Here comes the sun

[danka_v_dorozi]

Не знаю, що саме проходить. Просто засинаю, а коли прокидаюся,то картка на столі стверджує, що якщо і ранок, і пробудження прийшли, то є шанс почати все заново. Заново починати не хочеться, а продовжувати виходить. Ранки в нас завжди дуже ранні, збирання - швидкісні , настрої і свідомості - майже пробуджені і так до побажання одне одному гарного дня. Далі йду туманом або напівсірим простором, вилажу на 4-ий поверх і думаю, який цей мій сьогоднішній день буде іншим від всіх попередніх. Звичайно, все одно є порядок речей, якого немає потреби змінювати, бо він зведений до оптимальності. Але і в цьому порядку є місце для непередбачуваностей - є місце для людей. 
 
От що явно міняється, то це стосунки з Церквою і (хоч не хоч) через неї з Богом. Від далекого колись в дитинстві, до близького в студентських роках, Він приходить завжди сущим в теперішньому. Були б охочі вуха, можна було б чимало розповісти про небезпеки і дивовижі, які трапляються в місті, де церкву (і  то ту, яку треба) можна знайти чи не за кожним рогом, навіть на першому поверсі. А так, я просто подякую за те, що було зі мною досі. І віритиму, що не дарма велику тугу і самотність переживали навіть ті, які перебували перед дверми Царства Небесного. Вірити не для слабких, надіятися не для пустослівних, і Бог не для вмерлих. 
І ще... допоки я тільки матеріальна, мені також важливо, щоб через мої фізичні вуха, очі приходив Бог: щоб нагадував про себе поки я саджу свої очі за комп'ютером, щоб з розмов по телефону я відчувала Його руки в голосі співрозмовників. От Він і приходить. Зовсім не так як раніше. І дивно, як згасають одні джерела, але тільки для того, щоб можна було врешті побачити інші, зараз найбільш необхідні. 
Післявчора я просила в Нього відкрити мені вікно, бо двері були гучно замкнутими. І я навіть не встигла трохи поскаржитися...