Винниківський ліс - ярами й долинами, а також велотраса "Вульки"
Вчорашня погода дала таку можливість, і я поїхав досліджувати ровером кусок Львова, про який ще мало знав - "середній" сектор Винниківського лісопарку. Північним його сектором є відомі всім Чортові (Чотові) скелі; до речі, небагато хто в курсі, що в тому ж лісі, недалеко від дріжджзаводу, є місце масового знищення нацистами мирного населення, що теж пасувало б знати ширшим колам львів"ян. Південний сектор - це ліс Вулька, що славиться своєю трасою для гірського роверування. А середній, оточений ділянками Майорівка та Ялівець, був ще мені невідомий.
Я хотів його проїхати вздовж - починаючи від розвилки Пасічна-Личаківська і до Вульки, але топографічні карти підказували, що ця затія буде нетривіальною через рельєф. Затія виявилася справді абсролютно нетривіальною - настільки, що мій маршрут довелося прокласти диким серпантином. Ну але все по черзі.
Карта маршруту на Google Maps
Ялівець виявився нудним, важкопрохідним скупченням болота й особняків.
Найбільшою його принадою є краєвид на Чотові скелі.
Тупиковою вуличкою я пробрався на границю міста й лісу.
Близькість лісового масиву - це нагода для мешканців створити чудову зону відпочинку, де було б приємно тусити різним верствам населення. Натомість мешканці традиційно користуються лісом у якості великого смітника.
Чим далі в ліс, тим чистіше, звісно. Невдовзі стає зовсім приємно.
В потічках замість води тече пісок :)
Земляний форт
Єдина наявна стежка мене повела вниз і назад на Ялівець. Це було цілком логічним, тому що справа красувався глибокий яр, через який жодна раціональна стежка не поведе, навіть якщо dali_bude дуже треба саме направо. Попетлявши, я виперся назад і об"їхав яр єдино можливим шляхом: через вулицю Таджицьку, потім Пасічну, і потім вже виїхавши на Медову Печеру. Це не дивно, бо всі ці "бічні" квартали Пасічної є побудовані на більш-менш рівному терені, а ліс в тих околицях зберігся виключно через яри і горби, на яких будувати радянським зодчим було впадло.
Вхід в ліс з боку вулиці Таджицької. Надпис на щиті - бережіть ліс від пожеж.
Деякий час я провів в бічних закавулках Медової печери в надії знайти виїзд в ліс справа від яру. В більшості випадків втикався в нездоланні загиджені провалля.
Але врешті одна зі стежок вивела на лісову дорогу, якою я з вітерцем проїхався аж до Личаківської, в її відтинку між дріжджзаводом і Винниками. Цей шлях дуже класний, його можна запам"ятати як непогано велосипедну трасу - шкода тільки, що вона відносно коротка, хвилин за 10-15 її можна проїхати. Ну і кінець її з точки зору логістики не дуже зручний.
Доїхавши донизу, побачив справа від себе струмочок, глибока долина якого не дозволяла повернути направо аж до цього моменту. Перейшов його, і на тому березі знайшов лісову дорогу, яка вивела мене назад в район Пасічної - Медової Печери. Всі ці маніпуляції включали в себе скидання і набір 50 метрів висоти.
Крутелики собі будують свої багатоповерхові особняки на межі лісу.
І знову яр зліва і справа. Цього разу я проїхав кілька сот метрів в південно-східному напрямі і повернувся назад. Скидати ще раз висоту і набирати її мені вже було лінь. В результаті щоб об"їхати яр і вибратися на наступний "відріг", я знову виїхав на Пасічну і спустився в кінець вулиці Лисинецької.
З цієї вулиці відкривалися краєвиди на яр, який я щойно обігнув.
І знову особняки крутеликів, що підходять під сам ліс:
Одна з будов тільки розпочалася, і з її даху відкривався хороший краєвид.
Я знову поткнувся в ліс, знову вперся в яри, і знову повернувся назад. Знову обігнув яр Пасічною і знову зробив спробу зануритися в ліс з дачного поселення.
Мінус тридцять метрів висоти, я знову в лісі, але навколо - правильно, знову яри, видолинки і струмочки.
Наткнувся на файне джерело.
А ось типовий яр, схожий на всі ті яри, що ставали на заваді моєму прямолінійному пересуванню.
Вилізши назад на Пасічну, я доїхав до лісу Вулька і початку велосипедної траси. Сонце вже майже сіло за багатоповерхівки, моцно темніло, але я ще мав повно наснаги і напружено думав, чи повернути мені назад додому, чи проїхатися ще вульківською трасою. Незважаючи на всю раціональну безглуздість цього вчинку, я натиснув педалі і почесав по трасі. Я не пошкодував про свій вибір - до цього часу я повзав ярами, а тепер я швидко мчав по добрій, ідеально промаркованій стежці. Під колесами, звісно, було всяке, але кайф летіти переважно вниз по добрій трасі в порожньому сутінковому лісі - величезний.
Так влучно позначаються небезпечні ділянки траси:
Маркування не давало шансів звернути з траси - здається, якесь змагання пройшло недавно:
А ось так виглядає славне лісове озеро Електрон для сторонньої публіки. Хто знає, туди можна зараз потрапити хоч за гроші?
Виїхав я в Волицю (присілок Винників), було вже зовсім темно. Варіанти такі: пертися трасою з Винників на Личаківську, пертися поїздом з Підбірців до Львова, пертися Глинянським трактом своїм ходом. Траса з Винників на Личаківську не манила взагалі - там такий трафік, що ніякої радості. Вирішив поїхати в Підбірці, може щось їде? Жахливими манівцями виїхав на Підборецьку станцію, поїзд аж за годину. Тю, за годину я вже буду в хаті. Тож, виїхав я на Глинянський тракт, набрав останні півсотні метрів висоти і за хаті був навіть не за годину, а скоріше.