МУЗИКА ВИПАДКУ
МУЗИКА ВИПАДКУ
Скоро 7 березня. Колись для багатьох ця дата здавалася майже сакральною, чимсь на кшталт дня народження рок-н-ролу в неритмічній імперії: 7.03.81 відкрився Ленінградський рок-клуб. Хай під наглядом комсомолу й КДБ (хто тоді не мав нагляду, хай перший кине в мене вініловою платівкою фірми «Мелодія»), але рок там грали справжнісінький. «Акваріум», «Аліса», «Кіно», «ДДТ», отрута на будь-який смак.
У не по сезону теплий зимовий вечір у компанії тих, хто народився набагато пізніше зникнення Ленінграда в Петербурзі, я слухаю, як дівчина на ім’я Ліза співає, сидячи на сходах біля входу в Будинок художника, пісню «Аукціону», прекрасних петербурзьких блазнів, пригадую, що років 25 тому саме в цьому будинку виступав той таки «Аукціон» з тими ж піснями, про непмана і про птаху, так, про непмана точно, і народу набігло стільки, що на ганку трьома сходинками вище розбили ні в чому не повинну статую, статуя стояла там давно, але шансів у неї не було, бо аукціонівський шоумен Веселкін скакав у залі по спинках стільців, і всі почувалися весело й напористо, присутні цього, звісно, не знають, у наступному кадрі ми в тролейбусі хором реанімуємо «Восьмикласницю» Цоя, навколо все ще 2015-й, до мене доходить анекдотичність ситуації, мій регіт знаходить у товариства повне розуміння, ось же, нових пісень за 25 роки не наскладали, але яка різниця, думаю я, коли вже шумимо на Майдані і хтось із нас тихцем п’є горілку, я не вірю в Провидіння, я вірю в безперервність сигналу, в те, що коли спадуть хвилі в океанах і фонтани всіх китів, коли затихнуть усі оркестри і шелест листя в осінніх парках, коли згаснуть софіти й наші очі, десь і колись, колись і десь цей вечір повториться, хоча, можливо, дівчину зватимуть не Ліза, а Софія або Олександра, й наші рухи й голоси й навіть слова пісень будуть інакші, але це зрештою не про слова, бо музика - завжди питання настрою, звукова фотографія того, що всередині тебе, справа миті, яку спиняєш без Мефістофеля. Нам добре співалося в цей вечір. Значить, буде добре знову.
Тому й нема сенсу жаліти за минулим. Бо ніякого минулого немає. І ніякого вічного повернення теж.
Є лише музика випадку. Найкраща музика в світі.
Дмитро Десятерик, «День»
Скоро 7 березня. Колись для багатьох ця дата здавалася майже сакральною, чимсь на кшталт дня народження рок-н-ролу в неритмічній імперії: 7.03.81 відкрився Ленінградський рок-клуб. Хай під наглядом комсомолу й КДБ (хто тоді не мав нагляду, хай перший кине в мене вініловою платівкою фірми «Мелодія»), але рок там грали справжнісінький. «Акваріум», «Аліса», «Кіно», «ДДТ», отрута на будь-який смак.
У не по сезону теплий зимовий вечір у компанії тих, хто народився набагато пізніше зникнення Ленінграда в Петербурзі, я слухаю, як дівчина на ім’я Ліза співає, сидячи на сходах біля входу в Будинок художника, пісню «Аукціону», прекрасних петербурзьких блазнів, пригадую, що років 25 тому саме в цьому будинку виступав той таки «Аукціон» з тими ж піснями, про непмана і про птаху, так, про непмана точно, і народу набігло стільки, що на ганку трьома сходинками вище розбили ні в чому не повинну статую, статуя стояла там давно, але шансів у неї не було, бо аукціонівський шоумен Веселкін скакав у залі по спинках стільців, і всі почувалися весело й напористо, присутні цього, звісно, не знають, у наступному кадрі ми в тролейбусі хором реанімуємо «Восьмикласницю» Цоя, навколо все ще 2015-й, до мене доходить анекдотичність ситуації, мій регіт знаходить у товариства повне розуміння, ось же, нових пісень за 25 роки не наскладали, але яка різниця, думаю я, коли вже шумимо на Майдані і хтось із нас тихцем п’є горілку, я не вірю в Провидіння, я вірю в безперервність сигналу, в те, що коли спадуть хвилі в океанах і фонтани всіх китів, коли затихнуть усі оркестри і шелест листя в осінніх парках, коли згаснуть софіти й наші очі, десь і колись, колись і десь цей вечір повториться, хоча, можливо, дівчину зватимуть не Ліза, а Софія або Олександра, й наші рухи й голоси й навіть слова пісень будуть інакші, але це зрештою не про слова, бо музика - завжди питання настрою, звукова фотографія того, що всередині тебе, справа миті, яку спиняєш без Мефістофеля. Нам добре співалося в цей вечір. Значить, буде добре знову.
Тому й нема сенсу жаліти за минулим. Бо ніякого минулого немає. І ніякого вічного повернення теж.
Є лише музика випадку. Найкраща музика в світі.
Дмитро Десятерик, «День»