Оранжевий пост
Я такого дуже давно не переживала, відколи вернулася з Києва до Львова: неймовірного відчуття спокою, миру і дуже тихого щастя. Тим бульше, будучи сама (а я зовсім не для самоти), ввечері (я ще й боягузка) і за відсутності світла (згадуються затишні і безелектричні 90-ті).
День починався зовсім не так мирно, навіть, як висловився директор, гидко. Я не люблю "віддячувань" наперед, не бачу різниці між ними і хабарем (хай це нікого не образить, в кожного свої ситуації і свої принципи). А оскільки останнім часом, тема хабарів в мене на слуху, то коли щось подібне прокрадається на роботу, я б'ю на сполох усіма дзвонами, верещу як навіжена своєю поставою і діями. Квіти, торти, запрошення на каву, коли вони безпосередньо пов'язані з тим, що роблю в свій робочий час, мене обурюють і лякають. Коротше, до обіду я ходила і слухала як кров б'є мені у скроні.
Потім я закопалася в стоси фінансових паперів, намагаючись дати всьому лад. І мало не спізнилася на зустріч Тезе. Ось про це детальніше (дозволю собі виговоритися за стільки часу).
В Києві раз на місяць ми з друзями, знайомими і незнайомими збиралися на молитви у дусі Тезе в церкві на Подолі. Тезе, якось так вже склалося, багато разів відігравало важливу роль в моєму житті (саме йому я завдячую своєму навчанню в Литві і знайомством з декількома добрими друзями). Після мого першого знайомства з ним, я потрапляла на такі молитовні зустрічі мало не в кожному місті, в якому перебувала довший час. По приїзді до Львова, коли поволі прийшла до тями і почала розглядатися на всі боки, шукаючи Тезе тут, то зі здивуванням виявила, що "централізованих" зустрічей Тезе тут не має (пізніше довідалася, що в різних церквах, в принципі, щось якось є, але на "потрібних" людей ніяк не змогла вийти).
В лютому на Фейсбуці хтось львівський подав клич, щоб почати збиратися. Це повідомлення мало більше, як 40 коментарів, в результаті чого ми за менше, ніж тиждень зібралися на організаційну зустріч і визначилися з проведенням зустрічі. Відтоді ми збираємося щотижня (то вже як кому виходить) по четвергах в храмі Архистратига Михайла. Перші зустрічі були більш ніж натхненними: величезна кількість людей, загальне піднесення, енергійність організаторів , - все це характеризувало нас як молодіжну спільноту (називаю її так умовно, бо учасники майже завжди різні), яка подає надію. Трошки важче було знайти священика, який би взяв нас під свою опіку, а на час Посту ми залишилися взагалі безприглядними (впевнена, він молиться за нас). Але вже за 2-3 тижні кількість людей різно зменшилася, організовувати нові зустрічі ставало дедалі важче (кожна зустріч займала четверговий вечір, а репетиція до її підготовки - ще й вівторковий вечір). Ми почали думати про якесь переформатування (щотижневість зустрічей головний організатор все ж не погоджувався змінити), про меншу кількість змін в програмі зустрічей. Але це не значно полегшувало нашу роботу ще й через те, що фактично все спілкування ведеться лише через імейли (а там, як відомо, такого можна понаписувати...). Якесь внутрішнє відчуття недосконалої підготованості зустрічей дуже гризло мою совість і отруювало будь-який смак від спільної молитви.
До якоїсь "ручки" я дійшла напочатку тижня і вже була готова закинути це діло з урочистою собі обіцянкою ніколи більше не сунутися зі своєю ініціативою. На останню перед Великоднем зустріч все ж прийшла, бо все одно почувала зобов'язаною до остаточного з'ясування ситуації. На велике диво людей прийшло більше, ніж на попередні зустрічі і я дозволила собі бути скоріше учасником зустрічі, аніж її співорганізатором. Під час котроїсь пісні мене обійняв неймовірний спокій (таке стається хіба коли я зовсім безсила і з розпачу перестаю сунутися зі своїми порадами Богові), в якому стало зрозумілим, що все це лише засоби і посередники і воно може й добре, що треба над ними трудитися, та все ж найважливіше приходить не від нас (і тим більше не від мене)- організаторів.
Після зустрічі ми величеньким гуртом пішли в кафе обговорювати робочі плани. І вперше за час від вересня, серед цього гамірного кола людей з різних сфер, різних уподобань, різних тембрів голосу я почулася щасливою і віднайденою саме серед ширшого кола нерідних людей.
Друзі, порадійте зі мною: в цей день мій Київський (хай простить мені за матеріальність) Бог, переїхав до Львова.