ПЕРШЕ ЧЕРВНЯ
ПЕРШЕ ЧЕРВНЯ
Ось і літо настало.
Ще сьогодні міжнародний день захисту дітей, котрий свого часу радянські хіпі дуже мило святкували просто неба, а ще день народження мого одного вельми колоритного друга, котрий веде екстремальний спосіб життя і періодично скаржиться на власне безсмертя; любить, розбишака, пожартувати.
Був період, коли моє літо регулярно псував настирливий, ніби шум сусідського дриля, мотив якогось повзучого жалю. Здавалося, що прикрі спогади, дурнуваті страхи та інша внутрішня мерзлота розтануть під липневим сонцем, випаруються під цвірінькання стрижів, які щороку від початку травня справно намотують кола на рівні мого поверху, отіняючи спально-бетонно-кленовий двір особливим затишком. Але спека спадала, стрижі відлітали слідом за нею, а в мене залишалося відчуття втрати - нічим, насправді, необґрунтоване.
А потім щось перемінилось. І літо стало чим стало - повільним марафоном і водночас шаленим спринтом тривалістю в три місяці.
Хоча ні, ця метафора здається неточною.
Бо коли мішура зимово-весінніх свят нарешті вичерпується, а день стає довгим і спекотним, то здається, що час застиг разом з перегрітим повітрям, з листям прив’ялих дерев, з котами й кицьками, що розляглися на осонні, з крихітними хмарками, що прилипли десь далеко край небосхилу. А ще стрижі заходять на новий віраж проти годинникової стрілки, і діти сміються в пісочниці під вікнами, і не думаєш ні про що зайве.
Щось подібне до безсмертя у цьому таки є.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Ось і літо настало.
Ще сьогодні міжнародний день захисту дітей, котрий свого часу радянські хіпі дуже мило святкували просто неба, а ще день народження мого одного вельми колоритного друга, котрий веде екстремальний спосіб життя і періодично скаржиться на власне безсмертя; любить, розбишака, пожартувати.
Був період, коли моє літо регулярно псував настирливий, ніби шум сусідського дриля, мотив якогось повзучого жалю. Здавалося, що прикрі спогади, дурнуваті страхи та інша внутрішня мерзлота розтануть під липневим сонцем, випаруються під цвірінькання стрижів, які щороку від початку травня справно намотують кола на рівні мого поверху, отіняючи спально-бетонно-кленовий двір особливим затишком. Але спека спадала, стрижі відлітали слідом за нею, а в мене залишалося відчуття втрати - нічим, насправді, необґрунтоване.
А потім щось перемінилось. І літо стало чим стало - повільним марафоном і водночас шаленим спринтом тривалістю в три місяці.
Хоча ні, ця метафора здається неточною.
Бо коли мішура зимово-весінніх свят нарешті вичерпується, а день стає довгим і спекотним, то здається, що час застиг разом з перегрітим повітрям, з листям прив’ялих дерев, з котами й кицьками, що розляглися на осонні, з крихітними хмарками, що прилипли десь далеко край небосхилу. А ще стрижі заходять на новий віраж проти годинникової стрілки, і діти сміються в пісочниці під вікнами, і не думаєш ні про що зайве.
Щось подібне до безсмертя у цьому таки є.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»