(no subject)
Так трапилося, на жаль, що сьогодні багато речей пішли шкереберть і часом хотілося подумати чи не змова це. Пропустила поїзд і відмінилася моя незвичайна спонтанна пригода, яку хотіла сама собі зробити. Вдруге спостерігаю, що за такої обставини найважче не почати себе морально добивати. Вдруге, бо раніше добивала не починаючи й спостерігати, просто автоматично. Неймовірно що твориться в середині: враження, що я ділюся на 2 особи, одна з яких поводиться як авторитарний дорослий, який знущається з однозначно винної дитини і його поведінку можна назвати знущанням тому, що дитина усвідомлює свою вину, але не може нічим захиститися, не може говорити, вже тремтить перед фізичним покаранням. Ці картини постають реальними і перебільшеними з дитинства. З часом вони загналися під шкіру і вже не треба було сторонньої особи, щоб скартати, покарати і принизити себе. А зараз треба раз за разом зупиняти цей потік вини і звинувачення. Важкість такої боротьби в тому, що десь внутрішньо я начебто вважаю правильним покарання, бо є провина - особистий недогляд, неорганізованість, якийсь ляп, який я могла перебдачити, оминути, не зробити. Але принципова відмінність тепер полягає в тому, що я кажу "нічого страшного не сталося", "добре, а тепер заспокойся", "ну, нічого, спробую ще раз чи ще якось". Покищо кажу тільки словами, ще не з серця і не з переконаності у змісті цих слів. Дратуюся просто не одразу, але через кілька годин вилізе десь "побічний ефект". Це так складно - виправляти перфекціонізм.
І може, я так думаю, цей початок відклався б ще на довгий час, якби не діти. Як правильно зауважила знайома - мама маленької дитини: з дітьми зникає категоричність. Для себе я зауважила, що відколи часто бачуся і спілкуюся з дітьми, зникло в мене поняття "останній раз", "все, це межа", бо, хоч я можу говорити протилежне, подумки знаю, що буде знову і знову і треба запасатися терпінням і сприйнятливістю. Так, це не мої діти, я не перебуваю з ними 24 години 7 днів на тиждень, але це малесенька, може, мікроскопічна перемога над своїм минулим: хлопчик, який добряче накапостив, довів до дратування кількох дітей, потрапляє мені в руки - мені, "захистиці справедливості" і я веду його за руку в коридор, вже чуючи у вухах як зараз задам йому словесного прочухана, як взиватиму до його сорому і битиму на жаль за батьків. Але коли все це перебираю в думках, мені стає якось смішно і врешті, коли ми на одинці, бачу в його очах, що він саме цього чекає і має вже відповіді і мовчанку. І питаю як в нього справи, ми трохи говоримо про те і про се, трохи мляво бо він не може зрозуміти коли ж почнеться "виховання", трохи невпевнено, бо я намагаюся розгледіти коли він нарешті буде тут, а не в минулому чи майбутньому. Врешті, коли ми зустрічаємося очима - без вини, без покарання, трохи говоримо про біль і про неприємні речі у житті, і повертаємося до класу. Цього разу вдалося - несподіванка вплинула, іншого разу - може й не пройде. Але тут і початок мому лікуванню: почекати, зрозуміти, поговорити, спробувати ще раз. Іноді шкодується, що не раніше, що взагалі потребую такого процесу, але врешті це щось нове у моїй свідомості.
А дорогою з вокзалу, через все місто: двоє лелек у небі, нові світлофори, старезні магазини, прогулянка парком з сестрою, квіти для доброї людини і багато-багато англійською про все на світі.
І може, я так думаю, цей початок відклався б ще на довгий час, якби не діти. Як правильно зауважила знайома - мама маленької дитини: з дітьми зникає категоричність. Для себе я зауважила, що відколи часто бачуся і спілкуюся з дітьми, зникло в мене поняття "останній раз", "все, це межа", бо, хоч я можу говорити протилежне, подумки знаю, що буде знову і знову і треба запасатися терпінням і сприйнятливістю. Так, це не мої діти, я не перебуваю з ними 24 години 7 днів на тиждень, але це малесенька, може, мікроскопічна перемога над своїм минулим: хлопчик, який добряче накапостив, довів до дратування кількох дітей, потрапляє мені в руки - мені, "захистиці справедливості" і я веду його за руку в коридор, вже чуючи у вухах як зараз задам йому словесного прочухана, як взиватиму до його сорому і битиму на жаль за батьків. Але коли все це перебираю в думках, мені стає якось смішно і врешті, коли ми на одинці, бачу в його очах, що він саме цього чекає і має вже відповіді і мовчанку. І питаю як в нього справи, ми трохи говоримо про те і про се, трохи мляво бо він не може зрозуміти коли ж почнеться "виховання", трохи невпевнено, бо я намагаюся розгледіти коли він нарешті буде тут, а не в минулому чи майбутньому. Врешті, коли ми зустрічаємося очима - без вини, без покарання, трохи говоримо про біль і про неприємні речі у житті, і повертаємося до класу. Цього разу вдалося - несподіванка вплинула, іншого разу - може й не пройде. Але тут і початок мому лікуванню: почекати, зрозуміти, поговорити, спробувати ще раз. Іноді шкодується, що не раніше, що взагалі потребую такого процесу, але врешті це щось нове у моїй свідомості.
А дорогою з вокзалу, через все місто: двоє лелек у небі, нові світлофори, старезні магазини, прогулянка парком з сестрою, квіти для доброї людини і багато-багато англійською про все на світі.