табір "Машина часу"
і що тільки творять ті діти? Отак з'явиться малий шибеник, вередуля, але з хитрими очками, з ммм...ямочками на щічках і тикає тобі лукаво, і кульгає позірно на ногу, щоб я переймалася, не їсть, поки не підійдеш. А як уявлю, що скінчився час, коли ми щодня з ним воювали в таборі, то аж сльози підступають.
Завтра підуть до школи Ярема, який має феноменальну реакцію ставати в супер-художні пози, щойно на нього наведеш фотоапарат, Сашко, який ніжно бере тебе за руку, коли йдемо на екскурсії, але щойно відведу погляд - зникає і шукай вітра в полі "Я не можу спокійно стояти, розумієте... мені так скучно стає", Устим, який в перший день проколов бік, у другий мав дикий головний біль, на третій підвернув ногу, а перед четвертим я вже сама його просила, щоб він запрограмувався на щось з рукою, щоб я хоч трохи підготувалася до того, що мене чекає, Мілена зі світлячками в животі, Олег, який за цілий табір (хай простять мені його батьки, та я робила що могла) рісочки до рота не взяв, Христя, яка обіцяла, що додасть мене в Контакті, Роман, який типу найкрутіший, Олесь, який також співає в хорі, інший Олесь, який вимірює щастя у булочках і наклейках.
Завтра можна буде прокинутися не серед ночі, і можна буде піти в кіно після робочого часу; не перевіряти в блокноті чи все гаразд з розкладом, чи всіх попередила, чи замовила випічку і скільки осіб на харчування; мій голос буде в нормальному регістрі, а ноги гулятимуть у прогулянковому ритмі. Але що це варте?
Коли діти приходять, вони перевертають все з ніг на голову. І назад повертатися не хочеться. І не можеться. А ще, діти - вони не дають тобі бути інтровертом. Тільки перевертом, на руках!!!!
Завтра підуть до школи Ярема, який має феноменальну реакцію ставати в супер-художні пози, щойно на нього наведеш фотоапарат, Сашко, який ніжно бере тебе за руку, коли йдемо на екскурсії, але щойно відведу погляд - зникає і шукай вітра в полі "Я не можу спокійно стояти, розумієте... мені так скучно стає", Устим, який в перший день проколов бік, у другий мав дикий головний біль, на третій підвернув ногу, а перед четвертим я вже сама його просила, щоб він запрограмувався на щось з рукою, щоб я хоч трохи підготувалася до того, що мене чекає, Мілена зі світлячками в животі, Олег, який за цілий табір (хай простять мені його батьки, та я робила що могла) рісочки до рота не взяв, Христя, яка обіцяла, що додасть мене в Контакті, Роман, який типу найкрутіший, Олесь, який також співає в хорі, інший Олесь, який вимірює щастя у булочках і наклейках.
Завтра можна буде прокинутися не серед ночі, і можна буде піти в кіно після робочого часу; не перевіряти в блокноті чи все гаразд з розкладом, чи всіх попередила, чи замовила випічку і скільки осіб на харчування; мій голос буде в нормальному регістрі, а ноги гулятимуть у прогулянковому ритмі. Але що це варте?
Коли діти приходять, вони перевертають все з ніг на голову. І назад повертатися не хочеться. І не можеться. А ще, діти - вони не дають тобі бути інтровертом. Тільки перевертом, на руках!!!!