ЧИТАЮЧИ ЮНГЕРА
ЧИТАЮЧИ ЮНГЕРА
Книга німецького письменника Ернста Юнгера «В сталевих грозах» (переклад Юрія Прохаська, Книги-ХХІ, Чернівці) захоплює з перших рядків. Її вважають видатним твором фронтової документалістики. Юнгер пройшов усю Першу світову, піднявшись у армійській ієрархії від рядового до командира роти, був 14 разів (!) поранений, але, головне, мало хто спромігся так передати подих війни, як він. Ось лише декілька цитат:
«Міни бахкають цілком інакше, набагато бентежніше, ніж снаряди. В них взагалі є щось рвучке, підступне, щось від особистої ненависті. То підступні істоти. Гранати з гранатомета - це їх мініатюрний підвид».
«Вперше я зіштовхнувся тут з планомірним знищенням (тактика випаленої землі - ДД), яке згодом довелося бачити в житті понад всяку міру; воно фатально пов'язане з економічним мисленням нашої епохи, самому руйнівнику приносить більше шкоди, ніж користі, а солдатові не додає честі».
«Я думав, що мене поцілили в серце, та в очікуванні смерті не відчував ні болю, ні страху. Падаючи, я бачив білу, гладеньку гальку в дорожній глині; її порядок був дуже значущий, необхідний, як лад зірок, і віщував великі таємниці».
Книга, звісно, варта глибшого розбору. Юнгер не виносить суджень, неохочий до узагальнень, не чужий щодо вояцької бравади. Та не менше вражає деталізована протокольна манера, з якою він передає не лише захват, але й жах масової бійні. А ключовий висновок його спогадів - можливо, навіть не передбачений автором - що у війні, по суті, жертвами є і переможці, і переможені. Так, одна сторона може вести справедливу боротьбу проти агресора й поневолювача, проте війна спалює зсередини усіх. «Держава звільняє нас від відповідальності, але не може звільнити від жалю; нам доводиться жити з ним. І він сягає глибоко в наші сни».
В тій війні, яку ми змушені вести зараз, ми обов’язково переможемо. Але шрами, завдані нею, загояться лише тоді, коли не стане останньої людини, котра чула її постріли.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Книга німецького письменника Ернста Юнгера «В сталевих грозах» (переклад Юрія Прохаська, Книги-ХХІ, Чернівці) захоплює з перших рядків. Її вважають видатним твором фронтової документалістики. Юнгер пройшов усю Першу світову, піднявшись у армійській ієрархії від рядового до командира роти, був 14 разів (!) поранений, але, головне, мало хто спромігся так передати подих війни, як він. Ось лише декілька цитат:
«Міни бахкають цілком інакше, набагато бентежніше, ніж снаряди. В них взагалі є щось рвучке, підступне, щось від особистої ненависті. То підступні істоти. Гранати з гранатомета - це їх мініатюрний підвид».
«Вперше я зіштовхнувся тут з планомірним знищенням (тактика випаленої землі - ДД), яке згодом довелося бачити в житті понад всяку міру; воно фатально пов'язане з економічним мисленням нашої епохи, самому руйнівнику приносить більше шкоди, ніж користі, а солдатові не додає честі».
«Я думав, що мене поцілили в серце, та в очікуванні смерті не відчував ні болю, ні страху. Падаючи, я бачив білу, гладеньку гальку в дорожній глині; її порядок був дуже значущий, необхідний, як лад зірок, і віщував великі таємниці».
Книга, звісно, варта глибшого розбору. Юнгер не виносить суджень, неохочий до узагальнень, не чужий щодо вояцької бравади. Та не менше вражає деталізована протокольна манера, з якою він передає не лише захват, але й жах масової бійні. А ключовий висновок його спогадів - можливо, навіть не передбачений автором - що у війні, по суті, жертвами є і переможці, і переможені. Так, одна сторона може вести справедливу боротьбу проти агресора й поневолювача, проте війна спалює зсередини усіх. «Держава звільняє нас від відповідальності, але не може звільнити від жалю; нам доводиться жити з ним. І він сягає глибоко в наші сни».
В тій війні, яку ми змушені вести зараз, ми обов’язково переможемо. Але шрами, завдані нею, загояться лише тоді, коли не стане останньої людини, котра чула її постріли.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»