Наш світанок
Друга спроба. Напрямок руху змінений. Довелося бігти до табору, щоб змінити рушницю. Я відстав від своєї групи. Крок за кроком:
-"Де перша?Де перша?"- наздогнав своїх. за 10 метрів починалась відкрита ділянка. Ще трохи і треба робити спринт, оминаючі небеспечні ділянки. Крок за кроком. Рух за рухом. Ще трохи і треба швиденько бігти. Заправив обойму. Готовий!. Переглянулись з хлопцями. Швидко перекинулись репліками....
Все сталося за одну мить. Перші шматки цегли, та шалений гурхіт падаючої плити-п’ятитонки. За одну мить в розум ніби витягнув з архіву інструкцію про те, як треба поводитись у випадках обвалу стелі. Під стіну! Падаючі плита раскололась навпіл. Я не розумів що відбувається, навіть коли вдарило по плечу та жбурнуло в бік - ніби марево кривало очі. Голова загуділа від удару об стіну. Отямився доволі швидко. Позаду було чутно крики:
-"Хлопці не кидайте мене!"- поруч зі мною був один з наших. Ми спробували докопатись руками, але марно - суцільний бетон. В п’яти метрах від нас, крізь велику тріщину пліти було видно світло, ми поповзли тобі. Голова гуділа, у вухах було чутно шалений дзвін.
Ігор був накритий злозвісною плітою по груди. Невідомо як, але удвох ми тягли його. Біль не відчувався, просто гуділа голова.Зовсім поруч наші відкопували іншого бійця - живий!
Плита-п’ятитонка! Нас мало бути 5 трупів-ще не все, для чогось потрібні....
Я стояв на березі Оболонської затоки. Саме тут можна було залишитись самому в хвилини радощів чи журби.
Стояв та дивився на небо."Нас мало бути 5 трупів"- Проведіння має іншу думку. Зотока знову огортала лагідним вітерцем. Знову було чути попсову музику з пропливаючих катерів. А небо дарувало свої обіймі вдячному погляду, бо з іншими думками совість не дозволила б зводити очі.
Я знов на березі Дніпра,
Вода загоює всі рани,
Легенька хвиля - як сестра,
Він кличе мене - воїн старий.
До мене лагідно співа,
Затока, наче дім мій рідний.
Я чую почуттів слова,
Міцно стою, бо того гідний.
Лиш тут віддатись можу долі,
Яку писали у віках.
В часописі меча та крові.
Сторінки, що в моїх очах.
Нам доля каже - час іти,
За вітром слід, на поклик сонця.
Я озернувся, щоб на мить,
Лише на мить забилось серце.
За все, що рідне й дороге
Карпат красу та степу співи.
Шикуймось враз, наш час прийде,
Світанок близько Україно!
-"Де перша?Де перша?"- наздогнав своїх. за 10 метрів починалась відкрита ділянка. Ще трохи і треба робити спринт, оминаючі небеспечні ділянки. Крок за кроком. Рух за рухом. Ще трохи і треба швиденько бігти. Заправив обойму. Готовий!. Переглянулись з хлопцями. Швидко перекинулись репліками....
Все сталося за одну мить. Перші шматки цегли, та шалений гурхіт падаючої плити-п’ятитонки. За одну мить в розум ніби витягнув з архіву інструкцію про те, як треба поводитись у випадках обвалу стелі. Під стіну! Падаючі плита раскололась навпіл. Я не розумів що відбувається, навіть коли вдарило по плечу та жбурнуло в бік - ніби марево кривало очі. Голова загуділа від удару об стіну. Отямився доволі швидко. Позаду було чутно крики:
-"Хлопці не кидайте мене!"- поруч зі мною був один з наших. Ми спробували докопатись руками, але марно - суцільний бетон. В п’яти метрах від нас, крізь велику тріщину пліти було видно світло, ми поповзли тобі. Голова гуділа, у вухах було чутно шалений дзвін.
Ігор був накритий злозвісною плітою по груди. Невідомо як, але удвох ми тягли його. Біль не відчувався, просто гуділа голова.Зовсім поруч наші відкопували іншого бійця - живий!
Плита-п’ятитонка! Нас мало бути 5 трупів-ще не все, для чогось потрібні....
Я стояв на березі Оболонської затоки. Саме тут можна було залишитись самому в хвилини радощів чи журби.
Стояв та дивився на небо."Нас мало бути 5 трупів"- Проведіння має іншу думку. Зотока знову огортала лагідним вітерцем. Знову було чути попсову музику з пропливаючих катерів. А небо дарувало свої обіймі вдячному погляду, бо з іншими думками совість не дозволила б зводити очі.
Я знов на березі Дніпра,
Вода загоює всі рани,
Легенька хвиля - як сестра,
Він кличе мене - воїн старий.
До мене лагідно співа,
Затока, наче дім мій рідний.
Я чую почуттів слова,
Міцно стою, бо того гідний.
Лиш тут віддатись можу долі,
Яку писали у віках.
В часописі меча та крові.
Сторінки, що в моїх очах.
Нам доля каже - час іти,
За вітром слід, на поклик сонця.
Я озернувся, щоб на мить,
Лише на мить забилось серце.
За все, що рідне й дороге
Карпат красу та степу співи.
Шикуймось враз, наш час прийде,
Світанок близько Україно!