(no subject)
В районе 18-00 я увидела, что мой ребенок перестал дышать. Я сразу же начала громко кричать: «На помощь, врачей», и при этом начала самостоятельно реанимировать ребенка, так как другого выхода уже не оставалось. Я самостоятельно просонировала моего сына от мокроты, и сразу же - одела ему кислородную маску.
Только через 20 мин !!! от начала происходящего, с моими постоянными призывами о помощи, когда я уже самостоятельно «раздышала» ребенка, появились: педиатр, неврапотолог и деж. врач. Я настаивала, чтобы ребенка, после остановки дыхания, поместили в реанимацию. Мне предложили «самой, взять его на руки, и отнести в реанимацию»!
Я вже писав про те, що псевдодержави успішно функціонують тільки в межах "зони комфорту" і піддаються невиправдано великій небезпеці, коли обставини з цієї зони виходять. Та нештатні ситуації обертаються в катастрофу не тільки для самої держави (чи федерального округу/області/міста/етц). В псевдодержавах катастрофами також стають нештатні ситуації окремих громадян.
Росіяни, українці та мешканці інших країн третього світу перебувають в постійній ілюзії відносного благополуччя. Переважна більшість цих громадян живуть в деякій зоні комфорту, вони мають роботу, сім"ю, їхнє життя лінійно-рівномірне, їхній побут більш-менш влаштований і немає великих труднощів. Однак, поки вони живуть у псевдодержаві, будь-який перехідний процес може пожбурити їх із зони комфорту прямо в пекло. Перехідним процесом може бути все, що завгодно: починаючи від досягнення дитиною шкільного віку і закінчуючи, наприклад, захворюванням цієї дитини чимось серйознішим від грипу.
Рівень держави визначає не щоденна рутина самотнього 32-річного держслужбовця чи одруженого 29-річного програміста. Його визначає досвід перехідних процесів. Зокрема, досвід невинної людини, яка потрапила в ментярню, чи ось досвід матері, дитина якої захворіла. Якщо така матір замість того, щоб покластися на тисячолітні цивілізаційні медично-юридично-управлінські напрацювання людства, робить в лікарні власній дитині реанімацію, носить її між поверхами на руках і вмовляє лікарів робити їхню роботу, то це не держава, а псевдодержава. Це fail.
Найгірше, що цей fail замаскований для більшості українців. Для мене хвороба моєї дитини, сравнітєльно чесний отйом владою моєї власності чи попадання мене в СІЗО є інтегральною частиною реальності. Пофіг, що ці події ще не сталися і є гіпотетичними - це не робить ніякої різниці. Чи замислюєтеся ви про ці перехідні процеси? Якби Васі Пупкіну уві сні явився цілитель Ілхам і повідомив, що в червні його загребуть менти для виконання плану заповнення посадочних місць, він би по-іншому почав ставитися до ментівського свавілля в Україні. (І, скажімо, до того факту, що виправдувальниих вироків суди виносять менш ніж в 1 відсотку випадків - що означає, що обвинувачення, висунуте вам слідством, і є вашим судовим вироком.) Але поки Ілхам не з"явиться, всі проблеми, довкола яких активісти ламають списи - податковий кодекс, ментівський бєспрєдєл, табакізація освіти - не входять в систему його координат анінаскільки. Тому дрібна нештатна ситуація, яка його чекає за пару років, місяців чи тижнів, перетвориться в неілюзорний пиздець, адже псевдодержава всіх влаштовує. Причому коли пиздець настане, винною стане жорстока доля, а руки самі собою безпомічно розведуться в сторони.
Только через 20 мин !!! от начала происходящего, с моими постоянными призывами о помощи, когда я уже самостоятельно «раздышала» ребенка, появились: педиатр, неврапотолог и деж. врач. Я настаивала, чтобы ребенка, после остановки дыхания, поместили в реанимацию. Мне предложили «самой, взять его на руки, и отнести в реанимацию»!
Я вже писав про те, що псевдодержави успішно функціонують тільки в межах "зони комфорту" і піддаються невиправдано великій небезпеці, коли обставини з цієї зони виходять. Та нештатні ситуації обертаються в катастрофу не тільки для самої держави (чи федерального округу/області/міста/етц). В псевдодержавах катастрофами також стають нештатні ситуації окремих громадян.
Росіяни, українці та мешканці інших країн третього світу перебувають в постійній ілюзії відносного благополуччя. Переважна більшість цих громадян живуть в деякій зоні комфорту, вони мають роботу, сім"ю, їхнє життя лінійно-рівномірне, їхній побут більш-менш влаштований і немає великих труднощів. Однак, поки вони живуть у псевдодержаві, будь-який перехідний процес може пожбурити їх із зони комфорту прямо в пекло. Перехідним процесом може бути все, що завгодно: починаючи від досягнення дитиною шкільного віку і закінчуючи, наприклад, захворюванням цієї дитини чимось серйознішим від грипу.
Рівень держави визначає не щоденна рутина самотнього 32-річного держслужбовця чи одруженого 29-річного програміста. Його визначає досвід перехідних процесів. Зокрема, досвід невинної людини, яка потрапила в ментярню, чи ось досвід матері, дитина якої захворіла. Якщо така матір замість того, щоб покластися на тисячолітні цивілізаційні медично-юридично-управлінські напрацювання людства, робить в лікарні власній дитині реанімацію, носить її між поверхами на руках і вмовляє лікарів робити їхню роботу, то це не держава, а псевдодержава. Це fail.
Найгірше, що цей fail замаскований для більшості українців. Для мене хвороба моєї дитини, сравнітєльно чесний отйом владою моєї власності чи попадання мене в СІЗО є інтегральною частиною реальності. Пофіг, що ці події ще не сталися і є гіпотетичними - це не робить ніякої різниці. Чи замислюєтеся ви про ці перехідні процеси? Якби Васі Пупкіну уві сні явився цілитель Ілхам і повідомив, що в червні його загребуть менти для виконання плану заповнення посадочних місць, він би по-іншому почав ставитися до ментівського свавілля в Україні. (І, скажімо, до того факту, що виправдувальниих вироків суди виносять менш ніж в 1 відсотку випадків - що означає, що обвинувачення, висунуте вам слідством, і є вашим судовим вироком.) Але поки Ілхам не з"явиться, всі проблеми, довкола яких активісти ламають списи - податковий кодекс, ментівський бєспрєдєл, табакізація освіти - не входять в систему його координат анінаскільки. Тому дрібна нештатна ситуація, яка його чекає за пару років, місяців чи тижнів, перетвориться в неілюзорний пиздець, адже псевдодержава всіх влаштовує. Причому коли пиздець настане, винною стане жорстока доля, а руки самі собою безпомічно розведуться в сторони.