Майдан-хроніки. ВДОМА.
ВДОМА
Я там був.
Там, де були ще близько 500 тисяч співгромадян. Про яких кажуть, що вони начебто втомилися, розчаровані, дезорієнтовані.
Ні, певна кількість дезорієнтованих і стривожених в Україні таки є. Але вони ховаються за 4-5-7-метровими парканами і потрійними кордонами міліції. І ми про них зараз не будемо.
Будемо про себе. Про тих, хто опівночі в центрі Києва увімкнув свої мобілки та ліхтарики і підхопив рядки про славу й волю.
Між іншим, прийшло багато людей з дітьми. Малюки, здається, отримали свято своєї мрії. Їм дозволили не просто лягти спати коли заманеться, але й пішли з ними гуляти у таке яскраве місце. Дітлашня танцювала, співала гімн, сидячи у батьків на плечах, пригощалася наліво й направо - тим паче що було кому пригостити. Всюди, між наметами стояли імпровізовані столи. Волонтери роздавали неодмінний олів’є - його, здається, наготували не менше центнера.
Ось усе це перетворювало Майдан не на публічне місце, а на велетенську оселю, куди завітав весь Київ і де нікому не було тісно.
Звісно, можна було б написати про концертну програму нон-стоп до самого світанку, про десятки вертепів, що народ водив по всьому кварталу, про якогось чолов*ягу, що опів на п*яту ранку падав на коліна перед жіночкою-двірничкою, про самих цих комунальників у помаранчевих жилетах, що зосередженими ланками проходили по площі, успішно прибираючи потенційні скупчення сміття, про неусипну охорону, котра виводила за периметр рідкісних п’яних, про художника Бориса Егіазаряна, що вже оправився від травм, завданих йому «Беркутом» в ныч на 30 листопада й тепер фотографував майданівців у своє задоволення, про Сашка з Підмосков’я, котрий приїхав на Майдан вже вчетверте, про іскри з багать, що змішувалися з першим снігопадом цього року - але все одно передусім на думку спадає оця одна велика весела вітальня просто неба. У цю мить ми на Майдані всі повернулися додому.
Саме тому мені здається, що минулий рік - був хорошим роком. Одним з найкращих.
А рік, що прийшов - добре почався.
І ми переможемо.
Дмитро Десятерик, «День»
Я там був.
Там, де були ще близько 500 тисяч співгромадян. Про яких кажуть, що вони начебто втомилися, розчаровані, дезорієнтовані.
Ні, певна кількість дезорієнтованих і стривожених в Україні таки є. Але вони ховаються за 4-5-7-метровими парканами і потрійними кордонами міліції. І ми про них зараз не будемо.
Будемо про себе. Про тих, хто опівночі в центрі Києва увімкнув свої мобілки та ліхтарики і підхопив рядки про славу й волю.
Між іншим, прийшло багато людей з дітьми. Малюки, здається, отримали свято своєї мрії. Їм дозволили не просто лягти спати коли заманеться, але й пішли з ними гуляти у таке яскраве місце. Дітлашня танцювала, співала гімн, сидячи у батьків на плечах, пригощалася наліво й направо - тим паче що було кому пригостити. Всюди, між наметами стояли імпровізовані столи. Волонтери роздавали неодмінний олів’є - його, здається, наготували не менше центнера.
Ось усе це перетворювало Майдан не на публічне місце, а на велетенську оселю, куди завітав весь Київ і де нікому не було тісно.
Звісно, можна було б написати про концертну програму нон-стоп до самого світанку, про десятки вертепів, що народ водив по всьому кварталу, про якогось чолов*ягу, що опів на п*яту ранку падав на коліна перед жіночкою-двірничкою, про самих цих комунальників у помаранчевих жилетах, що зосередженими ланками проходили по площі, успішно прибираючи потенційні скупчення сміття, про неусипну охорону, котра виводила за периметр рідкісних п’яних, про художника Бориса Егіазаряна, що вже оправився від травм, завданих йому «Беркутом» в ныч на 30 листопада й тепер фотографував майданівців у своє задоволення, про Сашка з Підмосков’я, котрий приїхав на Майдан вже вчетверте, про іскри з багать, що змішувалися з першим снігопадом цього року - але все одно передусім на думку спадає оця одна велика весела вітальня просто неба. У цю мить ми на Майдані всі повернулися додому.
Саме тому мені здається, що минулий рік - був хорошим роком. Одним з найкращих.
А рік, що прийшов - добре почався.
І ми переможемо.
Дмитро Десятерик, «День»