Майдан-хроніки, 29 січня. МАЙЖЕ ВЕСНА.
МАЙЖЕ ВЕСНА.
То холодно, то жарко. Середина в інформаційному полі зникла взагалі. Протягом години можуть виринути новини такі обнадійливі, що починає здаватися: завтра все закінчиться добре, і ми переможцями розійдемося по домівках, і тут же - цілковите, переконливе і безпросвітне заперечення. З розписаних у всіх деталях попереджень про кривавий розгін Майдану у найближчу ніч можна вже зібрати окремий том, із записів у соціальних мережах з позначкою «Терміново! Перепост!» (на Київ рухаються батальйони озброєних «тітушок», тисячі озвірілого «Беркуту», російський десант) - складати літописи. Нічого не підтверджується, але страшно все одно.
Ось що дає дистанція. Що більше сидиш вдома перед монітором - то стає гірше.
Варто лише закрити ноутбук, сісти в метро, доїхати до Майдану - як дикий маятник новин зупиняється. Майдан - це спокій. Там розумієш, що вся ця параноїдально-ейфорійна балаканина не має до того, що направду діється, жодного стосунку. Майдан живе за своїми законами, має свій відлік часу і свою силу - не віртуальну, а цілком реальну - котра, знов-таки, не піддається ніяким прогнозам.
Але якщо на Майдані так усе добре, то чому так повільно? Чому так тяжко?
У Тютчева є вірші про декабристів. Не надто співчутливі - він був переконаним консерватором - але зі вражаюче точними образами наприкінці:
«О жертвы мысли безрассудной,
Вы уповали, может быть,
Что станет вашей крови скудной,
Чтоб вечный полюс растопить!
Едва, дымясь, она сверкнула,
На вековой громаде льдов,
Зима железная дохнула -
И не осталось и следов».
Тут небагато є що додати. Ми занадто довго жили близько до полюсу. Мерзлота накопичувалася у нас століттями. Вона величезним льодовиком лежить на Україні. Її достатньо, щоб виморозити не одне життя. Її не так просто розтопити: й акт про Незалежність 1991 року, і навіть помаранчева революція 2004-го здаються тепер поверховими відлигами, радісним мерехтінням струменів над морозною горою.
Те, що відбувається нині - настання нового сезону. І тому - такі перепади температур. І тому - суцільні аномалії, і тому - то штиль, то вітер, то сонце, то безпросвітна хмара.
Льодовик опирається. Йому не хочеться танути. Йому не хочеться поступатися владою над такою гарною землею. Він стріляє в нас морозними стрілами, він все ще здатний нівечити нас поодинці, але брили з гуркотом відпадають від нього, кришаться, додаючи нових сил Майдану.
Погана погода ще буде деякий час. Земля ще відзиватиметься холодною твердю, і заметілі ще засліплюватимуть, але температура з кожним днем зростатиме, і це не жар від пожежі, не тепло від палаючих покришок. Це - весна.
Дмитро Десятерик, "День"
http://www.day.kiev.ua/uk/blog/politika/mayzhe-vesna
То холодно, то жарко. Середина в інформаційному полі зникла взагалі. Протягом години можуть виринути новини такі обнадійливі, що починає здаватися: завтра все закінчиться добре, і ми переможцями розійдемося по домівках, і тут же - цілковите, переконливе і безпросвітне заперечення. З розписаних у всіх деталях попереджень про кривавий розгін Майдану у найближчу ніч можна вже зібрати окремий том, із записів у соціальних мережах з позначкою «Терміново! Перепост!» (на Київ рухаються батальйони озброєних «тітушок», тисячі озвірілого «Беркуту», російський десант) - складати літописи. Нічого не підтверджується, але страшно все одно.
Ось що дає дистанція. Що більше сидиш вдома перед монітором - то стає гірше.
Варто лише закрити ноутбук, сісти в метро, доїхати до Майдану - як дикий маятник новин зупиняється. Майдан - це спокій. Там розумієш, що вся ця параноїдально-ейфорійна балаканина не має до того, що направду діється, жодного стосунку. Майдан живе за своїми законами, має свій відлік часу і свою силу - не віртуальну, а цілком реальну - котра, знов-таки, не піддається ніяким прогнозам.
Але якщо на Майдані так усе добре, то чому так повільно? Чому так тяжко?
У Тютчева є вірші про декабристів. Не надто співчутливі - він був переконаним консерватором - але зі вражаюче точними образами наприкінці:
«О жертвы мысли безрассудной,
Вы уповали, может быть,
Что станет вашей крови скудной,
Чтоб вечный полюс растопить!
Едва, дымясь, она сверкнула,
На вековой громаде льдов,
Зима железная дохнула -
И не осталось и следов».
Тут небагато є що додати. Ми занадто довго жили близько до полюсу. Мерзлота накопичувалася у нас століттями. Вона величезним льодовиком лежить на Україні. Її достатньо, щоб виморозити не одне життя. Її не так просто розтопити: й акт про Незалежність 1991 року, і навіть помаранчева революція 2004-го здаються тепер поверховими відлигами, радісним мерехтінням струменів над морозною горою.
Те, що відбувається нині - настання нового сезону. І тому - такі перепади температур. І тому - суцільні аномалії, і тому - то штиль, то вітер, то сонце, то безпросвітна хмара.
Льодовик опирається. Йому не хочеться танути. Йому не хочеться поступатися владою над такою гарною землею. Він стріляє в нас морозними стрілами, він все ще здатний нівечити нас поодинці, але брили з гуркотом відпадають від нього, кришаться, додаючи нових сил Майдану.
Погана погода ще буде деякий час. Земля ще відзиватиметься холодною твердю, і заметілі ще засліплюватимуть, але температура з кожним днем зростатиме, і це не жар від пожежі, не тепло від палаючих покришок. Це - весна.
Дмитро Десятерик, "День"
http://www.day.kiev.ua/uk/blog/politika/mayzhe-vesna