(no subject)
Вимальовується щось дуже дивне, мені до цих пір не відоме. Мабуть осінь наближається, мабуть знову настане "день народження". Так кортить заснути після кожного дня, коли ти вириваєш свої мізки, вивертаєш їх перед іншими, щоб здаватися-бути дуже кмітливим, розумним, дотепним ... смішним.
Дощить не тільки за вікном, дощить на серці, в твоїх очах, на моїх долонях. Приємно відчути промокле тіло твоє на собі, бачити твої вогкі губи, наскрізь майку, серце ... не приємно відчувати промоклі пальці на ногах ... знову думати про сон.
Сиджу в кімнаті, пишу, зліва дощ, на столі книги, трохи чаю. Хочеться всього й одразу. Подзвонити тобі, почитати книгу, заснути ... ні-ні, ще зарано. Подзвонити тобі? Краще потім, бо ще зарано та й не "в тему".
Мені дивно дивитися як ти мовчиш, іноді сумно обмірковуючи свої власні думки. Але це навіть, часом, приємно. Інший час це просто ... по твоєму, але не лякає. Ти розумна, хоча й легко ображаєшся на мої підколки, вони не про тебе, вони просто "в тему".
Я ніколи не просив багато, просто хотілося знати що є хтось поряд, що ти комусь потрібен. Ось так весь час я тянусь до такої людини, бережу себе, бережу для тебе, не витрачаю емоції навіть на себе. Так-так ... може хіба що в такі момети, коли хочеться трішечки написати нісенітниці, яку мало хто розуміє окрім тебе, навіть я ... іноді не розумію себе.
Я вже дуже рідко дарую квіти. Не часто. Не тому що не люблю ... просто це якось дуже інтимно тепер для мене. Ставлюся настільки обережно, наскільки дехто ставиться до слів "ти подобаєшся мені", чи просто до вічуття-бажання обійнятися, зігріти, побути слабким.
Не дивися на мене так, ніби ти нічого не розумієш, що коїться. Хоча, іноді дивися. Це навіть приємно. Дитячість, така приємна, не скромна, проста.
І все ж таки трошки сумно. Можливо тому що осінь ... але мені не страшно. Знаєш? Я не боюся робити кроків, не боюся помилитися, щось не те сказати. Навіть мої вибачення носять лиш формальний характер вічливості, турботи про твої думки. Я не боюся, що ти помилишся в тому, що я подумав, чи що мав на увазі. Тепер це якось не має значення.
- Навіщо тобі дощ? - Бо тоді найкраще думається-згадується про тебе. Хочеться тебе.
Дощить не тільки за вікном, дощить на серці, в твоїх очах, на моїх долонях. Приємно відчути промокле тіло твоє на собі, бачити твої вогкі губи, наскрізь майку, серце ... не приємно відчувати промоклі пальці на ногах ... знову думати про сон.
Сиджу в кімнаті, пишу, зліва дощ, на столі книги, трохи чаю. Хочеться всього й одразу. Подзвонити тобі, почитати книгу, заснути ... ні-ні, ще зарано. Подзвонити тобі? Краще потім, бо ще зарано та й не "в тему".
Мені дивно дивитися як ти мовчиш, іноді сумно обмірковуючи свої власні думки. Але це навіть, часом, приємно. Інший час це просто ... по твоєму, але не лякає. Ти розумна, хоча й легко ображаєшся на мої підколки, вони не про тебе, вони просто "в тему".
Я ніколи не просив багато, просто хотілося знати що є хтось поряд, що ти комусь потрібен. Ось так весь час я тянусь до такої людини, бережу себе, бережу для тебе, не витрачаю емоції навіть на себе. Так-так ... може хіба що в такі момети, коли хочеться трішечки написати нісенітниці, яку мало хто розуміє окрім тебе, навіть я ... іноді не розумію себе.
Я вже дуже рідко дарую квіти. Не часто. Не тому що не люблю ... просто це якось дуже інтимно тепер для мене. Ставлюся настільки обережно, наскільки дехто ставиться до слів "ти подобаєшся мені", чи просто до вічуття-бажання обійнятися, зігріти, побути слабким.
Не дивися на мене так, ніби ти нічого не розумієш, що коїться. Хоча, іноді дивися. Це навіть приємно. Дитячість, така приємна, не скромна, проста.
І все ж таки трошки сумно. Можливо тому що осінь ... але мені не страшно. Знаєш? Я не боюся робити кроків, не боюся помилитися, щось не те сказати. Навіть мої вибачення носять лиш формальний характер вічливості, турботи про твої думки. Я не боюся, що ти помилишся в тому, що я подумав, чи що мав на увазі. Тепер це якось не має значення.
- Навіщо тобі дощ? - Бо тоді найкраще думається-згадується про тебе. Хочеться тебе.
Click to view