(no subject)
Коли я відмовився платити гроші за екзамен в ДАІ, директор автошколи, в якій я вчився, розповів мені отаку байку.
Їхали ми в 2004 році зі Львова до Києва автом на Майдан - я і кілька моїх учнів. Листопад, помаранчеві шалики, всі діла. Учні мої всі такі піднесені, радісні. І поки ми їхали, один з моїх учнів спитав мене:
- Іване Петровичу, в нас в ДАІ іспит скоро?
- В грудні. А ти чого ти питаєш?
- Шкода, що в грудні.
- Чого шкода?
- Бо прийдеться вже по-чесному екзамен здавати. А я сподівався, що ще встигну просто купити права.
Я вже пару років як не громадський активіст. Протягом десяти років активізму і подорожей за кордон в голові по черзі змінювалися складні системи уявлень і переконань, але врешті уклалася певна ментальна модель, дуже проста і, здавалося б, очевидна. Згідно тої моделі, ситуація задовільняє критичну масу людей, а кількість невдоволених не є достатньою і з плином років не зростає, а тому, незважаючи на інтенсивність локальних подій, Україну в майбутньому не чекає серйозний прогрес. Громадянські потрясіння, такі, як бізнес-майдан та євро-майдан, виникають, коли існує безпосередня загроза, і запобігають катастрофічним змінам на гірше. Але явищ чи тенденцій, які забезпечили б стратегічні зміни на краще, навіть в довгостроковій перспективі, в Україні немає. Україна є гігантською системою, яка знайшла свій оптимальний стан і пильно береже його - як від глибоких падінь, так і від потужних піднесень. Будь-яке відхилення від медіани буде компенсоване: коли стане сильно гірше - організовується черговий Майдан; коли справи раптом підуть на краще - до влади прийде Янукович (Тимошенко, Яценюк, Тягнибок) і все знову повернеться до "стану найменшої енергії". Грузія до певного часу слугувала яскравим контрприкладом моєї теорії, але стала ще одним її доказом. І незважаючи на те, що роль "громадянських потрясінь" від цього не перестає бути суперважливою, я відчув, що необхідно мати значно більшу силу волі, щоб брати в них роль, розуміючи, що ця акція, яку ти тиждень організовував без спання та їжі - це звичайний "стоп-кран", після якого в найкращому разі все повернеться туди, де було раніше. Легше було займатися таким, коли мріяв, як за місяць режим впаде, а за рік уже всюди настане демократія, ринкова економіка і всезагальне процвітання.
І після того, як я перестав бути активістом, я ще вдесятеро більше заповажав людей, які, розуміючи все написане вище, щодня тягнуть лямку і не перестають самовіддано працювати. Я наче й сам був одним із них половину свідомого життя, але чи однаково це - бути активістом-романтиком а активістом-прагматиком?
Все одно, зараз дофіксаю баг і їду на львівський євромайдан. Все-таки немає нічого простішого, ніж принести свою дупу туди, де вже все відбувається і де не треба нічого організовувати. Якби всі люди приносили свої дупи в таких випадках, навіть просто приносили свої дупи і нічого більше - все було б інакше.
Їхали ми в 2004 році зі Львова до Києва автом на Майдан - я і кілька моїх учнів. Листопад, помаранчеві шалики, всі діла. Учні мої всі такі піднесені, радісні. І поки ми їхали, один з моїх учнів спитав мене:
- Іване Петровичу, в нас в ДАІ іспит скоро?
- В грудні. А ти чого ти питаєш?
- Шкода, що в грудні.
- Чого шкода?
- Бо прийдеться вже по-чесному екзамен здавати. А я сподівався, що ще встигну просто купити права.
Я вже пару років як не громадський активіст. Протягом десяти років активізму і подорожей за кордон в голові по черзі змінювалися складні системи уявлень і переконань, але врешті уклалася певна ментальна модель, дуже проста і, здавалося б, очевидна. Згідно тої моделі, ситуація задовільняє критичну масу людей, а кількість невдоволених не є достатньою і з плином років не зростає, а тому, незважаючи на інтенсивність локальних подій, Україну в майбутньому не чекає серйозний прогрес. Громадянські потрясіння, такі, як бізнес-майдан та євро-майдан, виникають, коли існує безпосередня загроза, і запобігають катастрофічним змінам на гірше. Але явищ чи тенденцій, які забезпечили б стратегічні зміни на краще, навіть в довгостроковій перспективі, в Україні немає. Україна є гігантською системою, яка знайшла свій оптимальний стан і пильно береже його - як від глибоких падінь, так і від потужних піднесень. Будь-яке відхилення від медіани буде компенсоване: коли стане сильно гірше - організовується черговий Майдан; коли справи раптом підуть на краще - до влади прийде Янукович (Тимошенко, Яценюк, Тягнибок) і все знову повернеться до "стану найменшої енергії". Грузія до певного часу слугувала яскравим контрприкладом моєї теорії, але стала ще одним її доказом. І незважаючи на те, що роль "громадянських потрясінь" від цього не перестає бути суперважливою, я відчув, що необхідно мати значно більшу силу волі, щоб брати в них роль, розуміючи, що ця акція, яку ти тиждень організовував без спання та їжі - це звичайний "стоп-кран", після якого в найкращому разі все повернеться туди, де було раніше. Легше було займатися таким, коли мріяв, як за місяць режим впаде, а за рік уже всюди настане демократія, ринкова економіка і всезагальне процвітання.
І після того, як я перестав бути активістом, я ще вдесятеро більше заповажав людей, які, розуміючи все написане вище, щодня тягнуть лямку і не перестають самовіддано працювати. Я наче й сам був одним із них половину свідомого життя, але чи однаково це - бути активістом-романтиком а активістом-прагматиком?
Все одно, зараз дофіксаю баг і їду на львівський євромайдан. Все-таки немає нічого простішого, ніж принести свою дупу туди, де вже все відбувається і де не треба нічого організовувати. Якби всі люди приносили свої дупи в таких випадках, навіть просто приносили свої дупи і нічого більше - все було б інакше.