(no subject)
Я іноді, буває, згадую людей, яких колись знав. Не те щоб ці люди кудись зникли, ні. Вони все ж так само є в записній книжці мого мобільного, деякі навіть в профайлі мого вконтакту чи фейсбук красуються онлайном, але все ж таки колись я їх знав, відчував, торкався. І вони торкалися мене.
Кожна людина по своєму була для мене важливою, дехто навіть лишається до сих пір. І це не дивлячись на те, що бачилися ми з нею може пів року тому, а може й рік. Тепер онлайнові нагадування про себе якось аж ріжуть очі, але на більшість ти навіть не звертаєш уваги. Не бачиш сенсу.
Дехто залишив слід лише на одному кадрі твоїх очей, спогад, дехто зміг залишити на лодоні вітання чи вже прощання, декому вдалося відмітитись обіймати, але дехто лишився на вустах.
Враження бували такі, а бували й інші. Особливо цінні ті, які викликають збудження, бажання побачити хоча б на фото, згадати форму, погляд. Оновити в пам'яті спогад.
Останнім часом я знову і знову переглядаю відео Андрія Любки з його віршем про кохання, долю та смерть. Його "дурник, рак та ... буду кохати, тебе" гуркотить у мене в горлі, хапає за подих. Але все просто: життя, любов і смерть. Деколи ці слова синоніми, а можливо й лише одне ціле - сенс буття.
Для декого кохання, як і спогади, найцінніше що є в житті, що може бути. Для декого, чи в певних випадках, це отрута, смерть. А я заздрю. Отруті, смерті, життю.
В спогадах найцінніше те, що може викликати в тобі ті ж самі емоції, або хоча б натяк на їх, що були в той самий момент. Коли погасло світло в лампі, коли багаття догорало на світанку, коли цигарка тліла у мене в руці, але запах лишався від її долоней ще на тиждень.
Коли каву купуєш вночі, хоча б у якомусь макдональдсі, а особливо одну на двох, тобі не потрібні ніякі додаткові переживання, ти не думаєш про ліжко, про неї в ліжку. Твоя кава, її кава, яку ви розділяєте о 2й ночі залишає більше спогадів ніж черговий оргазм, ніж чергові зусилля для цього. Ти навіть запам'ятовуєш свою небажану втому, в той час як ніколи не міг запамятати дату дня народження.
Спогади - це прекрасно. Але ще прекрасніше, коли емоції та переживання нікуди не діваються, а лише обережно кладуться до шафи, ніби найкращі книги, які вразили, запали в душу, які хочеться перечитати, відчути знову. Аби вони були.
Кожна людина по своєму була для мене важливою, дехто навіть лишається до сих пір. І це не дивлячись на те, що бачилися ми з нею може пів року тому, а може й рік. Тепер онлайнові нагадування про себе якось аж ріжуть очі, але на більшість ти навіть не звертаєш уваги. Не бачиш сенсу.
Дехто залишив слід лише на одному кадрі твоїх очей, спогад, дехто зміг залишити на лодоні вітання чи вже прощання, декому вдалося відмітитись обіймати, але дехто лишився на вустах.
Враження бували такі, а бували й інші. Особливо цінні ті, які викликають збудження, бажання побачити хоча б на фото, згадати форму, погляд. Оновити в пам'яті спогад.
Останнім часом я знову і знову переглядаю відео Андрія Любки з його віршем про кохання, долю та смерть. Його "дурник, рак та ... буду кохати, тебе" гуркотить у мене в горлі, хапає за подих. Але все просто: життя, любов і смерть. Деколи ці слова синоніми, а можливо й лише одне ціле - сенс буття.
Для декого кохання, як і спогади, найцінніше що є в житті, що може бути. Для декого, чи в певних випадках, це отрута, смерть. А я заздрю. Отруті, смерті, життю.
В спогадах найцінніше те, що може викликати в тобі ті ж самі емоції, або хоча б натяк на їх, що були в той самий момент. Коли погасло світло в лампі, коли багаття догорало на світанку, коли цигарка тліла у мене в руці, але запах лишався від її долоней ще на тиждень.
Коли каву купуєш вночі, хоча б у якомусь макдональдсі, а особливо одну на двох, тобі не потрібні ніякі додаткові переживання, ти не думаєш про ліжко, про неї в ліжку. Твоя кава, її кава, яку ви розділяєте о 2й ночі залишає більше спогадів ніж черговий оргазм, ніж чергові зусилля для цього. Ти навіть запам'ятовуєш свою небажану втому, в той час як ніколи не міг запамятати дату дня народження.
Спогади - це прекрасно. Але ще прекрасніше, коли емоції та переживання нікуди не діваються, а лише обережно кладуться до шафи, ніби найкращі книги, які вразили, запали в душу, які хочеться перечитати, відчути знову. Аби вони були.