Про аполітичність, апатичність і апокаліптичність
Лінк для привлечения внимания:
Киевская власть намерена взять под контроль всех интернет-провайдеров.
.Громадянин держави, який не балотується в органи державної влади, має два засоби вплинути на політичну ситуацію в країні. Сприятлива політична ситуація є необхідною умовою комфорту та розвитку громадян, і жодні самостійні зусилля індивідуума не можуть цілком задовільнити його потреб в несприятливому політичному контексті. Отже, ці два способи:
1. Голосувати на виборах до органів державної влади.
2. Брати участь у громадських діях, протестах, вуличних акціях.
Це все. Тому у випадках, коли вибори далеко (або коли вибори відміняються режимом), громадський протест є найкращим способом вплинути на політичну ситуацію. І, ймовірно, єдиним.
Коли будь-яка недурна людина бачить пиздець, що насувається на його країну, вона може прийняти тільки два раціональних рішення.
1. Виїхати за кордон.
2. Взяти участь у громадському протесті.
Рішення нічого не робити є нераціональним, тому дуже швидко якість життя такої людини та її сім"ї опуститься нижче плінтуса. До речі, опинившись нижче деякого плінтуса, піднятися назад уже практично неможливо.
Про виїжджання за кордон поговоримо іншим разом. На відміну від деяких людей, я вважаю це незаперечним правом будь-якого громадянина на випадок, коли ситуація в країні є критичною і він вичерпав усі засоби впливу на неї. Підкреслю тільки очевидний факт: не всі громадяни мають можливість виїхати за кордон та провадити там якісне, повноцінне життя. Таких меншість. Тому для більшості участь у громадському протесті - єдиний шанс "потрапити" в кращу країну і отримувати від життя вічний кайф, а не постійний геморой.
Які причини у людей не брати участь у громадському протесті? Розгянемо найпоширеніші.
1. Лінь, сподівання, що все вирішиться саме собою або іншими людьми.
2. "Це і так нічого не дасть."
3. "Не збираюсь протестувати разом з мудаками."
4. "А хто замість цієї влади?"
Отже, 1. Лінь та апатія
. Тут багато коментувати немає сенсу. Суїцид буває швидкий, а буває повільний, розтягнутий на роки. Чи має право людина відбирати у себе життя, дебати точаться досі. Не будемо заглиблюватися.
2. "Це і так нічого не дасть."
. Як ми вже встановили, громадський протест є найефективнішим із законних засобів впливати на політику, якщо не рахувати виборів. Нічого кращого немає.
Результативні мирні протести відбувалися, відбуваються і відбуватимуться у всьому світі. Арабський світ, як ви в курсі, зараз переживає низку повстань, котрі спричиняють відчутні зміни (і не сперечаймося зараз про суть цих змін: мій point в тому, що вони є). В розвинутих країнах, на відміну від України, ніхто не ставиться до громадської дії з іронією. На розповідь про жопу на рідних теренах перше запитання іноземців переважно таке: "А чому ви не протестуєте?". Наприклад, грузинські реформи, на які зараз фапає весь "третій світ", почалися з "трояндової революції": реформатор Саакашвілі не пройшов би до влади, якби проти режиму Шеварднадзе не повстала б організована громадськість і вулиця. В країнах Західної Європи щороку чути про багатотисячні протести якщо не студентів, то профспілок. В цивілізованій Канаді не далі, як цього тижня скоординовані протести громади добилися перегляду на найвищому владному рівні жорстких обмежень на використання Інтернету, які нав"язав громадянам Канади їхній основний провайдер.
Україна теж має досвід. Згадувати про помаранчеву революцію зараз вважається поганим смаком, але це приклад результативного громадського протесту: якщо не зважати на іконічність Ющенка, дії політичних партій відіграли в ній не вирішальну роль. Кульмінацією і двигуном руху до незалежності були велелюдні демонстрації кінця 80х - початку 90х. Хочете почути про епоху Януковича? Будь ласка:
- Акції по законопроекту про мирні зібрання, які відбирали в громадян свободу мирно збиратися, спричинили до відкладення його розгляду.
- Акції по законопроекту по мовах, які понижували статус української мови, спричинили до відкладення його розгляду.
- Протести студентів спричинилися до скасування планованих платних послуг у вузах та відкладення розгляду драконівського "Закону про вищу освіту".
- Протести підприємців зберегли спрощену систему оподаткування.
І це досягнення слабкого, неорганізованого, суперечливого громадського сектору України. Численний та організований спротив здатний на більше.
Інший цікавий ефект спостерігається, коли громадянина припікає не далекий пиздець на горизонті, а щось дуже особисте. Наприклад, незаконна будова по сусідству, яка (це важливо) спричиняє до тріщин на стінах у квартирі громадянина. У таких випадках, як показує українська практика, громадянин вмить забуває, що "це нічого не дасть", блискавично і ефективно опановує протестні тактики, аж до вуличних акцій під стінами органів державної влади. До моменту ж своєї біди такі люди часто вкрай апатичні до будь-яких проявів громадянського суспільства. "У нього немає вибору?" - зараз те саме можна сказати про нас із вами.
Отже, це дає. Відмазка не канає.
3. "Не збираюсь протестувати разом з мудаками."
Жадними баригами, які хочуть не платити податків, чи глупими студіками, які не можуть нашкребти на платне навчання. Чи - політиками, які здискредитували себе.
Розгляд цього питання треба розділити на дві частини.
Політики.
Давайте одразу розберемося з політиками, а також з такою штукою, як "політичність" чи "аполітичність" протестів. Політика, в широкому сенсі, це процес прийняття колективних рішень в дуже великих колективах. Політика пов"язується з владою, тому що влада є загальноприйнятим механізмом реалізації політики. Але політична діяльність загалом - це цілеспрямована діяльність, яка має на меті принести системні зміни в життя держави (чи самоврядної одиниці). Тому громадська діяльність, якщо вона не вузькоспеціалізована, є політичною діяльністю. І протест, який має вимоги, котрі стосуються більш ніж тисячі людей, є політичною акцією. Незалежно від того, чи виступає там Юлія Тимошенко і чи майорить 9000 прапорів "Свободи".
В Україні політичною прийнято називати акцію, в якій беруть участь політичні партії (а не просто члени цих партій), або на якій беруть слово відомі політичні діячі, або де присутня політична символіка. Існує стійка ідіосинкразія активних громадян до політичних (в вузькому смислі) акцій. Очевидно, що політичні акції непопулярні в порівняні з неполітичними. Або, принаймні, політичні та неполітичні акції збирають різний контингент, який мало перетинається.
Чи є логіка в цьому? Логіка в цьому є. Серед політичних сил та політиків України першого і другого ешелону немає таких, які не є відповідальними за існуючий стан справ в Україні. Можна навіть впевнено стверджувати, що ці всі люди є його найважливішою безпосередньою причиною. Тому покладатися на них у вирішенні цих самих проблем є нелогічно. Якщо вдома прорвало трубу, немає смислу ставити назад ту саму трубу і сподіватися, що все буде добре. Трубу треба викинути і поставити іншу.
Тому єднати сили з відомими на сьогодні політиками чи політичними партіями є тратою часу і сил.
Студенти і бариги.
Починаючи з дня Незалежності включно, Україна регулярно отримує нагоди поправити свою лиху долю. Останньою такою нагодою був бунт підприємців в листопаді 2010 року. Відбулося те, що не мислилося ще за півроку до того: на вулиці Києва вийшло від 50 до 80 тисяч обурених людей; сумарно в інших обласних та районних центрах - сотні тисяч. Навіть громадяни, вкрай невдоволені режимом Януковича, реагували на ці протести приблизно так: "Я не підприємець. В них свої інтереси, а в мене свої." Я хапався за голову, коли чув це, тому що, з одного боку, це повна дурня, з іншого боку, це мені казали люди, які зовсім не є ідіотами. Як назвати людину з вищою освітою, яка не бачить прямого зв"язку між станом величезного сектору економіки і своїми власними інтересами? Чи - що більше - цього зв"язку зі станом тої ж-таки вищої освіти?
Не підтримати протест бізнесменів чи студентів, бо ти не бізнесмен і не студент, це те саме, що після кораблетрощі не сісти в одну шлюпку з сусідом, бо ви живете в різних містах. Кінцева зупинка - берег, а не рідний диван. Допливіть до берега, а там вже сідайте кожен в свій поїзд. Для мене це дуже очевидно, тому мені навіть тяжко шукати раціональні аргументи, щоб показати: без солідарності ми кожен втопимося у власному лайні. Німеччина є найпотужнішою економікою та найстабільнішою демократією Західної Європи, тому що, коли німецьким залізничникам підняли пенсійний вік, на протест виходили студенти і навіть школи з вчителями та діточками, а не тільки безпосередньо постраждалі. (Знову-таки, прошу зараз абстрагуватися від семантики підвищення пенсійного віку, лібералізмосоціалізмосрачу і т.ін.)
4. "А хто замість цієї влади?"
Політичні протести сягають піку свого розвитку тоді, коли вони висувають вимоги про зміну влади (дострокові вибори) і пропонують альтернативу (або підрозумівають її). Зараз альтернативної політичної сили, за яку можна було б "втикнутися", в Україні немає. В цьому полягає велике западло.
Однак протести, незважаючи на це, тривають. В чому їхня філософія? Вона полягає в опонуванні найгіршим, найжахливішим вчинкам режиму, щоб "дожити" до того моменту, коли можна буде висувати обгрунтовані політичні вимоги, тому що інакше шанси "дожити" досить примарні. Як я вже писав, існує " плінтус", опустившись нижче якого людина (чи країна) втрачає майже всі шанси вийти на системне покращення.
------------------------------
Щоб взяти участь в громадському житті і протестному русі, треба подолати деякий психологічний бар"єр. Не всі є природженими бунтарями, не всім дано координувати активності. Але кожен може підняти свою дупу і прийти на мітинг чи пікет. Він триватиме годину-півтори, але, імовірно - і ви тепер це знаєте - може принести полегшення вам і мільйонам ваших співвітчизників. Я не можу уявити собі причину, по якій людина з серцем і мозком не може прийти на протест проти смертей у райвідділках міліції. Я не збагну, чому, на відміну від Індій чи Тунісів, де обурений народ протягом ночі може скоординуватися в неті і десятком тисяч вийти на вулицю, українські громадські ініціативи ігноруються, або загигуються, або тонуть в нерелевантних срачах. Більше того, коли я чую, щО нового вчудив Бандюкович чи Собачник, мені просто хочеться жорстко висловити обурення владі під її стінами в колі однодумців. Наразі сподіваюся, що мої співгромадяни не ліниві, а просто непоінформовані.
Киевская власть намерена взять под контроль всех интернет-провайдеров.
.Громадянин держави, який не балотується в органи державної влади, має два засоби вплинути на політичну ситуацію в країні. Сприятлива політична ситуація є необхідною умовою комфорту та розвитку громадян, і жодні самостійні зусилля індивідуума не можуть цілком задовільнити його потреб в несприятливому політичному контексті. Отже, ці два способи:
1. Голосувати на виборах до органів державної влади.
2. Брати участь у громадських діях, протестах, вуличних акціях.
Це все. Тому у випадках, коли вибори далеко (або коли вибори відміняються режимом), громадський протест є найкращим способом вплинути на політичну ситуацію. І, ймовірно, єдиним.
Коли будь-яка недурна людина бачить пиздець, що насувається на його країну, вона може прийняти тільки два раціональних рішення.
1. Виїхати за кордон.
2. Взяти участь у громадському протесті.
Рішення нічого не робити є нераціональним, тому дуже швидко якість життя такої людини та її сім"ї опуститься нижче плінтуса. До речі, опинившись нижче деякого плінтуса, піднятися назад уже практично неможливо.
Про виїжджання за кордон поговоримо іншим разом. На відміну від деяких людей, я вважаю це незаперечним правом будь-якого громадянина на випадок, коли ситуація в країні є критичною і він вичерпав усі засоби впливу на неї. Підкреслю тільки очевидний факт: не всі громадяни мають можливість виїхати за кордон та провадити там якісне, повноцінне життя. Таких меншість. Тому для більшості участь у громадському протесті - єдиний шанс "потрапити" в кращу країну і отримувати від життя вічний кайф, а не постійний геморой.
Які причини у людей не брати участь у громадському протесті? Розгянемо найпоширеніші.
1. Лінь, сподівання, що все вирішиться саме собою або іншими людьми.
2. "Це і так нічого не дасть."
3. "Не збираюсь протестувати разом з мудаками."
4. "А хто замість цієї влади?"
Отже, 1. Лінь та апатія
. Тут багато коментувати немає сенсу. Суїцид буває швидкий, а буває повільний, розтягнутий на роки. Чи має право людина відбирати у себе життя, дебати точаться досі. Не будемо заглиблюватися.
2. "Це і так нічого не дасть."
. Як ми вже встановили, громадський протест є найефективнішим із законних засобів впливати на політику, якщо не рахувати виборів. Нічого кращого немає.
Результативні мирні протести відбувалися, відбуваються і відбуватимуться у всьому світі. Арабський світ, як ви в курсі, зараз переживає низку повстань, котрі спричиняють відчутні зміни (і не сперечаймося зараз про суть цих змін: мій point в тому, що вони є). В розвинутих країнах, на відміну від України, ніхто не ставиться до громадської дії з іронією. На розповідь про жопу на рідних теренах перше запитання іноземців переважно таке: "А чому ви не протестуєте?". Наприклад, грузинські реформи, на які зараз фапає весь "третій світ", почалися з "трояндової революції": реформатор Саакашвілі не пройшов би до влади, якби проти режиму Шеварднадзе не повстала б організована громадськість і вулиця. В країнах Західної Європи щороку чути про багатотисячні протести якщо не студентів, то профспілок. В цивілізованій Канаді не далі, як цього тижня скоординовані протести громади добилися перегляду на найвищому владному рівні жорстких обмежень на використання Інтернету, які нав"язав громадянам Канади їхній основний провайдер.
Україна теж має досвід. Згадувати про помаранчеву революцію зараз вважається поганим смаком, але це приклад результативного громадського протесту: якщо не зважати на іконічність Ющенка, дії політичних партій відіграли в ній не вирішальну роль. Кульмінацією і двигуном руху до незалежності були велелюдні демонстрації кінця 80х - початку 90х. Хочете почути про епоху Януковича? Будь ласка:
- Акції по законопроекту про мирні зібрання, які відбирали в громадян свободу мирно збиратися, спричинили до відкладення його розгляду.
- Акції по законопроекту по мовах, які понижували статус української мови, спричинили до відкладення його розгляду.
- Протести студентів спричинилися до скасування планованих платних послуг у вузах та відкладення розгляду драконівського "Закону про вищу освіту".
- Протести підприємців зберегли спрощену систему оподаткування.
І це досягнення слабкого, неорганізованого, суперечливого громадського сектору України. Численний та організований спротив здатний на більше.
Інший цікавий ефект спостерігається, коли громадянина припікає не далекий пиздець на горизонті, а щось дуже особисте. Наприклад, незаконна будова по сусідству, яка (це важливо) спричиняє до тріщин на стінах у квартирі громадянина. У таких випадках, як показує українська практика, громадянин вмить забуває, що "це нічого не дасть", блискавично і ефективно опановує протестні тактики, аж до вуличних акцій під стінами органів державної влади. До моменту ж своєї біди такі люди часто вкрай апатичні до будь-яких проявів громадянського суспільства. "У нього немає вибору?" - зараз те саме можна сказати про нас із вами.
Отже, це дає. Відмазка не канає.
3. "Не збираюсь протестувати разом з мудаками."
Жадними баригами, які хочуть не платити податків, чи глупими студіками, які не можуть нашкребти на платне навчання. Чи - політиками, які здискредитували себе.
Розгляд цього питання треба розділити на дві частини.
Політики.
Давайте одразу розберемося з політиками, а також з такою штукою, як "політичність" чи "аполітичність" протестів. Політика, в широкому сенсі, це процес прийняття колективних рішень в дуже великих колективах. Політика пов"язується з владою, тому що влада є загальноприйнятим механізмом реалізації політики. Але політична діяльність загалом - це цілеспрямована діяльність, яка має на меті принести системні зміни в життя держави (чи самоврядної одиниці). Тому громадська діяльність, якщо вона не вузькоспеціалізована, є політичною діяльністю. І протест, який має вимоги, котрі стосуються більш ніж тисячі людей, є політичною акцією. Незалежно від того, чи виступає там Юлія Тимошенко і чи майорить 9000 прапорів "Свободи".
В Україні політичною прийнято називати акцію, в якій беруть участь політичні партії (а не просто члени цих партій), або на якій беруть слово відомі політичні діячі, або де присутня політична символіка. Існує стійка ідіосинкразія активних громадян до політичних (в вузькому смислі) акцій. Очевидно, що політичні акції непопулярні в порівняні з неполітичними. Або, принаймні, політичні та неполітичні акції збирають різний контингент, який мало перетинається.
Чи є логіка в цьому? Логіка в цьому є. Серед політичних сил та політиків України першого і другого ешелону немає таких, які не є відповідальними за існуючий стан справ в Україні. Можна навіть впевнено стверджувати, що ці всі люди є його найважливішою безпосередньою причиною. Тому покладатися на них у вирішенні цих самих проблем є нелогічно. Якщо вдома прорвало трубу, немає смислу ставити назад ту саму трубу і сподіватися, що все буде добре. Трубу треба викинути і поставити іншу.
Тому єднати сили з відомими на сьогодні політиками чи політичними партіями є тратою часу і сил.
Студенти і бариги.
Починаючи з дня Незалежності включно, Україна регулярно отримує нагоди поправити свою лиху долю. Останньою такою нагодою був бунт підприємців в листопаді 2010 року. Відбулося те, що не мислилося ще за півроку до того: на вулиці Києва вийшло від 50 до 80 тисяч обурених людей; сумарно в інших обласних та районних центрах - сотні тисяч. Навіть громадяни, вкрай невдоволені режимом Януковича, реагували на ці протести приблизно так: "Я не підприємець. В них свої інтереси, а в мене свої." Я хапався за голову, коли чув це, тому що, з одного боку, це повна дурня, з іншого боку, це мені казали люди, які зовсім не є ідіотами. Як назвати людину з вищою освітою, яка не бачить прямого зв"язку між станом величезного сектору економіки і своїми власними інтересами? Чи - що більше - цього зв"язку зі станом тої ж-таки вищої освіти?
Не підтримати протест бізнесменів чи студентів, бо ти не бізнесмен і не студент, це те саме, що після кораблетрощі не сісти в одну шлюпку з сусідом, бо ви живете в різних містах. Кінцева зупинка - берег, а не рідний диван. Допливіть до берега, а там вже сідайте кожен в свій поїзд. Для мене це дуже очевидно, тому мені навіть тяжко шукати раціональні аргументи, щоб показати: без солідарності ми кожен втопимося у власному лайні. Німеччина є найпотужнішою економікою та найстабільнішою демократією Західної Європи, тому що, коли німецьким залізничникам підняли пенсійний вік, на протест виходили студенти і навіть школи з вчителями та діточками, а не тільки безпосередньо постраждалі. (Знову-таки, прошу зараз абстрагуватися від семантики підвищення пенсійного віку, лібералізмосоціалізмосрачу і т.ін.)
4. "А хто замість цієї влади?"
Політичні протести сягають піку свого розвитку тоді, коли вони висувають вимоги про зміну влади (дострокові вибори) і пропонують альтернативу (або підрозумівають її). Зараз альтернативної політичної сили, за яку можна було б "втикнутися", в Україні немає. В цьому полягає велике западло.
Однак протести, незважаючи на це, тривають. В чому їхня філософія? Вона полягає в опонуванні найгіршим, найжахливішим вчинкам режиму, щоб "дожити" до того моменту, коли можна буде висувати обгрунтовані політичні вимоги, тому що інакше шанси "дожити" досить примарні. Як я вже писав, існує " плінтус", опустившись нижче якого людина (чи країна) втрачає майже всі шанси вийти на системне покращення.
------------------------------
Щоб взяти участь в громадському житті і протестному русі, треба подолати деякий психологічний бар"єр. Не всі є природженими бунтарями, не всім дано координувати активності. Але кожен може підняти свою дупу і прийти на мітинг чи пікет. Він триватиме годину-півтори, але, імовірно - і ви тепер це знаєте - може принести полегшення вам і мільйонам ваших співвітчизників. Я не можу уявити собі причину, по якій людина з серцем і мозком не може прийти на протест проти смертей у райвідділках міліції. Я не збагну, чому, на відміну від Індій чи Тунісів, де обурений народ протягом ночі може скоординуватися в неті і десятком тисяч вийти на вулицю, українські громадські ініціативи ігноруються, або загигуються, або тонуть в нерелевантних срачах. Більше того, коли я чую, щО нового вчудив Бандюкович чи Собачник, мені просто хочеться жорстко висловити обурення владі під її стінами в колі однодумців. Наразі сподіваюся, що мої співгромадяни не ліниві, а просто непоінформовані.