(no subject)
ВЕЛИКІ МАЛІ
Недавно на Фейсбук-сторінці одного мого знайомого, російського кінокритика, пройшла дискусія щодо «маленької людини» в сучасному мистецтві. Знайомий бідкався, що в літературі й у кіні його країни цей вічно актуальний для них образ практично зник.
На мою думку, причини очевидні. Маленька людина - це (здебільшого пасивний) персонаж, украй пригнічений соціальними обставинами, але суспільство при цьому має достатній рівень свободи, аби хтось із освіченого класу замовив слово за тих пригнічених. При диктатурі на кшталт того таки СРСР подібний протагоніст неможливий, бо тоді весь народ - маленький, і драма переходить на інший рівень: кожний, хто кидає виклик режиму, підіймається вище за катів, вище за всіх, незалежно від розв’язки.
Друга причина стосується сьогоднішньої Росії, і з таким розвитком подій ані Гоголь, ані Достоєвський не стикались: коли всі ці Башмачкіни й Дєвушкіни добровільно голосують за тирана, утворюючи агресивно-слухняну більшість у 86%. Тут теж нема про що говорити: вони в першу чергу співучасники злочину, в тому числі проти самих себе.
В українській парадигмі цей образ відсутній, бо центральний мотив нашої новітньої історії - якраз протистояння різним формам пригнічення, хай і з перемінним успіхом. Виняток - наприклад, фільми Сергія Лозниці «Щастя моє» та «Лагідна», але вони й підпорядковані ідеї жертви, що подорожує в серце російської пітьми.
Своя версія сюжету з маленькою людиною в нас народиться обов’язково, але у свій час - коли нагальною проблемою стане не виживання країни чи захист базових свобод, а щоденна ентропія, підсилена бідністю і внутрішнім надламом, що, наче повільна отрута, може поступово роз’їсти життя. Тоді в нас і будуть такі герої, як, наприклад, у «Смерті комівояжера» Артура Міллера чи у фільмах румунського нового кіна.
Але то вже інакша історія.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Недавно на Фейсбук-сторінці одного мого знайомого, російського кінокритика, пройшла дискусія щодо «маленької людини» в сучасному мистецтві. Знайомий бідкався, що в літературі й у кіні його країни цей вічно актуальний для них образ практично зник.
На мою думку, причини очевидні. Маленька людина - це (здебільшого пасивний) персонаж, украй пригнічений соціальними обставинами, але суспільство при цьому має достатній рівень свободи, аби хтось із освіченого класу замовив слово за тих пригнічених. При диктатурі на кшталт того таки СРСР подібний протагоніст неможливий, бо тоді весь народ - маленький, і драма переходить на інший рівень: кожний, хто кидає виклик режиму, підіймається вище за катів, вище за всіх, незалежно від розв’язки.
Друга причина стосується сьогоднішньої Росії, і з таким розвитком подій ані Гоголь, ані Достоєвський не стикались: коли всі ці Башмачкіни й Дєвушкіни добровільно голосують за тирана, утворюючи агресивно-слухняну більшість у 86%. Тут теж нема про що говорити: вони в першу чергу співучасники злочину, в тому числі проти самих себе.
В українській парадигмі цей образ відсутній, бо центральний мотив нашої новітньої історії - якраз протистояння різним формам пригнічення, хай і з перемінним успіхом. Виняток - наприклад, фільми Сергія Лозниці «Щастя моє» та «Лагідна», але вони й підпорядковані ідеї жертви, що подорожує в серце російської пітьми.
Своя версія сюжету з маленькою людиною в нас народиться обов’язково, але у свій час - коли нагальною проблемою стане не виживання країни чи захист базових свобод, а щоденна ентропія, підсилена бідністю і внутрішнім надламом, що, наче повільна отрута, може поступово роз’їсти життя. Тоді в нас і будуть такі герої, як, наприклад, у «Смерті комівояжера» Артура Міллера чи у фільмах румунського нового кіна.
Але то вже інакша історія.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»