Трохи про інших вампірів...
Минулого тижня нарешті допройшов дилогію, яку давно хотів спробувати на смак - дві абсолютно несхожі між собою гри, які поєднує тільки головний персонаж - кривава, відверто-сексуальна і нещадно-харизматична дампірша Рейн.
А починалося все з отакої-от специфічної дівчинки:
Це дампір Світлана Лупеску, персонаж попередньої до Bloodrayne гри від Terminal Reality - Nocturne. Вона теж бореться зі всякою нечистю, і в принципі саме вона і мала би стати головною героїнею гри, яка пізніше була названа Bloodrayne. Проте... Комусь сяйнула ідея, що головний герой мусить приковувати гравця до екрану самою своєю зовнішністю... Так з'явилась Рейн
В принципі шкодувати було би глупо - Рейн харизмою похитнула на престолі навіть безперечну (на той час) королеву краси світу комп'ютерних ігор - Лару Крофт. І далеко не найменшою заслугою тут є не тільки сам образ Рейн, а доволі-таки сильна атмосфера і драйв першої гри, які повністю окупають весь потрачений на неї час. І хоч сюжет міцно пахне ТРЕШЕМ, а пролог і основна частина гри слабо ліпляться докупи, плюси все одно переважують мінуси - атмосфера, драйв і сама Рейн беруть своє. Історія про злих нацистів і прадавнє зло вийшла доволі симпатичною, а геймплей перестрілок від третьої особи - чи не найкращим зі всіх шутерів такого плану.
В принципі образ вийшов настільки сильним, що роблячи другу гру розробники навіть сильно промахнулись, забивши на детальну проробку сюжету, докорінно змінивши стиль гри (як на мій погляд з явним перекосом), і віддавши всю увагу саме образу головної героїні.
Друга гра це вже ніякий не шутер, а аркада-аркадою з купою відверто нудних міні-ігор і доволі одноманітних поєдинків з босами. Ураганного екшену тут вже немає, як і атмосферної історії з екзотичними ландшафтами. Замість романтики таємних баз і старих замків нам дали доволі непоганий (за атмосферою) готик-сіті-панк з черговою попсовою історією про мегазлих-вампірів-які-хочуть-ходити-вдень-і-захопити-світ. І якщо в першій грі головний антагоніст залишився просто нерозкритою загадкою, яку доволі швидко вбили, давши тільки пару фраз сказати, то в другій - головний антагоніст взагалі ніякий. Просто нічим не привабливий злий бяка-вампір. Навіть в його древність якось не дуже віриш. Зате в соратники йому дали двох таки непоганих діток - злющу психопатку Феріл
і розумницю та симпатяшку Ефемеру
Крім цього друга гра може похвалитися чудовим саундтреком (наприклад музика бою з Феріл достойна найвищих похвал, та й сам епізод доволі атмосферний і грамотно зроблений). Ну а загалом - спрацювало правило сіквелів хороших ігор.
Ну а поза тим - Рейн живе, про що свідчать косплеї і фанарти, котрі продовжують з'являтись донині і, як видно, будуть з'являтися і надалі. І хоч до неї дотягнув свої брудні мацаки Увебол, хоч японці зварганили до серії ще одну убогу аркаду, історія про кусючу і гостру на язик дампіршу все одно не втрачає свого принадного смаку.
А починалося все з отакої-от специфічної дівчинки:
Це дампір Світлана Лупеску, персонаж попередньої до Bloodrayne гри від Terminal Reality - Nocturne. Вона теж бореться зі всякою нечистю, і в принципі саме вона і мала би стати головною героїнею гри, яка пізніше була названа Bloodrayne. Проте... Комусь сяйнула ідея, що головний герой мусить приковувати гравця до екрану самою своєю зовнішністю... Так з'явилась Рейн
В принципі шкодувати було би глупо - Рейн харизмою похитнула на престолі навіть безперечну (на той час) королеву краси світу комп'ютерних ігор - Лару Крофт. І далеко не найменшою заслугою тут є не тільки сам образ Рейн, а доволі-таки сильна атмосфера і драйв першої гри, які повністю окупають весь потрачений на неї час. І хоч сюжет міцно пахне ТРЕШЕМ, а пролог і основна частина гри слабо ліпляться докупи, плюси все одно переважують мінуси - атмосфера, драйв і сама Рейн беруть своє. Історія про злих нацистів і прадавнє зло вийшла доволі симпатичною, а геймплей перестрілок від третьої особи - чи не найкращим зі всіх шутерів такого плану.
В принципі образ вийшов настільки сильним, що роблячи другу гру розробники навіть сильно промахнулись, забивши на детальну проробку сюжету, докорінно змінивши стиль гри (як на мій погляд з явним перекосом), і віддавши всю увагу саме образу головної героїні.
Друга гра це вже ніякий не шутер, а аркада-аркадою з купою відверто нудних міні-ігор і доволі одноманітних поєдинків з босами. Ураганного екшену тут вже немає, як і атмосферної історії з екзотичними ландшафтами. Замість романтики таємних баз і старих замків нам дали доволі непоганий (за атмосферою) готик-сіті-панк з черговою попсовою історією про мегазлих-вампірів-які-хочуть-ходити-вдень-і-захопити-світ. І якщо в першій грі головний антагоніст залишився просто нерозкритою загадкою, яку доволі швидко вбили, давши тільки пару фраз сказати, то в другій - головний антагоніст взагалі ніякий. Просто нічим не привабливий злий бяка-вампір. Навіть в його древність якось не дуже віриш. Зате в соратники йому дали двох таки непоганих діток - злющу психопатку Феріл
і розумницю та симпатяшку Ефемеру
Крім цього друга гра може похвалитися чудовим саундтреком (наприклад музика бою з Феріл достойна найвищих похвал, та й сам епізод доволі атмосферний і грамотно зроблений). Ну а загалом - спрацювало правило сіквелів хороших ігор.
Ну а поза тим - Рейн живе, про що свідчать косплеї і фанарти, котрі продовжують з'являтись донині і, як видно, будуть з'являтися і надалі. І хоч до неї дотягнув свої брудні мацаки Увебол, хоч японці зварганили до серії ще одну убогу аркаду, історія про кусючу і гостру на язик дампіршу все одно не втрачає свого принадного смаку.