Слов'янська міфологія в персонажах: Мернікі
МЕРНІКІ
В поляків душі землемірів, що фальсифікували межі полів і угідь.
Недоторканність межі в слов’ян В давнину спори за землю, суперечка там де дійсно була межа могли викликати серйозні конфлікти.
Тому встановлення межі часто супроводжувалося серйозними ритуалами які викликали Божий суд на тих хто порушить межу чи схоче обманути.
Так в Олонежчині наприклад спостерігався звичай класти на голову вирізаний з спорної землі кусок дерна. З ним доказуючий своє чи чуже право на землю йшов по тій межі, яку називав правильною, законною. При генеральному розмежуванні в Росії в 1744 р. цей ритуал вважався безспорним і законним доказом. В Ярославській губернії законний чин для цього запрошував старого, який вважався найбільш знаючим і пам’ятливим і клав його на його голову дерновий хрест.
В Пошехонському уїзді при наділі селян землею поміщиками, при знищенні кріпостного права, деякі громади не дозволили переробити свої полоси на тій основі, що їх батьки чи діди обходили ці полоси з землею на голові.
Також в земельних суперечках клали землю в рота, на спину, за пазуху
В знаменитой кустарным железным производством Уломе произошел в 1896 г. такой случай: спорили о меже на покосе два крестьянина двух соседних деревень (Чаева и Миндюкина) одной волости (Колоденской). Настоящей межи никто не помнит, землемера взять негде: как быть? Долго галдели, переругиваясь, и вдруг все смолкли, когда один чаевский старик взял «кочку» земли и со словами: «Пущай эта земля задавит меня, если я пойду неладно» - пошел по «воображаемой» меже таким твердым и уверенным шагом, что с того времени стала та межа фактическою, бесспорною.
Існує прислів’я “Межи да грани - сори да брани!”. Щоб якось уменшити ці суперечки в давнину при припашці межевих борізд, зганяли сюди дітей, клали на ці борозни і сікли з наказом і приговором, щоб кожен пам'ятав батьківську ділянку. Так було в Донських казаків і в Новогородчині, де чути до сих пір вислів «Ты меня не учи, ты мне не рассказывай: я на межевой яме сечен».
Прадавнім божесвом що охороняло родові межі був Чур.
Південні слов’яни при підтверджені межі приводили на неї своїх дітей і клялися їх здоров’м.
Порушення межі вважалося великим гріхом і несло за собою велику кару - винуватець буде тяжко помирати, його тіло не буде розкладатися в могилі, він буде носити на тому світі землю з межі. Також сурово наказувалося також неправильне проведення межі.
Пограничні знаки (межевий камінь, хрест, дерево, рів і т.п.) вважалися недоторканними, їх неможна було задіти не рукою, ні косою, біля них завжди залишався шмат цілинної землі. Серби вірили що удар косою об межевий камінь чутно до самого неба.
По повір’м на межах мешкали різні демонологічні персонажі - в східних слов’ян межевики, в кашубів - страшки - що пугали подорожніх, в лужичан - душі загарбників чужої землі, клятвопорушників, в поліщуків звідти вилазять ходячі покійники. Ці душі часто кричать - “Тут межа! Тут справжня межа!”.
Демонологічний персонаж В Великому князівстві Литовському в XVI-XVIII ст. мерники (землеміри, геометри) займалися межуванням і виміром земельних ділянок. Вони походили з місцевої повітової шляхти. Розповсюдження вони отримали під час волочної поміри - аграрної реформи, в якій їм належала роль основних виконувачів.
Після приєднання Польщі і Литви до Російської імперії ця посада збереглась до 1840 року.
Демонологізація мерників виникла із-за конфлікту з місцевими громадами, коли мерники часто ставали на сторону панів, обділяючи селян.
Мірники - грішні душі землемірів, які за життя фальсифікували межі полів і угідь, кривдячи селян на вигоду багатих панів. По смерті вони мусили блукати по полям і лукам, повторюючи шлях по сфальсифікованій межі.
Бачили їх в ночі, в літні погожі ночі, в вигляді блідно-блакитних вогників на полях. То свічки яким вони собі присвічують в своїх блуканнях.
Інколи їх бачили в вигляді дорого одягнених людей з свічками замість голови, а інколи просто свічок що літають над полем.
Мірники як правило були агресивними до людей, але й могли допомагати якщо хтось десь щось загубив в темряві, або заблукав. Їх могли викликати свистом, але потім потрібно було вічливо йому подякувати.
Якщо мерник з’являвся перед людиною з граничним каменем в руках і питав що з ним зробити, потрібно було сказати - “Поклади його туди, звідки взяв!”. Ці слова кінчали його покуту і позбавляли душу землеміра від подальших мук.