надміру цього вибору, а ще частіше - від моральної трепанації черепа, чи правильний вибір зроблено. Якщо пощастить, то в глухому куті опиняється це саме ТРЕБА. Якщо ні - сумління.
Попри всі ці роздуми, які навідували Олесю переважно в процесі споглядання нутрощів унітазу, вона не шкодувала, що вона не на місці своєї прабабці, яку батько хапав за косу і гупав нею об стіну лишень за те, що та відмовляла усім сватам. А Олеся ж мала цей вибір - і ось обрала свій шлях: велике місто, яке бачить у давно немите вікно, дім, який їй ніколи не стане рідним, перша і мимовільна коханка, і дитя від покинутого чоловіка, яке вивертає їй всі нутрощі, та все ж бажане і кохане. Дивним чином сплелися шляхи, переплелися нитки мойр і заплуталися у величезний клубок, який навряд чи стане дороговказом, мовляв, йди за клубочком - він покаже тобі дорогу.
Та попри все вона як ніколи ясно усвідомлювала, що їй треба робити і куди йти. А йти треба прямо, нікуди не звертаючи з обраного шляху, що б там не сталося і хто б там не штовхав під боки, навіть якщо це власна майбутня дитина.
Олеся добре відчувала міцну кам’яну - навіть бетонну - стіну, якою стала Іза. Вона боялася її любові, але була спокійна за життя своєї дитини. Цей спокій уселився давно, ще задовго до її приїзду - навіть до рішення покинути рідне місто. Певно, ця впевненість і спокій і привели її сюди. Олеся ніби відчувала шурхіт крил свого янгола-охоронця. І, мабуть, одного чудового дня, у час найбільшого відчаю, він узяв і набув Ізиної подоби.
Олеся усміхнулася цим своїм думкам, знаючи наскільки абсурдно вони б звучали, якби вилилися словами. Вона взагалі останній час стала дуже мрійливою: чи то на неї так впливав новий стан, ще не до кінця усвідомлене материнство, чи просто мала більше часу для таких порожніх за великим рахунком думок.