12 причин для нашого песимізму у 2012, або чому цей режим не упаде
Я дуже давно не читаю "Українську правду" через новини типу "Литвин розповів, як упав на новорічні свята". Коли я бачу заголовок типу "Литвин розповів, як упав на новорічні свята", мене бере лють. Але часом, коли в стрічці з"являється лінк на якийсь матеріал, то можу клікнути. Щойно клікнув на статтю Андрія Шевченка "12 причин для нашого оптимізму у 2012, або чому цей режим упаде". Оптимізм його мені видається наслідком поганої поінформованості про поточний стан укр суспільства.
(цитати скорочено.)
1. Покоління
Між цією владою та молодою Україною - прірва. Для найактивнішої, найживішої частини суспільства президент, який не користується комп’ютером, - динозавр. Закони розвитку працюють однаково: молодь - із на голову кращою, ніж в "еліти", освітою і відчуттям сучасного світу - не терпітиме довго ситуації, коли політикою і бізнесом цілковито керують "вчорашні".
Молодій Україні, як і всій Україні загалом, на даний момент абсолютно начхати, вміє президент користуватися комп"ютером чи ні. Їй начхати на значно серйозніші проблеми з Президентом та самою країною. (Про "кращу освіту" не будемо. Сьогоднішня освіта - це сумно і страшно.)
Ситуація взагалі виглядає наступним чином. В Україні сьогодні існує крихітний мономолекулярний шар людей, які в курсі про "злочини режиму" і яких ці злочини дуже непокоять. Вік в них дуже різний. Ці люди налагодили чудову комунікацію: інформація, що стосується "злочинів режиму", дуже якісно розшукується і дуже швидко поширюється в цьому середовищі. Я говорю без сарказму: мене часто вражають як розслідування професійних репортерів, так і матеріали громадянських журналістів, які просто з-під землі дістають значущу інформацію. Ця інформація далі блискавично розбігається, спочатку в Інтернеті, потім нечисленними оффлайновими медіа, яким не пофіг. Цей шар зацікавлених громадян майже завжди поінформований про майже все. Це круто.
Проте, "шар поінформованих" дуже тонкий, інформація в ньому циркулює замкнуто, і, по суті, участь у кругообігу новин - це єдине, що учасники цього середовища роблять добре і послідовно. Тому "шар поінформованих" - це скоріше клуб за інтересом, а не впливове і дієве середовище. Така динамічна, швидка і кольорова мильна бульбашка в статичному і сонному повітрі.
Дієві середовища в Україні є, але вони страждають на дві критичні проблеми: величезні труднощі в співпраці між собою, і практично нульова цікавість широкого загалу до їхньої діяльності. Й обидві проблеми, я гадаю, походять від того, що українцям властива вкрай низька "горизонтальна" довіра: як зауважив в якомусь своєму матеріалі Володимир Золотарьов, довіра один до одного у нас нижча, ніж довіра до представників влади, тому така біда з громадянським суспільством та такий високий ризик авторитаризму.
2. "Креативний клас"
Журналісти і письменники, PR-ники і професори - це специфічна, дуже різношерстна група, яку об’єднує одне - це люди, які своїм словом і думкою, розумом і серцем ведуть за собою інших. Цей "креативний клас" досі сприймає як непорозуміння той факт, що лідером нації обрали чоловіка, який - з його "йолками"та Аннами Ахметовими, з його словниковим запасом, освітою та специфічним почуттям гумору - явно випадає навіть з ряду попередніх українських президентів. Для цього "креативного класу" свобода думати, творити і бути самими собою - це як повітря, якого за останні два роки різко поменшало.
Сьогодні Інтернетом користується 16 мільйонів українців - кожен третій. Це простір свободи. Це 1,6 мільйона українців у Facebook, 200 тисяч у Twitter і 6 мільйонів у Вконтакте. Це фотожаби з вінком Януковича і фейсбуківські флеш-моби. I для будь-якого уряду, що закривається від громадян, - це виклик. Виклик, який не вдається підкорити ні Лукашенку, ні китайській Компартії і який уже звалив Мубарака і Каддафі.
Журналістів і письменників, піарників і професорів в Україні - за невеликою кількістю важливих винятків - насправді об"єднує зовсім протилежне.
1) Їм так само начхати на факт, кого обрали лідером нації. Це не визначає ніяким чином їхню щоденну діяльність та мислення. "Литвин упав на новорічні свята". На естетичному рівні Янукович їх, звичайно, дратує, але коли треба приймати якесь більш-менш важливе рішення, це роздратування поступається короткотерміновому прагматизму.
2) Вони абсолютно нікого нікуди не ведуть. В Україні зараз ніхто нікуди нікого не веде. В 2001-му і в 2004-му були невеликі, але яскраві групи моральних авторитетів - науковців, педагогів, діячів культури - які намагалися вести, активно використовувати свій авторитет для розповсюдження та легітимізації важливих гасел. Сьогодні таких середовищ немає.
Для представників цього "креативного класу" на даний момент найважливішим є матеріальний та соціальний статус. А Кадаффі завалив не "інтернет", а громадяни, які своє фізичне тіло випхали на фізичну вулицю.
5. Захід
Євросоюз показав своє ставлення до української влади, заблокувавши Угоду про Асоціацію. Але це далеко не всі погані новини на американсько-ЄСівському напрямі. Є підстави припустити, що найближчою реальністю для команди Януковича є не лише згортання офіційних стосунків та технічної допомоги уряду, а й блокування рахунків та відмова у візах для найбільш одіозних представників української влади.
Блокування рахунків представників влади іноземної країни - це надзвичайно вагомий крок з точки зору стратегії міжнародних відносин. Це дипломатичний еквівалент атомного бомбардування. На блокування рахунків Захід піде виключно і тільки в тому випадку, коли Заходу (1) це буде вигідно в усіх перспективах; (2) стане абсолютно очевидно, що дні режиму в Україні полічені, а в сінях вже стоїть новий президент і парламент, готовий взяти владу. І тільки тоді, коли ці дні полічить сам народ.
З точки зору зовнішнього спостерігача, в Україні зараз діє цілком легітимна влада, проти якої народ особливо нічого не має. Тому ніхто ніяких рахунків ніде не блокуватиме.
6. Росія
За ці два роки Кремль отримав від Києва майже все, що хотів. Харківські угоди, повний режим сприяння для російського капіталу і для ФСБ, "зелена вулиця" для РПЦ - чим ще Віктор Федорович може зацікавити Володимира Володимировича, без якого самотньо, а поруч із яким страшно? Якщо здати ще і газову трубу, залишиться справді хіба межигірську "Хонку" передати в резиденцію Зурабову чи його наступнику.
Непідконтрольними Росії є така шалено величезна кількість українських ресурсів, що я дивуюся, як можна вважати, ніби ми здали все. Ще наївніше вірити, що апетит Росії щодо України може мати якісь межі.
8. Громадянське суспільство
Це громадські організації і активісти, які створюють ОСББ, це Податковий Майдан і це ухвалення закону про доступ до інформації. Це маленькі перемоги, що виростають у велику різницю, яка пояснює, чому Україна - не Росія і не Білорусь. В Україні занадто багато громадян, які ніколи не дадуть жодному уряду можливості бездумно і несправедливо забирати у них право розпоряджатися майбутнім.
Це правда: крихітні дієві середовища, про які я згадував, боряться і досягають результатів. Ці невеличкі організації справді роблять життя під бандюками стерпнішим, відводячи серйозні загрози, про які 95% населення країни ніколи не чуло. Але режим від них не упаде. Як я вже писав раніше, для того, щоб мати шанс посунути бандюків, потрібно не громадські організації чи ОСББ, а формально політичні утворення (партії), які, посунувши бандюків, будуть здатні розпорядитися владою і реалізувати власну програму.
Сам режим
Що з цього залишилося? Сумне видовище. Партія регіонів з історично малим рейтингом. За два роки Віктор Янукович зробив неможливе - своїми руками фактично позбавив себе політичного майбутнього. Бо довго обманювати всіх неможливо.
Партія Регіонів - це найефективніша, найкраще організована політична партія за всю історію незалежної України. В партії Регіонів діють чудові способи мотивації, комунікації, розв"язання конфліктів, організації влади. Партія Регіонів - це танк, який їде не тому, що він "злочинний", а тому, що в ньому працюють відповідні механізми і він не розвалюється на ходу. Успіх партії Регіонів криється в системній і довготривалій (дарма що нечесній) праці її засновників та членів. Регіонали справді консолідують еліту України - ту еліту, яка є і здатна ефективно діяти на політичному полі. Жодна демократична партія часів незалежності не досягала нічого подібного навіть близько. Поза межами партії Регіонів - напівсонний український соціум, описаний мною вище: розділений, байдужий, орієнтований на самовиживання і не готовий до роботи. В таких умовах Віктору Януковичу зовсім не потрібен рейтинг, щоб мати політичне майбутнє. І я на 90% переконаний, що Віктор Янукович чудово відсидить свій перший строк, і з імовірністю 60% без особливих проблем піде на другий.
Те, що я написав, є глибоко песимістичним, але я вважаю, що песимізм - це єдиний раціональний спосіб дивитися на світ.
(цитати скорочено.)
1. Покоління
Між цією владою та молодою Україною - прірва. Для найактивнішої, найживішої частини суспільства президент, який не користується комп’ютером, - динозавр. Закони розвитку працюють однаково: молодь - із на голову кращою, ніж в "еліти", освітою і відчуттям сучасного світу - не терпітиме довго ситуації, коли політикою і бізнесом цілковито керують "вчорашні".
Молодій Україні, як і всій Україні загалом, на даний момент абсолютно начхати, вміє президент користуватися комп"ютером чи ні. Їй начхати на значно серйозніші проблеми з Президентом та самою країною. (Про "кращу освіту" не будемо. Сьогоднішня освіта - це сумно і страшно.)
Ситуація взагалі виглядає наступним чином. В Україні сьогодні існує крихітний мономолекулярний шар людей, які в курсі про "злочини режиму" і яких ці злочини дуже непокоять. Вік в них дуже різний. Ці люди налагодили чудову комунікацію: інформація, що стосується "злочинів режиму", дуже якісно розшукується і дуже швидко поширюється в цьому середовищі. Я говорю без сарказму: мене часто вражають як розслідування професійних репортерів, так і матеріали громадянських журналістів, які просто з-під землі дістають значущу інформацію. Ця інформація далі блискавично розбігається, спочатку в Інтернеті, потім нечисленними оффлайновими медіа, яким не пофіг. Цей шар зацікавлених громадян майже завжди поінформований про майже все. Це круто.
Проте, "шар поінформованих" дуже тонкий, інформація в ньому циркулює замкнуто, і, по суті, участь у кругообігу новин - це єдине, що учасники цього середовища роблять добре і послідовно. Тому "шар поінформованих" - це скоріше клуб за інтересом, а не впливове і дієве середовище. Така динамічна, швидка і кольорова мильна бульбашка в статичному і сонному повітрі.
Дієві середовища в Україні є, але вони страждають на дві критичні проблеми: величезні труднощі в співпраці між собою, і практично нульова цікавість широкого загалу до їхньої діяльності. Й обидві проблеми, я гадаю, походять від того, що українцям властива вкрай низька "горизонтальна" довіра: як зауважив в якомусь своєму матеріалі Володимир Золотарьов, довіра один до одного у нас нижча, ніж довіра до представників влади, тому така біда з громадянським суспільством та такий високий ризик авторитаризму.
2. "Креативний клас"
Журналісти і письменники, PR-ники і професори - це специфічна, дуже різношерстна група, яку об’єднує одне - це люди, які своїм словом і думкою, розумом і серцем ведуть за собою інших. Цей "креативний клас" досі сприймає як непорозуміння той факт, що лідером нації обрали чоловіка, який - з його "йолками"та Аннами Ахметовими, з його словниковим запасом, освітою та специфічним почуттям гумору - явно випадає навіть з ряду попередніх українських президентів. Для цього "креативного класу" свобода думати, творити і бути самими собою - це як повітря, якого за останні два роки різко поменшало.
Сьогодні Інтернетом користується 16 мільйонів українців - кожен третій. Це простір свободи. Це 1,6 мільйона українців у Facebook, 200 тисяч у Twitter і 6 мільйонів у Вконтакте. Це фотожаби з вінком Януковича і фейсбуківські флеш-моби. I для будь-якого уряду, що закривається від громадян, - це виклик. Виклик, який не вдається підкорити ні Лукашенку, ні китайській Компартії і який уже звалив Мубарака і Каддафі.
Журналістів і письменників, піарників і професорів в Україні - за невеликою кількістю важливих винятків - насправді об"єднує зовсім протилежне.
1) Їм так само начхати на факт, кого обрали лідером нації. Це не визначає ніяким чином їхню щоденну діяльність та мислення. "Литвин упав на новорічні свята". На естетичному рівні Янукович їх, звичайно, дратує, але коли треба приймати якесь більш-менш важливе рішення, це роздратування поступається короткотерміновому прагматизму.
2) Вони абсолютно нікого нікуди не ведуть. В Україні зараз ніхто нікуди нікого не веде. В 2001-му і в 2004-му були невеликі, але яскраві групи моральних авторитетів - науковців, педагогів, діячів культури - які намагалися вести, активно використовувати свій авторитет для розповсюдження та легітимізації важливих гасел. Сьогодні таких середовищ немає.
Для представників цього "креативного класу" на даний момент найважливішим є матеріальний та соціальний статус. А Кадаффі завалив не "інтернет", а громадяни, які своє фізичне тіло випхали на фізичну вулицю.
5. Захід
Євросоюз показав своє ставлення до української влади, заблокувавши Угоду про Асоціацію. Але це далеко не всі погані новини на американсько-ЄСівському напрямі. Є підстави припустити, що найближчою реальністю для команди Януковича є не лише згортання офіційних стосунків та технічної допомоги уряду, а й блокування рахунків та відмова у візах для найбільш одіозних представників української влади.
Блокування рахунків представників влади іноземної країни - це надзвичайно вагомий крок з точки зору стратегії міжнародних відносин. Це дипломатичний еквівалент атомного бомбардування. На блокування рахунків Захід піде виключно і тільки в тому випадку, коли Заходу (1) це буде вигідно в усіх перспективах; (2) стане абсолютно очевидно, що дні режиму в Україні полічені, а в сінях вже стоїть новий президент і парламент, готовий взяти владу. І тільки тоді, коли ці дні полічить сам народ.
З точки зору зовнішнього спостерігача, в Україні зараз діє цілком легітимна влада, проти якої народ особливо нічого не має. Тому ніхто ніяких рахунків ніде не блокуватиме.
6. Росія
За ці два роки Кремль отримав від Києва майже все, що хотів. Харківські угоди, повний режим сприяння для російського капіталу і для ФСБ, "зелена вулиця" для РПЦ - чим ще Віктор Федорович може зацікавити Володимира Володимировича, без якого самотньо, а поруч із яким страшно? Якщо здати ще і газову трубу, залишиться справді хіба межигірську "Хонку" передати в резиденцію Зурабову чи його наступнику.
Непідконтрольними Росії є така шалено величезна кількість українських ресурсів, що я дивуюся, як можна вважати, ніби ми здали все. Ще наївніше вірити, що апетит Росії щодо України може мати якісь межі.
8. Громадянське суспільство
Це громадські організації і активісти, які створюють ОСББ, це Податковий Майдан і це ухвалення закону про доступ до інформації. Це маленькі перемоги, що виростають у велику різницю, яка пояснює, чому Україна - не Росія і не Білорусь. В Україні занадто багато громадян, які ніколи не дадуть жодному уряду можливості бездумно і несправедливо забирати у них право розпоряджатися майбутнім.
Це правда: крихітні дієві середовища, про які я згадував, боряться і досягають результатів. Ці невеличкі організації справді роблять життя під бандюками стерпнішим, відводячи серйозні загрози, про які 95% населення країни ніколи не чуло. Але режим від них не упаде. Як я вже писав раніше, для того, щоб мати шанс посунути бандюків, потрібно не громадські організації чи ОСББ, а формально політичні утворення (партії), які, посунувши бандюків, будуть здатні розпорядитися владою і реалізувати власну програму.
Сам режим
Що з цього залишилося? Сумне видовище. Партія регіонів з історично малим рейтингом. За два роки Віктор Янукович зробив неможливе - своїми руками фактично позбавив себе політичного майбутнього. Бо довго обманювати всіх неможливо.
Партія Регіонів - це найефективніша, найкраще організована політична партія за всю історію незалежної України. В партії Регіонів діють чудові способи мотивації, комунікації, розв"язання конфліктів, організації влади. Партія Регіонів - це танк, який їде не тому, що він "злочинний", а тому, що в ньому працюють відповідні механізми і він не розвалюється на ходу. Успіх партії Регіонів криється в системній і довготривалій (дарма що нечесній) праці її засновників та членів. Регіонали справді консолідують еліту України - ту еліту, яка є і здатна ефективно діяти на політичному полі. Жодна демократична партія часів незалежності не досягала нічого подібного навіть близько. Поза межами партії Регіонів - напівсонний український соціум, описаний мною вище: розділений, байдужий, орієнтований на самовиживання і не готовий до роботи. В таких умовах Віктору Януковичу зовсім не потрібен рейтинг, щоб мати політичне майбутнє. І я на 90% переконаний, що Віктор Янукович чудово відсидить свій перший строк, і з імовірністю 60% без особливих проблем піде на другий.
Те, що я написав, є глибоко песимістичним, але я вважаю, що песимізм - це єдиний раціональний спосіб дивитися на світ.