ПЕРЕМОГА
ПЕРЕМОГА
Виходжу з дому о 8.48. Тримаю в голові, що їхати до місця події треба з пересадкою, бо «Льва Толстого» закрита на вихід. По дорозі зідзвонююся зі знайомим письменником, той каже, що народу поки мало.
На пероні станції «Університет» кілька міліціонерів з вівчаркою. Нагорі біля виходу кучкується й регоче дюжина коротко стрижених молодиків, трохи осторонь - старші чоловіки в хакі, і перші, й другі - явно не з прихильників Маршу. Виглядають, незважаючи на удавану впевненість, дещо розгублено. Сьогодні не їх день. Бічний кадр: у Володимирському соборі калатають дзвони, з сяючого на сонці чорного лімузину вибирається Філарет і прямує всередину.
Місце збору оточене поліцією зусібіч. Такої кількості правоохоронців я не бачив ще з часів Майдану. Є й спецпризначенці зі щитами, і курсанти, і Нацгвардія, і нові копи. Відмінності від 2014-о суттєві: силовики шанобливі і стримані. Стоїть черга, кожен має пройти через рамки металошукачів. Незайва пересторога: на столику біля рамки лежить чималеньке дерев’яне розп’яття, яким можна покалічити, кілька викидних ножів, газовий балончик.
Всередині периметру людно. Сила-силенна журналістів. Колона вже вишикувалася. Зненацька зчиняється суєта: від Червоного корпусу поліцейські несуть молодика, якому закортіло зчинити бійку. Так само діють і далі: щойно з’являються провокатори, їх оточують «коробочкою» з поліцейських і без зайвого галасу виводять.
Рух починаємо о 10.05. У голові колони - найгучніша і найвеселіша частина - дівочий барабанний ансамбль «Ритми спротиву»: вистукують хвацьку самбу й одягнені, як на карнавалі.
Найбільше вражає кількість учасників: за деякими оцінками, увосьмеро більше, ніж минулого року. На око - до 700 учасників. Хтось прийшов з родинами, з дітьми. Чимало учасників далеко з-поза меж ЛГБТ-спільноти, семеро депутатів з Ради, іноземні гості - зокрема, кілька членів Європарламенту, середи яких і лідерка фракції Зелених і Лібералів Ребекка Хармс. Запам’ятовується пастор, який фотографується з групою жіночок середнього й старшого віку - матерів ЛГБТ-дітей. Загалом вікова шкала - від геть древніх дідуганів до маляти на плечах у батька - дитинча кумедно затуляє обличчя ручками, щойно його фотографують. Зустрічаю масу друзів, навіть тих, хто раніше на прайди не вибирався. Колона скандує «Права людини понад усе», «Права людини завжди на часі», «Безпека людини - розвиток країни», «Права не дають - права беруть». Винахідливість у рукописних плакатах жодному опису взагалі не піддається, мені особисто запам’ятовується «Кохання не має статі».
Спускаємося вулицею Льва Толстого. Марш завершується виконанням гімну. Загальний час акції - близько півгодини. Ультраправі погромники лишаються за поліційним оточенням, до речі, їх не так багато, як здавалось у попередні роки. Хтось їде додому спеціально наданими автобусами, я з великою групою демонстрантів сідаю в спеціально виділений для нас вагон метра. Раптом, цілковито спонтанно, молодь у вагоні знову починає співати гімн. Нас везуть без зупинок аж до станції «Виставковий центр», звідки всі потроху роз’їжджаються невеличкими групами: якщо хтось і спробував би нас відстежити, шансів би просто не мав. На жаль, згодом один з активістів все ж таки постраждав, обійшлося легкими тілесними ушкодженнями.
Висновки очевидні.
Міська влада і поліції впоралися з нелегким завданням і повністю виконали обіцянку щодо гарантування безпеки Маршу;
Завдяки цьому підготовка до маніфестації проходила відкрито, не за таємними списками, як торік, а сама маніфестація відбулась у центрі міста, що донедавна ще здавалося немислимим.
Як наслідок, і кількість, і соціальне розмаїття учасників акції різко зросли - Марш більше не є ризикованою справою кількох десятків активістів, до нього долучається широка громада;
Відсьогодні Марші, прайди та загалом боротьба ЛГБТ за свої права починають ставати частиною політичного мейнстриму - відіграти назад після такої масштабної й успішної акції вже не вдасться;
Україна зробила величезний крок у справі захисту прав і свобод людини - від (пост)радянського середньовіччя й «руського мира» до європейських стандартів життя;
Революції гідності сьогодні здобула ще одну важливу перемогу.
12 червня 2016 року - направду історичний день.
***
Сьогоднішні події на моє прохання прокоментували народні депутати Мустафа Найєм і Сергій Лещенко.
Мустафа Найєм:
- Марш, у першу чергу, за права. За всі права. Я думаю, що люди, які стоять зараз на захисті прав меншин, завтра вийдуть на захист тих, кого катують у СІЗО, в тому числі тих, кого катують за їхні погляди. Я сподіваюся, що така свідомість буде не тільки сьогодні, а й у ті дні, коли арештовують чи б’ють людей, коли саджають беззаконно, без слідства. Якщо був би будь-який інший марш, на якому відстоюватимуть права будь-яких груп, що не погрожують свободі і безпеці інших, я би теж вийшов.
Сергій Лещенко:
- Я тут, бо це акція захисту прав людини незалежно від того, кого це стосується. В Марші беруть участь представники і традиційної, і нетрадиційної орієнтації, бо права людини не можуть розділятися на права першого і другого ґатунку. Ця подія для мене - перша ознака того, що ми дійсно стаємо європейською країною.
Дмитро Десятерик, «День»
Виходжу з дому о 8.48. Тримаю в голові, що їхати до місця події треба з пересадкою, бо «Льва Толстого» закрита на вихід. По дорозі зідзвонююся зі знайомим письменником, той каже, що народу поки мало.
На пероні станції «Університет» кілька міліціонерів з вівчаркою. Нагорі біля виходу кучкується й регоче дюжина коротко стрижених молодиків, трохи осторонь - старші чоловіки в хакі, і перші, й другі - явно не з прихильників Маршу. Виглядають, незважаючи на удавану впевненість, дещо розгублено. Сьогодні не їх день. Бічний кадр: у Володимирському соборі калатають дзвони, з сяючого на сонці чорного лімузину вибирається Філарет і прямує всередину.
Місце збору оточене поліцією зусібіч. Такої кількості правоохоронців я не бачив ще з часів Майдану. Є й спецпризначенці зі щитами, і курсанти, і Нацгвардія, і нові копи. Відмінності від 2014-о суттєві: силовики шанобливі і стримані. Стоїть черга, кожен має пройти через рамки металошукачів. Незайва пересторога: на столику біля рамки лежить чималеньке дерев’яне розп’яття, яким можна покалічити, кілька викидних ножів, газовий балончик.
Всередині периметру людно. Сила-силенна журналістів. Колона вже вишикувалася. Зненацька зчиняється суєта: від Червоного корпусу поліцейські несуть молодика, якому закортіло зчинити бійку. Так само діють і далі: щойно з’являються провокатори, їх оточують «коробочкою» з поліцейських і без зайвого галасу виводять.
Рух починаємо о 10.05. У голові колони - найгучніша і найвеселіша частина - дівочий барабанний ансамбль «Ритми спротиву»: вистукують хвацьку самбу й одягнені, як на карнавалі.
Найбільше вражає кількість учасників: за деякими оцінками, увосьмеро більше, ніж минулого року. На око - до 700 учасників. Хтось прийшов з родинами, з дітьми. Чимало учасників далеко з-поза меж ЛГБТ-спільноти, семеро депутатів з Ради, іноземні гості - зокрема, кілька членів Європарламенту, середи яких і лідерка фракції Зелених і Лібералів Ребекка Хармс. Запам’ятовується пастор, який фотографується з групою жіночок середнього й старшого віку - матерів ЛГБТ-дітей. Загалом вікова шкала - від геть древніх дідуганів до маляти на плечах у батька - дитинча кумедно затуляє обличчя ручками, щойно його фотографують. Зустрічаю масу друзів, навіть тих, хто раніше на прайди не вибирався. Колона скандує «Права людини понад усе», «Права людини завжди на часі», «Безпека людини - розвиток країни», «Права не дають - права беруть». Винахідливість у рукописних плакатах жодному опису взагалі не піддається, мені особисто запам’ятовується «Кохання не має статі».
Спускаємося вулицею Льва Толстого. Марш завершується виконанням гімну. Загальний час акції - близько півгодини. Ультраправі погромники лишаються за поліційним оточенням, до речі, їх не так багато, як здавалось у попередні роки. Хтось їде додому спеціально наданими автобусами, я з великою групою демонстрантів сідаю в спеціально виділений для нас вагон метра. Раптом, цілковито спонтанно, молодь у вагоні знову починає співати гімн. Нас везуть без зупинок аж до станції «Виставковий центр», звідки всі потроху роз’їжджаються невеличкими групами: якщо хтось і спробував би нас відстежити, шансів би просто не мав. На жаль, згодом один з активістів все ж таки постраждав, обійшлося легкими тілесними ушкодженнями.
Висновки очевидні.
Міська влада і поліції впоралися з нелегким завданням і повністю виконали обіцянку щодо гарантування безпеки Маршу;
Завдяки цьому підготовка до маніфестації проходила відкрито, не за таємними списками, як торік, а сама маніфестація відбулась у центрі міста, що донедавна ще здавалося немислимим.
Як наслідок, і кількість, і соціальне розмаїття учасників акції різко зросли - Марш більше не є ризикованою справою кількох десятків активістів, до нього долучається широка громада;
Відсьогодні Марші, прайди та загалом боротьба ЛГБТ за свої права починають ставати частиною політичного мейнстриму - відіграти назад після такої масштабної й успішної акції вже не вдасться;
Україна зробила величезний крок у справі захисту прав і свобод людини - від (пост)радянського середньовіччя й «руського мира» до європейських стандартів життя;
Революції гідності сьогодні здобула ще одну важливу перемогу.
12 червня 2016 року - направду історичний день.
***
Сьогоднішні події на моє прохання прокоментували народні депутати Мустафа Найєм і Сергій Лещенко.
Мустафа Найєм:
- Марш, у першу чергу, за права. За всі права. Я думаю, що люди, які стоять зараз на захисті прав меншин, завтра вийдуть на захист тих, кого катують у СІЗО, в тому числі тих, кого катують за їхні погляди. Я сподіваюся, що така свідомість буде не тільки сьогодні, а й у ті дні, коли арештовують чи б’ють людей, коли саджають беззаконно, без слідства. Якщо був би будь-який інший марш, на якому відстоюватимуть права будь-яких груп, що не погрожують свободі і безпеці інших, я би теж вийшов.
Сергій Лещенко:
- Я тут, бо це акція захисту прав людини незалежно від того, кого це стосується. В Марші беруть участь представники і традиційної, і нетрадиційної орієнтації, бо права людини не можуть розділятися на права першого і другого ґатунку. Ця подія для мене - перша ознака того, що ми дійсно стаємо європейською країною.
Дмитро Десятерик, «День»