(no subject)
"Молодіжний рух захисту національних інтересів" - який являє собою об"єднання різних громадських організацій та мережу страйкових комітетів - влаштував сьогодні студентський страйк. Страйкували: ряд факультетів Львівського національного університету імені Івана Франка, Львівська комерційна академія, Український католицький університет та Львівський коледж зв’язку. Прес-служба готує прес-реліз і фотки, їх наразі немає, тому просто потриндю про цей страйк і ситуацію загалом.
Страйк полягав у тому, що на дві години зазначені установи припинили властиву їм діяльність, себто навчання. Масового водження народу не планувалося, але організатори розділилися і "бавили" вивільнених від роботи студіків кожен по своїй точці. Я був спочатку біля головного корпусу універу, роздавав листівки і брав участь у шумовому оркестрі. Було незле, хоч народу було й небагато. Потім я сів на ровер і поїхав до студентів-журналістів на Мельника, які теж страйкували і робили опудала ректорів-запроданців, що підтримали Табачника. Там ми записали зі студіками "відеолист" для студентів інших областей - на камеру всі бажаючі передавали східнішим кулєґам свій превед і заклик діяти.
Тепер доцільно мені буде сказати, що на даний момент все херово і ми (українське гром.суспільство) зараз перебуваємо на рівні приблизно січня-лютого 2004 року. Це якраз той час, коли - після провалу "України без Кучми", "За правду" і політичної кампанії "Повстань Україно" - все було надзвичайно гнило, всім було надзвичайно пофіг, і режим Кучми почувався як ніколи добре. І тоді вже починалися перші акції окремих людей і спільнот. Вони являли собою більше кроки відчаю, ніж якусь скоординовану, сплановану дію, їх було психологічно надзвичайно важко чинити, тому що ми виглядали більше диваками і клоунами, нікому не потрібними "невловимими Джо", результат яких дорівнює нулю. Однак, як показав успішний досвід помаранчевої, множина цих крихітних акцій зробила важливу справу: вона підняла суспільний тонус і готовність сприймати протест, а пізніше - чинити протест. Про кожну акцію дізнавалися, завдяки журналістам, принаймні по кілька тисяч людей, акції повторювалися, і в інформаційному просторі зависала ледь помітна напруга: щось робиться, щось буде.
Власне, пхає всю цю машину вперед одна достовірна обставина: побачивши, як 50 студіків ходять закуті ланцюгами з мегафоном чи чинять якусь іншу хрінь, пересічний громадянин спочатку дивується і рже з болєзних, але потім він із більшою імовірністю доєднається до протесту, ніж якби він не побачив і не поржав. В 2004 році я не знав цього механізму і не вірив в нього, і навіть тепер я не можу сказати, як саме він діє, треба погортати статті по соціальній психології. Може, це щось схоже на те, як табун лосів починає втікати, як тільки один лось з табуна зривається і кудись біжить :) Але цей ефект достовірний: будь-яка акція приносить результат. Помаранчева бабахнула саме після того, як роз"єднаними, кумедними і маленькими акціями суспільство було приведене до певної готовності. Тому це варто робити зараз, в цьому є практичний сенс, навіть якщо воно позбавлене якоїсь певної стратегічної мети.
Якщо говорити вже про зовсім особисте, то я мушу зізнатися, що я ненавиджу активізм. Із тих професійних активістів, які люблять цю справу, я не є. Активізм має свої величезні плюси, зокрема десятки чудових знайомств і купа спільного фану. Але, поза тим, бігання з мегафоном, роздавання листівок та насильне ощасливлення незнайомих людей фундаментально конфліктує з моєю тонкою душевною організацією. За цей весь час я міг написати якусь корисну програму чи якийсь класний музон, що було б значно кращою утилізацією моїх можливостей. Але зараз переді мною стоїть дуже тупий вибір: боротися або свалювати забугор, і поки що доводиться боротися. Власне, украдений час - в 2001, в 2004, в 2010 - це найбільший злочин, який влада чинить проти мене, моїх друзів і моєї сім"ї. Але його вже вчинено, і плакати за тим часом немає сенсу. Навпаки, треба пахати, щоб такий вибір нарешті постав в більшості населення, щоб воно зрозуміло, що скоро буде жопа, що треба трохи відволіктися від улюблених справ і позайматися важкою і чорною роботою.
(P.S. Мережа легальних студентських страйкомів невпинно зростає, в тому числі за рахунок інших обласних центрів. Попереджувальні кількагодинні страйки зміняться денними, і тактична мета - в певний час паралізувати навчання на великій території України. Масштабний страйк як засіб неспівпраці з владою - дуже ефективна і ще не випробувана в Україні річ. Якщо це вас цікавить і ви бажаєте якось долучитися, посилайте мені приватні повідомлення.)
Страйк полягав у тому, що на дві години зазначені установи припинили властиву їм діяльність, себто навчання. Масового водження народу не планувалося, але організатори розділилися і "бавили" вивільнених від роботи студіків кожен по своїй точці. Я був спочатку біля головного корпусу універу, роздавав листівки і брав участь у шумовому оркестрі. Було незле, хоч народу було й небагато. Потім я сів на ровер і поїхав до студентів-журналістів на Мельника, які теж страйкували і робили опудала ректорів-запроданців, що підтримали Табачника. Там ми записали зі студіками "відеолист" для студентів інших областей - на камеру всі бажаючі передавали східнішим кулєґам свій превед і заклик діяти.
Тепер доцільно мені буде сказати, що на даний момент все херово і ми (українське гром.суспільство) зараз перебуваємо на рівні приблизно січня-лютого 2004 року. Це якраз той час, коли - після провалу "України без Кучми", "За правду" і політичної кампанії "Повстань Україно" - все було надзвичайно гнило, всім було надзвичайно пофіг, і режим Кучми почувався як ніколи добре. І тоді вже починалися перші акції окремих людей і спільнот. Вони являли собою більше кроки відчаю, ніж якусь скоординовану, сплановану дію, їх було психологічно надзвичайно важко чинити, тому що ми виглядали більше диваками і клоунами, нікому не потрібними "невловимими Джо", результат яких дорівнює нулю. Однак, як показав успішний досвід помаранчевої, множина цих крихітних акцій зробила важливу справу: вона підняла суспільний тонус і готовність сприймати протест, а пізніше - чинити протест. Про кожну акцію дізнавалися, завдяки журналістам, принаймні по кілька тисяч людей, акції повторювалися, і в інформаційному просторі зависала ледь помітна напруга: щось робиться, щось буде.
Власне, пхає всю цю машину вперед одна достовірна обставина: побачивши, як 50 студіків ходять закуті ланцюгами з мегафоном чи чинять якусь іншу хрінь, пересічний громадянин спочатку дивується і рже з болєзних, але потім він із більшою імовірністю доєднається до протесту, ніж якби він не побачив і не поржав. В 2004 році я не знав цього механізму і не вірив в нього, і навіть тепер я не можу сказати, як саме він діє, треба погортати статті по соціальній психології. Може, це щось схоже на те, як табун лосів починає втікати, як тільки один лось з табуна зривається і кудись біжить :) Але цей ефект достовірний: будь-яка акція приносить результат. Помаранчева бабахнула саме після того, як роз"єднаними, кумедними і маленькими акціями суспільство було приведене до певної готовності. Тому це варто робити зараз, в цьому є практичний сенс, навіть якщо воно позбавлене якоїсь певної стратегічної мети.
Якщо говорити вже про зовсім особисте, то я мушу зізнатися, що я ненавиджу активізм. Із тих професійних активістів, які люблять цю справу, я не є. Активізм має свої величезні плюси, зокрема десятки чудових знайомств і купа спільного фану. Але, поза тим, бігання з мегафоном, роздавання листівок та насильне ощасливлення незнайомих людей фундаментально конфліктує з моєю тонкою душевною організацією. За цей весь час я міг написати якусь корисну програму чи якийсь класний музон, що було б значно кращою утилізацією моїх можливостей. Але зараз переді мною стоїть дуже тупий вибір: боротися або свалювати забугор, і поки що доводиться боротися. Власне, украдений час - в 2001, в 2004, в 2010 - це найбільший злочин, який влада чинить проти мене, моїх друзів і моєї сім"ї. Але його вже вчинено, і плакати за тим часом немає сенсу. Навпаки, треба пахати, щоб такий вибір нарешті постав в більшості населення, щоб воно зрозуміло, що скоро буде жопа, що треба трохи відволіктися від улюблених справ і позайматися важкою і чорною роботою.
(P.S. Мережа легальних студентських страйкомів невпинно зростає, в тому числі за рахунок інших обласних центрів. Попереджувальні кількагодинні страйки зміняться денними, і тактична мета - в певний час паралізувати навчання на великій території України. Масштабний страйк як засіб неспівпраці з владою - дуже ефективна і ще не випробувана в Україні річ. Якщо це вас цікавить і ви бажаєте якось долучитися, посилайте мені приватні повідомлення.)