«Нимфоманка» / Nymphomaniac, частина 1 (Ларс фон Трієр, Данія, 2014)
КОХАННЯ АБО СМЕРТЬ?
(рецензія+прес-конференція)
«Німфоманка» - напевно, найбільш розрекламований проект Ларса фон Трієра. В цьому чимала заслуга агентства Einstein Couple, яке відповідало за рекламну кампанію; так, знамениті плакати з застиглими в екстазі напіводягненими акторами - їхніх рук справа.
Спрацювали й інші чинники - популярність самого Трієра як кінематографіста і як медіа-провокатора, голлівудські зірки в епізодичних ролях, і, звичайно, тема тілесних задоволень, яка майже завжди гарантує повний зал.
Однак у Трієра все завжди непросто.
Літній холостяк на ім’я Зелігман (багатолітній актор Трієра Стеллан Скарсгард) знаходить на вулиці побиту Джо - жінку
50 років (Шарлота Генсбур), приводить її додому, відігріває, вкладає у ліжко, відпоює чаєм, а вона розповідає йому про причини, через які опинилася в такому становищі, - тобто про все своє життя, починаючи з самого дитинства.
Як і попередні роботи Трієра «Догвілль» та «Антихрист», композиція «Німфоманки» слідує романній структурі оповіді з поділом на глави, з ліричними та науковими відступами. Всього у першій частині п’ять глав: «Вправний рибалка», «Жером», «Місіс Ейч», «Біла гарячка», «Маленька школа органу».
Те, що для Джо - насичений і сумний досвід, для Зелігмана - набір цікавих фактів. Кожну ситуацію він намагається описати в термінах пізнання або ремесла, і навпаки: інформація, що повідомляється Зелігманом, спонукала Джо до спогадів; так з’являються розділи «Біла лихоманка» і «Маленька школа органу». Він - резонер, вона - стихійна і глибока в цій стихійності натура; при цьому, парадоксально, Зелігман всіляко уникає моральних узагальнень, а ось Джо, навпаки, раз у раз мучить себе самоосудом. Скарсгард і слідом за ним більшість критиків стверджують, що Зелігман і Джо представляють два боки натури самого Трієра: він - більш інертний, вона - складніший, суперечливіший. Це так; однак, поза тим, монолог німфоманки і коментарі до нього кабінетного мудреця - два боки того, що називається мовою: так вона утворюється, так вона стає гімном невинності й досвіду і саме тому може бути жорстокою.
Для Трієра проблема мови, або, ширше, мови мистецтва, залишається найважливішою, як для будь-якого обдарованого митця. Коментар або сюжет, опис або історія, жанрові атракціони або нові засоби вираження? Розважальна гострота і дотепи з одного боку, багатство підтекстів, прихованих і явних цитат з другого - протиріччя між масовістю й елітарністю, яке завжди було в кіні настільки ж гострим, наскільки й умовним, режисер знімає досить елегантно. Місцями у фільмі є легкість комедії, місцями - колющий жах психологічного трилера; підбір музики однаковою мірою відсилає і до гучного молодіжного кіно, і - через фугу Баха - до вподобаного Трієром Тарковського. Порок, заявлений у назві, - привід розвернути власну подорож в мистецтві, котра не менш захоплює, ніж сповідь Джо, оформлена у найвишуканіших і найрізноманітніших формах.
До речі, якщо говорити про гру з жанрами, то, зазнавши свого часу невдачі з комедією «Найголовніший бос», у «Німфоманці» Трієр довів, що вміє смішити: деякі пригоди Джо, окремі діалоги викликають дружний регіт публіки, а в розділі «Місіс Ейч» Ума Турман з блискучим трагікомічним надривом зіграла ошукану дружину. Взагалі, акторський ансамбль майже бездоганний: окрім Турман, безвідмовного Скарсгарда, як завжди хорошої - і чутливої, і лякаючої - Генсбур, тут запам’ятовуються й Крістіан Слейтер в тонкій, пронизливій ролі батька Джо, і колишній протагоніст підліткової нісенітниці «Трансформери» Шая Лабаф у переконливому образі одного з коханців героїні. Модель Стейсі Мартін (Джо в молодості), що досі не мала помітної акторської практики, грає саме те, що від неї вимагається - постійний об’єкт бажання, чисту манію навпіл з меланхолією; за рефлексії й осмислення відповідає Генсбур.
Сцени у ліжку знято винахідливо, проте вони не стають самодостатнім атракціоном: це, повторюся, лише символ набагато глибшої одержимості. Драма Джо залишається на разі прихованою, потаємною, що робить «Німфоманку» більш хвилюючою. Загадка героїні - не тільки те, що з нею сталося, але й те, до чого вона прагне насправді - тримає в напрузі, змушує чекати другої частини, вихід якої на екрани обіцяють вже наступного тижня.
Тому і цю рецензію слід лишити незакінченою.
«Фільми Трієра - це казки у певному сенсі»
Після прем’єри першої частини «Німфоманки» на Берлінському кінофестивалі відбулася зустріч преси з зірками фільму - Умою Турман, Крістіаном Слейтером, Стейсі Мартін, Стелланом Скарсгардом, Шайа Лабафом. Прес-конференція почалася з мого питання як кореспондента «Дня».
- Дехто з вас працював з Ларсом фон Трієром і раніше, для декого це вперше, але питання до всіх одне: що було найбільш складним у роботі з ним?
Стейсі Мартін: - Для мене найбільший виклик - те, що це був мій перший фільм. Ларс проявив величезну доброту і довіру, завдяки йому ця робота була легкою. Думаю, що під час роботи над фільмом під назвою “Німфоманка” неможливо не отримувати задоволення.
Стеллан Скарсґард: - На мою думку, робота з Ларсом не викликає труднощів. Насправді, працювати з ним набагато легше і приємніше, ніж з багатьма іншими режисерами. Для мене процес навіть не скидався на роботу.
Ума Турман: - Це найкращі дні в моєму житті (сміється).
Крістіан Слейтер: - Мені шалено сподобалось, це неймовірний досвід. Ларс був терплячим, лагідним, постійно казав мені не поспішати. Я думаю, це спричинено тим, що для мене такий темп незвичний, я завжди хочу робити все швидко, і було приємно взяти участь у проекті, де на фільмування сцен відводилось досить багато часу.
- Умо, здається, вам сподобалося грати цю роль, котра виглядала так, ніби це була сценічна, театральна постановка. Наскільки точно вам доводилось дотримуватися сценарію, скільки свободи вам надавалось?
У. Т.: - Моя роль дуже точно виписана в сценарії. Ларс постійно казав, що я перегравала, але це не новина для мене. Мені було приємно це робити. Ларс написав фантастичний монолог, де обманута жінка заходить в кімнату, і всі замовкають, а вона продовжує говорити. Було досить важко запам'ятати сім сторінок діалогу розгніваної дружини, написаного Ларсом. Також вражає те, як він знімає. Я не знаю, скільки саме хвилин потрапило у фільм, я вперше побачу його сьогодні. Але для мене все складалось з 25-хвилинних дублів. Я ще ніколи не знімалась в такому фільмі, як уже сказав Крістіан. Моя героїня заходить до коридору і чекає. Я кажу: “Ні, ні, ні, стійте”. А він уже знімає! Я думаю, о, ти знімаєш те, як я чекаю? Добре. Я ніколи не мала подібного досвіду: це як знімати сплячу людину. Але це було неймовірно освіжаюче, яскраво та хвилююче - працювати так, ніби це роль в театрі, тому що у фільмах зазвичай не дають стільки простору. Тож, увесь день ми знімали 25-хвилинні дублі. На це йде досить багато сил.
- Стеллане, ваш персонаж є ланкою, що зв'язує всю історію. Вам був відомий повний об’єм вашої роботи?
С. С. - Я читав сценарій, тому я знав про функцію свого героя. Але під час зйомок я на два тижні залишився в одній кімнаті з Шарлоттою Генсбур. В житті трапляються і набагато гірші речі.
- А що стосується епізодів, які були додані пізніше - наприклад, ретроспективних сцен?
- Ні, вони були в сценарії, я знав про їх існування. Я знав, що мало відбуватись між моїми репліками. Деколи я приймав це до уваги, але, як сказала Ума, під час роботи з Ларсом ти можеш експериментувати і робити все, що заманеться. І це вже його справа - скласти все докупи, тож ти не надто переймаєшся тим, як він використає відзнятий матеріал.
- Чи знали ви, що певні сцени можуть виглядати дещо гумористичними? Для глядачів вони були несподівано смішними.
- Я знав, що буде смішно, і сцена Уми була однією з найкумедніших, які я коли-небудь читав. Ларс дуже дотепний, з ним вчишся набагато частіше сміятися.
- Питання до Шайа і Стейсі: коли ви вирішили взяти участь в проекті і дізнались, що буде багато еротичних сцен, чи боялись ви того, що це буде занадто? Чи ви були абсолютно впевнені у режисерові? І ще: точиться багато розмов про те, що цей фільм про німфоманію. На вашу думку, чи не є суспільство й досі надто консервативним стосовно сексу у фільмах?
С. М.: - Я довіряю Ларсу і завжди обожнювала його фільми, тож сексуальні сцени були лише частиною фільму для мене. І ми з Шайа встигли поспілкуватись, тож у нас не було ситуації на кшталт: “Привіт, приємно познайомитися, давай роздягайся.” Ні. Було настільки багато розмов, переживань, обговорень, підготовки, що тобі аж набридало розмовляти, просто хотілося відзняти сцену, просунутись в роботі над фільмом, проаналізувати її. Для мене як для актриси це важливо.
Шайа Лабаф (випивши води): - Чайки летять за траулером тому, що вони думають, що з нього кидатимуть в море сардини. Дякую (встає і виходить геть).
- Ще одне питання до всіх: кажуть, що страх - суттєвий ворог кожного актора. Ваші герої виштовхували вас із особистої зони комфорту або ж утримували вас у ній задля кращої гри?
К. С.: - Очевидно, що сценарій переповнений сардинами (сміх). Це ключ, я його повернув, і все відкрилося. Так, це втамувало мій страх і хвилювання, я заспокоївся. Ось так... (Ума Турман сміється). Я навіть не можу згадати питання, чесно кажучи…
- Про зону комфорту.
К. С.: - Так, зона комфорту. Я ще не брав участі в зйомках такого типу, коли режисер повністю контролював всі аспекти, і коли я почувався абсолютно безпечно в його руках. З самого початку, з моменту, коли я вечеряв з Ларсом, мене помістили в зону комфорту, я відчув, що він - дуже щира, справжня людина. Через спілкування з ним, просто дивлячись на нього, я міг зрозуміти, що в нього дуже чула душа. А для актора це найцінніший подарунок: мати можливість працювати з режисером, який розуміє як це - бути актором і деколи перебувати в некомфортних ситуаціях.
С. С.: - Якщо говорити про комфорт і постійне перебування в зоні комфорту, це значить, що ти лінивий актор і не йдеш на ризик. Але з Ларсом почуваєшся дуже комфортно, безпечно, і це дає можливість ризикувати.
К. С.: - Заради нього ти готовий зробити що завгодно. Якщо він попросить, ти це зробиш.
- Пане Скарсґард: ви є здоровим полюсом Ларса, в той час як Шайа є невротичним. Два персонажі разом складають цілісну особистість. Також, існує рівняння, якому вже тисячі років: жінки плюс секс - це зло. І воно створює величезну хвилю шкоди у всьому світі, від насилля до смертей. Чи не намагається Ларс показати нам наш власний невроз і сказати: “Бачите? Ось що ви думаєте. Ось чим наповнене ваше суспільство.”
С. С.: Я не думаю, що він намагається показати багато, він не створює якихось спеціальних повідомлень. Я ніколи не чув, що жінок і секс вважають злом, я завжди знаходив найчудеснішу втіху в сексі з жінками.
- Маю на увазі переслідування жінок.
С. С.: - О, переслідування, так, це правда. Це одна з тем фільму: що нам можна говорити, що можна робити, чи нас переслідують через наші думки, через наші слова, через мову, якою ми користуємось, нашу стать, чи живемо ми інакше, ніж нормальні люди - тобто, чи маємо відхилення від норми.
- У мене питання до пана Скарсґарда: у вашому діалозі з Шарлоттою Ґенсбур мені здалося, що вона представляє сексуальну сторону, а Зелігман виступає в ролі інтелектуальної, творчої паралелі до того, про що вона говорить. Чи могли б ви прокоментувати динаміку стосунків між ними? Також у мене питання до пані Мартін: що ви думали під час першого читання сценарію про відверті сцени, чи хвилювались ви через те, як буде сприйнято фільм, з огляду на те, якою вразливою ви є в ньому?
С. С.: - Так, двоє героїв в тій кімнаті безумовно представляють дві сторони Ларса фон Трієра: одна - це дивакуватий Ларс, цю роль граю я. А інша є набагато цікавішою, багатогранною, і її грає Шарлотта. Це не просте зображення, але я, так би мовити, євнух, асексуальна особистість, а вона є абсолютно протилежною, і на цьому можна зіграти. Але ми мусимо розуміти, що ми маємо справу не з реалізмом, не обов'язково атакувати закони так, як ми робили б у фільмі, який не був би казкою, тому що всі фільми Ларса є казками у певному сенсі. Потрібно пристосуватись до його всесвіту.
С. М.: - Ні, я не нервувала. Мені не було чого втрачати, з огляду на те, що це був мій перший фільм, ця обставина була дуже зручною. Але коли я читала сценарій - до цього я ніколи їх не читала - то він був настільки проникливий, у написаних Ларсом діалогах було стільки всього, що це захопило мене. Це змусило мене повірити в справді чудового режисера. Нервозність була технічного характеру, адже це мій перший фільм. Але я не нервувала через сюжет.
- Пані Мартін, чи вважаєте ви, що історія німфоманки може бути цікавою для широкого загалу? Чому нам варто подивитись цей фільм?
С. М.: - А чому б і ні? Оце Ларс і робить: він створює дискусію навколо питань, які нам не зовсім комфортно обговорювати, і що важливіше - це те, ким ми є, і ми це заперечуємо. І ще: це ж Ларс, ви маєте дивитись його фільми.
Дмитро Десятерик, «День», Берлін-Київ
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
(рецензія+прес-конференція)
«Німфоманка» - напевно, найбільш розрекламований проект Ларса фон Трієра. В цьому чимала заслуга агентства Einstein Couple, яке відповідало за рекламну кампанію; так, знамениті плакати з застиглими в екстазі напіводягненими акторами - їхніх рук справа.
Спрацювали й інші чинники - популярність самого Трієра як кінематографіста і як медіа-провокатора, голлівудські зірки в епізодичних ролях, і, звичайно, тема тілесних задоволень, яка майже завжди гарантує повний зал.
Однак у Трієра все завжди непросто.
Літній холостяк на ім’я Зелігман (багатолітній актор Трієра Стеллан Скарсгард) знаходить на вулиці побиту Джо - жінку
50 років (Шарлота Генсбур), приводить її додому, відігріває, вкладає у ліжко, відпоює чаєм, а вона розповідає йому про причини, через які опинилася в такому становищі, - тобто про все своє життя, починаючи з самого дитинства.
Як і попередні роботи Трієра «Догвілль» та «Антихрист», композиція «Німфоманки» слідує романній структурі оповіді з поділом на глави, з ліричними та науковими відступами. Всього у першій частині п’ять глав: «Вправний рибалка», «Жером», «Місіс Ейч», «Біла гарячка», «Маленька школа органу».
Те, що для Джо - насичений і сумний досвід, для Зелігмана - набір цікавих фактів. Кожну ситуацію він намагається описати в термінах пізнання або ремесла, і навпаки: інформація, що повідомляється Зелігманом, спонукала Джо до спогадів; так з’являються розділи «Біла лихоманка» і «Маленька школа органу». Він - резонер, вона - стихійна і глибока в цій стихійності натура; при цьому, парадоксально, Зелігман всіляко уникає моральних узагальнень, а ось Джо, навпаки, раз у раз мучить себе самоосудом. Скарсгард і слідом за ним більшість критиків стверджують, що Зелігман і Джо представляють два боки натури самого Трієра: він - більш інертний, вона - складніший, суперечливіший. Це так; однак, поза тим, монолог німфоманки і коментарі до нього кабінетного мудреця - два боки того, що називається мовою: так вона утворюється, так вона стає гімном невинності й досвіду і саме тому може бути жорстокою.
Для Трієра проблема мови, або, ширше, мови мистецтва, залишається найважливішою, як для будь-якого обдарованого митця. Коментар або сюжет, опис або історія, жанрові атракціони або нові засоби вираження? Розважальна гострота і дотепи з одного боку, багатство підтекстів, прихованих і явних цитат з другого - протиріччя між масовістю й елітарністю, яке завжди було в кіні настільки ж гострим, наскільки й умовним, режисер знімає досить елегантно. Місцями у фільмі є легкість комедії, місцями - колющий жах психологічного трилера; підбір музики однаковою мірою відсилає і до гучного молодіжного кіно, і - через фугу Баха - до вподобаного Трієром Тарковського. Порок, заявлений у назві, - привід розвернути власну подорож в мистецтві, котра не менш захоплює, ніж сповідь Джо, оформлена у найвишуканіших і найрізноманітніших формах.
До речі, якщо говорити про гру з жанрами, то, зазнавши свого часу невдачі з комедією «Найголовніший бос», у «Німфоманці» Трієр довів, що вміє смішити: деякі пригоди Джо, окремі діалоги викликають дружний регіт публіки, а в розділі «Місіс Ейч» Ума Турман з блискучим трагікомічним надривом зіграла ошукану дружину. Взагалі, акторський ансамбль майже бездоганний: окрім Турман, безвідмовного Скарсгарда, як завжди хорошої - і чутливої, і лякаючої - Генсбур, тут запам’ятовуються й Крістіан Слейтер в тонкій, пронизливій ролі батька Джо, і колишній протагоніст підліткової нісенітниці «Трансформери» Шая Лабаф у переконливому образі одного з коханців героїні. Модель Стейсі Мартін (Джо в молодості), що досі не мала помітної акторської практики, грає саме те, що від неї вимагається - постійний об’єкт бажання, чисту манію навпіл з меланхолією; за рефлексії й осмислення відповідає Генсбур.
Сцени у ліжку знято винахідливо, проте вони не стають самодостатнім атракціоном: це, повторюся, лише символ набагато глибшої одержимості. Драма Джо залишається на разі прихованою, потаємною, що робить «Німфоманку» більш хвилюючою. Загадка героїні - не тільки те, що з нею сталося, але й те, до чого вона прагне насправді - тримає в напрузі, змушує чекати другої частини, вихід якої на екрани обіцяють вже наступного тижня.
Тому і цю рецензію слід лишити незакінченою.
«Фільми Трієра - це казки у певному сенсі»
Після прем’єри першої частини «Німфоманки» на Берлінському кінофестивалі відбулася зустріч преси з зірками фільму - Умою Турман, Крістіаном Слейтером, Стейсі Мартін, Стелланом Скарсгардом, Шайа Лабафом. Прес-конференція почалася з мого питання як кореспондента «Дня».
- Дехто з вас працював з Ларсом фон Трієром і раніше, для декого це вперше, але питання до всіх одне: що було найбільш складним у роботі з ним?
Стейсі Мартін: - Для мене найбільший виклик - те, що це був мій перший фільм. Ларс проявив величезну доброту і довіру, завдяки йому ця робота була легкою. Думаю, що під час роботи над фільмом під назвою “Німфоманка” неможливо не отримувати задоволення.
Стеллан Скарсґард: - На мою думку, робота з Ларсом не викликає труднощів. Насправді, працювати з ним набагато легше і приємніше, ніж з багатьма іншими режисерами. Для мене процес навіть не скидався на роботу.
Ума Турман: - Це найкращі дні в моєму житті (сміється).
Крістіан Слейтер: - Мені шалено сподобалось, це неймовірний досвід. Ларс був терплячим, лагідним, постійно казав мені не поспішати. Я думаю, це спричинено тим, що для мене такий темп незвичний, я завжди хочу робити все швидко, і було приємно взяти участь у проекті, де на фільмування сцен відводилось досить багато часу.
- Умо, здається, вам сподобалося грати цю роль, котра виглядала так, ніби це була сценічна, театральна постановка. Наскільки точно вам доводилось дотримуватися сценарію, скільки свободи вам надавалось?
У. Т.: - Моя роль дуже точно виписана в сценарії. Ларс постійно казав, що я перегравала, але це не новина для мене. Мені було приємно це робити. Ларс написав фантастичний монолог, де обманута жінка заходить в кімнату, і всі замовкають, а вона продовжує говорити. Було досить важко запам'ятати сім сторінок діалогу розгніваної дружини, написаного Ларсом. Також вражає те, як він знімає. Я не знаю, скільки саме хвилин потрапило у фільм, я вперше побачу його сьогодні. Але для мене все складалось з 25-хвилинних дублів. Я ще ніколи не знімалась в такому фільмі, як уже сказав Крістіан. Моя героїня заходить до коридору і чекає. Я кажу: “Ні, ні, ні, стійте”. А він уже знімає! Я думаю, о, ти знімаєш те, як я чекаю? Добре. Я ніколи не мала подібного досвіду: це як знімати сплячу людину. Але це було неймовірно освіжаюче, яскраво та хвилююче - працювати так, ніби це роль в театрі, тому що у фільмах зазвичай не дають стільки простору. Тож, увесь день ми знімали 25-хвилинні дублі. На це йде досить багато сил.
- Стеллане, ваш персонаж є ланкою, що зв'язує всю історію. Вам був відомий повний об’єм вашої роботи?
С. С. - Я читав сценарій, тому я знав про функцію свого героя. Але під час зйомок я на два тижні залишився в одній кімнаті з Шарлоттою Генсбур. В житті трапляються і набагато гірші речі.
- А що стосується епізодів, які були додані пізніше - наприклад, ретроспективних сцен?
- Ні, вони були в сценарії, я знав про їх існування. Я знав, що мало відбуватись між моїми репліками. Деколи я приймав це до уваги, але, як сказала Ума, під час роботи з Ларсом ти можеш експериментувати і робити все, що заманеться. І це вже його справа - скласти все докупи, тож ти не надто переймаєшся тим, як він використає відзнятий матеріал.
- Чи знали ви, що певні сцени можуть виглядати дещо гумористичними? Для глядачів вони були несподівано смішними.
- Я знав, що буде смішно, і сцена Уми була однією з найкумедніших, які я коли-небудь читав. Ларс дуже дотепний, з ним вчишся набагато частіше сміятися.
- Питання до Шайа і Стейсі: коли ви вирішили взяти участь в проекті і дізнались, що буде багато еротичних сцен, чи боялись ви того, що це буде занадто? Чи ви були абсолютно впевнені у режисерові? І ще: точиться багато розмов про те, що цей фільм про німфоманію. На вашу думку, чи не є суспільство й досі надто консервативним стосовно сексу у фільмах?
С. М.: - Я довіряю Ларсу і завжди обожнювала його фільми, тож сексуальні сцени були лише частиною фільму для мене. І ми з Шайа встигли поспілкуватись, тож у нас не було ситуації на кшталт: “Привіт, приємно познайомитися, давай роздягайся.” Ні. Було настільки багато розмов, переживань, обговорень, підготовки, що тобі аж набридало розмовляти, просто хотілося відзняти сцену, просунутись в роботі над фільмом, проаналізувати її. Для мене як для актриси це важливо.
Шайа Лабаф (випивши води): - Чайки летять за траулером тому, що вони думають, що з нього кидатимуть в море сардини. Дякую (встає і виходить геть).
- Ще одне питання до всіх: кажуть, що страх - суттєвий ворог кожного актора. Ваші герої виштовхували вас із особистої зони комфорту або ж утримували вас у ній задля кращої гри?
К. С.: - Очевидно, що сценарій переповнений сардинами (сміх). Це ключ, я його повернув, і все відкрилося. Так, це втамувало мій страх і хвилювання, я заспокоївся. Ось так... (Ума Турман сміється). Я навіть не можу згадати питання, чесно кажучи…
- Про зону комфорту.
К. С.: - Так, зона комфорту. Я ще не брав участі в зйомках такого типу, коли режисер повністю контролював всі аспекти, і коли я почувався абсолютно безпечно в його руках. З самого початку, з моменту, коли я вечеряв з Ларсом, мене помістили в зону комфорту, я відчув, що він - дуже щира, справжня людина. Через спілкування з ним, просто дивлячись на нього, я міг зрозуміти, що в нього дуже чула душа. А для актора це найцінніший подарунок: мати можливість працювати з режисером, який розуміє як це - бути актором і деколи перебувати в некомфортних ситуаціях.
С. С.: - Якщо говорити про комфорт і постійне перебування в зоні комфорту, це значить, що ти лінивий актор і не йдеш на ризик. Але з Ларсом почуваєшся дуже комфортно, безпечно, і це дає можливість ризикувати.
К. С.: - Заради нього ти готовий зробити що завгодно. Якщо він попросить, ти це зробиш.
- Пане Скарсґард: ви є здоровим полюсом Ларса, в той час як Шайа є невротичним. Два персонажі разом складають цілісну особистість. Також, існує рівняння, якому вже тисячі років: жінки плюс секс - це зло. І воно створює величезну хвилю шкоди у всьому світі, від насилля до смертей. Чи не намагається Ларс показати нам наш власний невроз і сказати: “Бачите? Ось що ви думаєте. Ось чим наповнене ваше суспільство.”
С. С.: Я не думаю, що він намагається показати багато, він не створює якихось спеціальних повідомлень. Я ніколи не чув, що жінок і секс вважають злом, я завжди знаходив найчудеснішу втіху в сексі з жінками.
- Маю на увазі переслідування жінок.
С. С.: - О, переслідування, так, це правда. Це одна з тем фільму: що нам можна говорити, що можна робити, чи нас переслідують через наші думки, через наші слова, через мову, якою ми користуємось, нашу стать, чи живемо ми інакше, ніж нормальні люди - тобто, чи маємо відхилення від норми.
- У мене питання до пана Скарсґарда: у вашому діалозі з Шарлоттою Ґенсбур мені здалося, що вона представляє сексуальну сторону, а Зелігман виступає в ролі інтелектуальної, творчої паралелі до того, про що вона говорить. Чи могли б ви прокоментувати динаміку стосунків між ними? Також у мене питання до пані Мартін: що ви думали під час першого читання сценарію про відверті сцени, чи хвилювались ви через те, як буде сприйнято фільм, з огляду на те, якою вразливою ви є в ньому?
С. С.: - Так, двоє героїв в тій кімнаті безумовно представляють дві сторони Ларса фон Трієра: одна - це дивакуватий Ларс, цю роль граю я. А інша є набагато цікавішою, багатогранною, і її грає Шарлотта. Це не просте зображення, але я, так би мовити, євнух, асексуальна особистість, а вона є абсолютно протилежною, і на цьому можна зіграти. Але ми мусимо розуміти, що ми маємо справу не з реалізмом, не обов'язково атакувати закони так, як ми робили б у фільмі, який не був би казкою, тому що всі фільми Ларса є казками у певному сенсі. Потрібно пристосуватись до його всесвіту.
С. М.: - Ні, я не нервувала. Мені не було чого втрачати, з огляду на те, що це був мій перший фільм, ця обставина була дуже зручною. Але коли я читала сценарій - до цього я ніколи їх не читала - то він був настільки проникливий, у написаних Ларсом діалогах було стільки всього, що це захопило мене. Це змусило мене повірити в справді чудового режисера. Нервозність була технічного характеру, адже це мій перший фільм. Але я не нервувала через сюжет.
- Пані Мартін, чи вважаєте ви, що історія німфоманки може бути цікавою для широкого загалу? Чому нам варто подивитись цей фільм?
С. М.: - А чому б і ні? Оце Ларс і робить: він створює дискусію навколо питань, які нам не зовсім комфортно обговорювати, і що важливіше - це те, ким ми є, і ми це заперечуємо. І ще: це ж Ларс, ви маєте дивитись його фільми.
Дмитро Десятерик, «День», Берлін-Київ
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»