ІСТОРІЯ ОДНОГО БОЖЕВІЛЛЯ
В Національному художньому музеї на Грушевського триває виставка «Enfant Terrible. Одеський концептуалізм».
Концептуалізм - мистецький напрям, що оформився в кінці 1960-х - на початку 1970-х рр. у США та Європі. Згідно з цим методом, концепція твору важливіша за його фізичне вираження. Оскільки мета автора - передача певної ідеї, то концептуальні об'єкти можуть існувати у вигляді фраз, текстів, схем, графіків, креслень, світлин, аудіо- та відеоматеріалів. Коментар виходить на перше місце. Предметом дослідження може стати будь-яка річ, явище, процес, оскільки концептуальне мистецтво являє собою чистий художній жест. Один з засновників течії, американський художник Джозеф Кошут, визначав завдання концептуалізму в «докорінному переосмисленні того, яким чином функціонує твір мистецтва... мистецтво - це сила ідеї, а не матеріалу». Класичним зразком є композиція Кошута «Один і три стільці» (1965), що включає стілець, його фотографію і опис цього предмета зі словника. Концептуальне мистецтво звертається не до емоційного сприйняття, а до інтелектуального осмислення побаченого.
До речі, ще один патріарх концептуального напряму - Ілля Кабаков - народився в Дніпропетровську, але світову славу здобув у США, куди переїхав у 1989 році. А втім, причетність України цим не обмежується, і тут маємо певний парадокс: адже наше мистецтво, де завжди панували барокова емоційність і романтичний пафос, переважну частину своєї історії було не схильне до занадто раціоналістичних побудов. Одначе «Enfant Terrible. Одеський концептуалізм» свідчить про інше.
Перше враження - це страшенно весело. Навіть якось відчайдушно весело. Від акції «Отстригание табачного дыма» до «Звука чаю», від банеру «З ким ви, майстри Ренесансу?» до банальної кришки каструлі, приклеєної поверх мудрованої таблиці «Энтальпия воздуха и пара», від напряму «кретиністичний реалізм» до детально задокументованих «Способів убивства прапором». Якщо вдатися до морських аналогій, то одеських концептуалістів можна порівняти з рибалками, що витягають невода, рибу випускають, а сміття, що застрягло в сітці, збирають як безцінний скарб; як сказано на одному з відео: «Ми встановлювали міжпредметні зв’язки від неорганічної хімії до п’яних балачок». Ця інтуїтивна стратегія, на відміну від дослідів американців, ґрунтувалася на жадобі життя, підміненого ідеологізованою реальністю СРСР. Доводячи до повної нісенітниці незліченні інструкції, настанови, накази радянської репресивної машини шляхом їх перетворення на мистецтво, перші «протоконцептуалісти» навряд чи знали про існування концептуалізму як такого - і незмінно лишалися у виграші.
Потім була невідворотна міграція. Свою енергію одеські бунтівники перенесли туди, де мали більше можливостей і ширшу авдиторію - до Москви. З огляду на це, найцікавіші є перші дві зали, де представлений в основному період підпілля. Помітно, що, чим більше послаблюється тиск, тим наполегливіше та з усе менш переконливими результатами художники намагаються імітувати західні техніки й форми. Зрештою, хтось просто вичерпався, хтось кинувся заробляти, обслуговуючи брудні піар-кампанії влади на початку 2000-х. Свобода виявилася занадто важким випробуванням, а нові покоління дихають геть інакшим повітрям, в якому навіть абсурд має виглядати привабливо й технологічно.
Висновок настільки ж очевидний, наскільки повною мірою не проговорений. По суті, наш концептуалізм - ця некрасива, але унікальна жахлива дитина, Enfant Terrible, - був спалахом блискучого маргінесу, змовою талантів, котрі добровільно зайняли нішу міських божевільних.
Така ситуація навряд чи вже повториться. Та й не треба.
А ось що треба нашому мистецтву зараз - так це бодай дещицю божевілля. Тих самих справжніх буйних зі старої пісні.
Дмитро Десятерик, «День»