Коли від себе не втечеш...
- Боженьку, забери мене до Лаосу, кинь мене біля якогось озера, висади на гору, на якій ще немає снігу...боюся просити взяти до Себе, бо то зовсім безвідповідально і ще стільки роботи, та й за що мені зарашній така честь. Просто забери мене кудись...
Атака справа: " - Ага, чуда захотілося, отак, щоб нічого не робити і від всіх неприємностей втекти, а після двох днів в Лаосі скавуліти від голоду і знов проситися кудись в рідні краї".
- Ой, ти ж знаєш, я вже більше не можу. Я втомилася слухати ідіотичні фрази про самогубство і відганяти їх з запалом, якого зараз мало. Я інколи просто не розумію, наскільки ж то бідною уявою треба володіти, щоб таким спокушувати. Фраза "Я викину тебе з балкону" тепер активно застосовується хіба до найменшого непотребу в хаті і викликає якщо не посмішку, то просто байдужість. Але я вже не можу і з приводу іншого: постійного відчуття, що я звалилася в яму і мене безупинно закидує камінням. Надія, що ось, ще один камінчик і я візьмуся розгрібати, вмирає ще не народившись після того, як новий камінець цілить просто в голову.
- Класно! Ось тепер-то ти і зможеш діяти так, як християнство вчить: в тебе купа випробувань, а ти силою віри їх туди, силою волі їх сюди!
- Правда, ти зумисне мене дратуєш? Ой, і в кого я питаюся. Я й сама знаю, що зумисне. Як же ти мені набрид, підсовуючи щоразу ці пережовані відповіді, ці нудні питання, з яких, я знаю, я не вилізу, поки в мене є мізки в голові, і вічно, вічно одне і те ж. Боже, про що ж таке подумати, де немає проблем, про що таке подумати, щоб не просити зникнути з цього місця...
Я дуже боюся стану, коли мені погано. Бо тоді приходять інші, сильніші і розраджують, а я опісля роздумую про власну слабкість. Всі ці фрази типу "Хто бере - наповнює руку, що віддає -наповнює душу" давно сформували відчуття, що віддавати значно краще, ніж брати. Брати страшно, брати соромно, брати слабко, брати так по-людському. Він зараз стане на протилежну сторону і почне доводити мені як важливо вміти брати: брати - вміти долати свою гордість, бажання першості, прагнення більшої досконалості.
Ну, вразь мене! Скажи щось зовсім новеньке, яке не переверне мого життя, але звучатиме так мудро!
І він каже: "Еге, брати дуже важко, коли хочеться тільки віддавати. Але, коли ти береш - одночасно даєш комусь можливість щось дати. Тоді наповнюєш і руку і душу :) Усміхається. Годиться?"
- Годиться.
Потім я захворіла. Так, щоб аж на роботу і навчання не піти - вперше за останні 6 років.
Хм, Він не переносив мене на Лаос, залишив в Україні і взявся разом розбирати каменюки з моєї ями. Тільки тсс!...не зворуште Його, я ще трошки поспостерігаю за Його спокійним обличчям.
Ні-ні, мене вже давно не температурить :) Хіба далі трошки паморочиться голова
Атака справа: " - Ага, чуда захотілося, отак, щоб нічого не робити і від всіх неприємностей втекти, а після двох днів в Лаосі скавуліти від голоду і знов проситися кудись в рідні краї".
- Ой, ти ж знаєш, я вже більше не можу. Я втомилася слухати ідіотичні фрази про самогубство і відганяти їх з запалом, якого зараз мало. Я інколи просто не розумію, наскільки ж то бідною уявою треба володіти, щоб таким спокушувати. Фраза "Я викину тебе з балкону" тепер активно застосовується хіба до найменшого непотребу в хаті і викликає якщо не посмішку, то просто байдужість. Але я вже не можу і з приводу іншого: постійного відчуття, що я звалилася в яму і мене безупинно закидує камінням. Надія, що ось, ще один камінчик і я візьмуся розгрібати, вмирає ще не народившись після того, як новий камінець цілить просто в голову.
- Класно! Ось тепер-то ти і зможеш діяти так, як християнство вчить: в тебе купа випробувань, а ти силою віри їх туди, силою волі їх сюди!
- Правда, ти зумисне мене дратуєш? Ой, і в кого я питаюся. Я й сама знаю, що зумисне. Як же ти мені набрид, підсовуючи щоразу ці пережовані відповіді, ці нудні питання, з яких, я знаю, я не вилізу, поки в мене є мізки в голові, і вічно, вічно одне і те ж. Боже, про що ж таке подумати, де немає проблем, про що таке подумати, щоб не просити зникнути з цього місця...
Я дуже боюся стану, коли мені погано. Бо тоді приходять інші, сильніші і розраджують, а я опісля роздумую про власну слабкість. Всі ці фрази типу "Хто бере - наповнює руку, що віддає -наповнює душу" давно сформували відчуття, що віддавати значно краще, ніж брати. Брати страшно, брати соромно, брати слабко, брати так по-людському. Він зараз стане на протилежну сторону і почне доводити мені як важливо вміти брати: брати - вміти долати свою гордість, бажання першості, прагнення більшої досконалості.
Ну, вразь мене! Скажи щось зовсім новеньке, яке не переверне мого життя, але звучатиме так мудро!
І він каже: "Еге, брати дуже важко, коли хочеться тільки віддавати. Але, коли ти береш - одночасно даєш комусь можливість щось дати. Тоді наповнюєш і руку і душу :) Усміхається. Годиться?"
- Годиться.
Потім я захворіла. Так, щоб аж на роботу і навчання не піти - вперше за останні 6 років.
Хм, Він не переносив мене на Лаос, залишив в Україні і взявся разом розбирати каменюки з моєї ями. Тільки тсс!...не зворуште Його, я ще трошки поспостерігаю за Його спокійним обличчям.
Ні-ні, мене вже давно не температурить :) Хіба далі трошки паморочиться голова