ACER PLATANOIDES, або ЯК Я ПОЛЮБИВ ДОЩ
ACER PLATANOIDES,
або
ЯК Я ПОЛЮБИВ ДОЩ
Якщо хочеш перемогти своє марнославство, займись садівництвом.
Це я тобі як на духу скажу, мій любий читач, моя люба читачка.
Я - оболонець на даній мені богом, тобто ринком, себто богом ринку, рідній землі, точніше, це мій блочний будинок 96 серії стоїть на намитому оболонському грунті. Грунт взагалі-то не зовсім мій, скоріше нічий, зважаючи на ставлення муніципалітету до нього.
Через дорогу від моєї 96 серії знаходиться чималий шмат тої нікому не потрібної земельки. Виглядає цей пустир так само, як тисячі інших київських пустирів, які могли б бути газонами, скверами чи клумбами. Затоптаний, з пожухлою травою. В дальньому куті - дитячий майданчик. Щовесни ЖЕК висаджує тут дерева, які успішно засихають. Посадили й цього року. Але зі мною трапилося дещо непередбачене: взявся на свою голову ті клени поливати.
Все почалося невинно. Набираєш вдома два шестилітрові бутля води, виливаєш трішечки під кожне деревце і з почуттям виконаного громадянського обов’язку повертаєшся у Фейсбук. Загалом під твоєю опікою 9 молодих кленів на краю пустиря, уздовж стіни дитячої стоматології та прибудованої до неї диспетчерської ЖЕКа. Фотографуєш дерева, плануєш заснувати Фейсбук-спільноту, в який викладатимеш фото та історії про кожне з них, уявляєш розчулені коментарі й десятки «лайків».
На третій день з інспекцією приходить старовинна приятелька з неабияким досвідом земляних робіт. Виявляється, що поливати потрібно щодня, і не пляшечками, а по відру під кожне, й дальні саджанці біля дитячого майданчика не варто забувати - зеленіють з них тільки 3, але висохлі теж треба зрошувати: раптом оживуть. Висохлих охрестив коматозниками. Хоча направду всіх їх, сухих і зелених, звати клен звичайний. Acer platanoides.
Отже, 15 дерев. Добре, аби був шланг. Але до найближчого крану - метрів 60 як мінімум. А якщо врахувати відстань до дальніх саджанців, то всі 100. Таких шлангів на базарі нема. Точніше, є, але по 16 гривень метр.
Про спільноту забуваєш, про фотозвіти теж. Відкриваєш, що ти нічого не знав про лінощі. Заводиш несподівані знайомства на протилежних полюсах вікової шкали. 5-річний Дмитрик з майданчику не тільки, як решта малих спиногризів, допитується: «Що ви робите?», а й указує кран у найближчій дев*ятиповерхівці, а жіночка, що поливає з цього крану прибудинковий квітник, усміхається зі змовницьким виглядом і помагає чим може. Потім стрічаєш ще одну літню пані, яка доглядає за деревами біля 32-о, вона знавець, вона навіть компост використовує і осіняє тебе хресним знаменням на прощання. Теж задумуєшся про компост. Дивишся недобрим оком на відро з харчовими рештками на кухні, але твоя балакучість тебе рятує, друзі відмовляють.
Десь на третій тиждень стукаєш у вікно диспетчерської. Тобі відкриває передпесійний ангел, яка приймає виклики від застряглих у ліфтах, крики обурення щодо згаслого світла, скарги на залиті квартири та інші сигнали з глибин спально-комунального Мордору. Вона впускає тебе в службовий туалет, де можна набирати воду з-під крану над умивальником. Твій шлях з відром скорочується втричі. Вона ж тобі розказує:
- Я тут 20 років. Завжди одне й те саме: щось саджають, а воно потім пропадає, бо ніхто не поливає. Ви - перший, хто почав це робити.
Ти, звісно, пишаєшся собою, але відро від цього легшим не стає.
Позираєш на небо. Відстежуєш прогнози. Чому на Оболоні влітку так мало дощів? Чому все знову дісталося клятому Академмістечку? У Фейсбуці хтось хвалиться зливою: «У нас гроза! Всі біжать додому майже голяка... А ми сховалися під дахом чужого під'їзду й чекаємо! Прохолода!!! Ура!!!» А в якому ж ти районі, голуба, живеш, мабуть, скоро й до нас прийде? - «У Тюбінгені», ще й усміхайлики ставить - та щоб ти була здорова!
Нарешті дощ. Ой леле, та що ж так мало? Та це не дощ, це знущання якесь! Наче комар надзюрив, тьху!
Все триває як триває. Стрижі з присвистом черкають небо. Біля деяких саджанців виростає свіжа трава. На кожний полив прилітають ворони й голуби - попити водички. На початку четвертого тижня спільниця з дев*ятиповерхівки приносить велику новину: один з коматозників, яких я вже думав припинити поливати, зазеленів.
Незабаром ще в одного приреченого в основі стовбура біля землі прокльовується ледь помітний пагінець.
Як наслідок, повертаючись додому з порожнім відром, нарешті розумію, що в моєму житті, окрім зайвого клопоту, прибуло додаткового сенсу.
Я, оболонець, що жодного дня не жив у селі, на муніципалітетом даному мені асфальті тішуся як молодий олень з того, що Acer platanoides випустив листик.
Як там? Посадити дерево, збудувати будинок, виростити сина?
Спробуй для початку виростити дерево. Спасіння душі майже гарантоване.
Можливо навіть, після того, як сам потрапиш у землю, проростеш у якомусь ботанічному раю під ясним сонцем. І з регулярним дощем.
Дмитро Десятерик, «День»
або
ЯК Я ПОЛЮБИВ ДОЩ
Якщо хочеш перемогти своє марнославство, займись садівництвом.
Це я тобі як на духу скажу, мій любий читач, моя люба читачка.
Я - оболонець на даній мені богом, тобто ринком, себто богом ринку, рідній землі, точніше, це мій блочний будинок 96 серії стоїть на намитому оболонському грунті. Грунт взагалі-то не зовсім мій, скоріше нічий, зважаючи на ставлення муніципалітету до нього.
Через дорогу від моєї 96 серії знаходиться чималий шмат тої нікому не потрібної земельки. Виглядає цей пустир так само, як тисячі інших київських пустирів, які могли б бути газонами, скверами чи клумбами. Затоптаний, з пожухлою травою. В дальньому куті - дитячий майданчик. Щовесни ЖЕК висаджує тут дерева, які успішно засихають. Посадили й цього року. Але зі мною трапилося дещо непередбачене: взявся на свою голову ті клени поливати.
Все почалося невинно. Набираєш вдома два шестилітрові бутля води, виливаєш трішечки під кожне деревце і з почуттям виконаного громадянського обов’язку повертаєшся у Фейсбук. Загалом під твоєю опікою 9 молодих кленів на краю пустиря, уздовж стіни дитячої стоматології та прибудованої до неї диспетчерської ЖЕКа. Фотографуєш дерева, плануєш заснувати Фейсбук-спільноту, в який викладатимеш фото та історії про кожне з них, уявляєш розчулені коментарі й десятки «лайків».
На третій день з інспекцією приходить старовинна приятелька з неабияким досвідом земляних робіт. Виявляється, що поливати потрібно щодня, і не пляшечками, а по відру під кожне, й дальні саджанці біля дитячого майданчика не варто забувати - зеленіють з них тільки 3, але висохлі теж треба зрошувати: раптом оживуть. Висохлих охрестив коматозниками. Хоча направду всіх їх, сухих і зелених, звати клен звичайний. Acer platanoides.
Отже, 15 дерев. Добре, аби був шланг. Але до найближчого крану - метрів 60 як мінімум. А якщо врахувати відстань до дальніх саджанців, то всі 100. Таких шлангів на базарі нема. Точніше, є, але по 16 гривень метр.
Про спільноту забуваєш, про фотозвіти теж. Відкриваєш, що ти нічого не знав про лінощі. Заводиш несподівані знайомства на протилежних полюсах вікової шкали. 5-річний Дмитрик з майданчику не тільки, як решта малих спиногризів, допитується: «Що ви робите?», а й указує кран у найближчій дев*ятиповерхівці, а жіночка, що поливає з цього крану прибудинковий квітник, усміхається зі змовницьким виглядом і помагає чим може. Потім стрічаєш ще одну літню пані, яка доглядає за деревами біля 32-о, вона знавець, вона навіть компост використовує і осіняє тебе хресним знаменням на прощання. Теж задумуєшся про компост. Дивишся недобрим оком на відро з харчовими рештками на кухні, але твоя балакучість тебе рятує, друзі відмовляють.
Десь на третій тиждень стукаєш у вікно диспетчерської. Тобі відкриває передпесійний ангел, яка приймає виклики від застряглих у ліфтах, крики обурення щодо згаслого світла, скарги на залиті квартири та інші сигнали з глибин спально-комунального Мордору. Вона впускає тебе в службовий туалет, де можна набирати воду з-під крану над умивальником. Твій шлях з відром скорочується втричі. Вона ж тобі розказує:
- Я тут 20 років. Завжди одне й те саме: щось саджають, а воно потім пропадає, бо ніхто не поливає. Ви - перший, хто почав це робити.
Ти, звісно, пишаєшся собою, але відро від цього легшим не стає.
Позираєш на небо. Відстежуєш прогнози. Чому на Оболоні влітку так мало дощів? Чому все знову дісталося клятому Академмістечку? У Фейсбуці хтось хвалиться зливою: «У нас гроза! Всі біжать додому майже голяка... А ми сховалися під дахом чужого під'їзду й чекаємо! Прохолода!!! Ура!!!» А в якому ж ти районі, голуба, живеш, мабуть, скоро й до нас прийде? - «У Тюбінгені», ще й усміхайлики ставить - та щоб ти була здорова!
Нарешті дощ. Ой леле, та що ж так мало? Та це не дощ, це знущання якесь! Наче комар надзюрив, тьху!
Все триває як триває. Стрижі з присвистом черкають небо. Біля деяких саджанців виростає свіжа трава. На кожний полив прилітають ворони й голуби - попити водички. На початку четвертого тижня спільниця з дев*ятиповерхівки приносить велику новину: один з коматозників, яких я вже думав припинити поливати, зазеленів.
Незабаром ще в одного приреченого в основі стовбура біля землі прокльовується ледь помітний пагінець.
Як наслідок, повертаючись додому з порожнім відром, нарешті розумію, що в моєму житті, окрім зайвого клопоту, прибуло додаткового сенсу.
Я, оболонець, що жодного дня не жив у селі, на муніципалітетом даному мені асфальті тішуся як молодий олень з того, що Acer platanoides випустив листик.
Як там? Посадити дерево, збудувати будинок, виростити сина?
Спробуй для початку виростити дерево. Спасіння душі майже гарантоване.
Можливо навіть, після того, як сам потрапиш у землю, проростеш у якомусь ботанічному раю під ясним сонцем. І з регулярним дощем.
Дмитро Десятерик, «День»