(no subject)
інтернет - досить не погана штука, якщо вміти ним користуватись. але я не про це...
я сумувала. я шукала твій номер всіма можливими шляхами і не знаходила. і коли я вже майже покинула цю забаву, стоячи на балконі в суботній осінній вечір, мені в голову прийшла остання ідея, і я, обяцяючи собі, що якщо і ця спроба буде невдалою, зверну з цього шляху, пішла до монітора...
а далі - як в тумані. медійні обличчя, незнайомі люди, серед яких я побачила твою, вічно молоду і вічно лису голову. я боялась дивитись на твоє обличчя. я не вірила, що це дійсно ти...
і коли дівчинка з приємним голосом почала диктувати мені цифри, з яких твій номер складається, я відчула на коротку мить, що світ зупинився. і я змогла бачити час...
мені тоді було 20 років і мало що розуміла в житті. але ти подарував мені рік неймовірних вражень. востаннє ми бачились весною 2010. я була брюнеткою з розірваним на шматки серцем, я була заручена з нелюбом, я жила з ним лише тому, що боялась залишатись наодинці з своїм болем. ти покликав мене і я навіть не подумала зупинитись. йшов дощ. і ми сховались від нього у твоїй спальні, де за два роки, які ми прожили окремими життями, нічого не змінилось. я вийшла з того будинку, коли дощ вже перестав...
вчора ти сказав мені, що я лише вміла з тобою правильно спілкуватись, що я знала рівень, вище якого не можна підіймати очей, що я вміла не бути вище. не здаватись вище. не намагатись бути зверху. хоча ти й любив, коли я була зверху...
мені 26. а я й досі пам*ятаю твій запах. і ніколи ні з ким не сплутаю тепло твоїх рук.
і в такі дні Львів губиться на фоні мого вічного, вічно-коханого Києва. губиться, ховаючи мене від минулого, в яке я так сильно іноді хочу впасти з головою. і я не знаю, я й досі не знаю, чи правильно він робить...
я сумувала. я шукала твій номер всіма можливими шляхами і не знаходила. і коли я вже майже покинула цю забаву, стоячи на балконі в суботній осінній вечір, мені в голову прийшла остання ідея, і я, обяцяючи собі, що якщо і ця спроба буде невдалою, зверну з цього шляху, пішла до монітора...
а далі - як в тумані. медійні обличчя, незнайомі люди, серед яких я побачила твою, вічно молоду і вічно лису голову. я боялась дивитись на твоє обличчя. я не вірила, що це дійсно ти...
і коли дівчинка з приємним голосом почала диктувати мені цифри, з яких твій номер складається, я відчула на коротку мить, що світ зупинився. і я змогла бачити час...
мені тоді було 20 років і мало що розуміла в житті. але ти подарував мені рік неймовірних вражень. востаннє ми бачились весною 2010. я була брюнеткою з розірваним на шматки серцем, я була заручена з нелюбом, я жила з ним лише тому, що боялась залишатись наодинці з своїм болем. ти покликав мене і я навіть не подумала зупинитись. йшов дощ. і ми сховались від нього у твоїй спальні, де за два роки, які ми прожили окремими життями, нічого не змінилось. я вийшла з того будинку, коли дощ вже перестав...
вчора ти сказав мені, що я лише вміла з тобою правильно спілкуватись, що я знала рівень, вище якого не можна підіймати очей, що я вміла не бути вище. не здаватись вище. не намагатись бути зверху. хоча ти й любив, коли я була зверху...
мені 26. а я й досі пам*ятаю твій запах. і ніколи ні з ким не сплутаю тепло твоїх рук.
і в такі дні Львів губиться на фоні мого вічного, вічно-коханого Києва. губиться, ховаючи мене від минулого, в яке я так сильно іноді хочу впасти з головою. і я не знаю, я й досі не знаю, чи правильно він робить...