«12 років рабства» / 12 Years a Slave (Стів МакКуїн, США-Великобритания, 2013) + інтерв*ю
назва рецензії: ДВА КОЛЬОРИ СВОБОДИ
Чорношкірий скрипаль Соломон Нортап жив у Нью-Йорку. Мав родину, був популярним музикантом. Одного дня, увечері 1841 року, його обпоїли, викрали та продали в рабство в Новому Орлеані.
Для екранізації книги спогадів Нортапа «12 років рабства» британський режисер Стів МакКуїн залучив сценариста Джона Рідлі, який раніше працював над фільмами про афроамериканців. Нині, схоже, «12 років рабства» може стати одним з основних претендентів на «Оскар».
МакКуїн прийшов у кіно досить незвичайним шляхом. До 2008 року він був відомий як художник відеоарту - візуального жанру, заснованого на використанні відеозображення. Фундатором відеоарту вважається корейсько-американський художник Нам Джун Пайк, який першим у середині 1960-х років опанував монітор, відеокамеру та відеосинтезатор. Із здешевленням устаткування та появою цифрових відеокамер відеоарт став поширеною художньою практикою. Чітка сценарна структура тут необов’язкова. Як правило, відеокартини безсюжетні, вони пропонують глядачеві споглядання, розгортання фабули заміщується рухом образів. Крім того, відеоарт працює не лише із зображенням, але і з простором його демонстрації. Відео часто є центральним елементом складніших інсталяцій, а публіка може стати частиною гри, влаштованої автором.
Одним словом, кінематограф і відеоарт відрізняються кардинально. Проте МакКуїну вдалося успішно перейти до категорії кінорежисерів, дебютувавши приголомшливою драмою «Голод» (2008), яка присвячена голодуванню протесту північноірландських ув’язнених 1981 року. Наступний фільм - «Сором», із Майклом Фассбендером, був значно слабкішим.
«12 років» - перша костюмована стрічка МакКуїна. Видно, що з історичним матеріалом він прагне працювати ретельно, відтворюючи предметне середовище в подробицях. Візуальна частина, від костюмів до операторської роботи (Шон Боббітт), заслуговує найвищого схвалення - відчувається попередній досвід відеоарту. Все знято не просто красиво, а доречно красиво - від роботи на плантаціях до побуту панських садиб. Що ж до змісту, то тут є деякі проблеми.
Звісно, такий сюжет - гранично трагічний. Але трагедію не можна спрощувати до мелодрами, а МакКуїн, на жаль, не уник цієї пастки. Чіветель Еджіфор, син нігерійських мігрантів, який пройшов школу британського театру, переконливий у ролі Соломона, але раз у раз збивається на відверте видушування сліз, і це не його провина - як бачиться, режисер не знаходить глибшого вирішення для деяких ситуацій. У цілому, акторський склад справді хороший: Бенедикт Камбербетч грає набожного рабовласника, Фассбендер - колоритного лиходія-плантатора, Бред Пітт - скромного ліберала з Канади. Разом вони тримають потрібну драматургічну напругу, але інколи здається, що МакКуїн все ще шукає своє місце в ремеслі оповідання історій. Для колишнього формаліста він здається занадто прямолінійним.
Звичайно, є спокуса назвати «12 років рабства» антитезою іронічному та легкому «Джанго звільненому» Тарантіно. Але рабство - тема невичерпна, і розповідати про неї можна найрізноманітнішими способами. Те, що вийшло у МакКуїна - чорно-біла, без напівтонів історія. Рівно проста і жахлива, як всі історії боротьби за волю.
________________________________________
СТІВ МАККУЇН: «МЕНІ ВДАЛОСЯ ЗАНУРИТИСЯ В ІСТОРІЮ РАБСТВА Й ПОВЕРНУТИСЯ ЗВІДТИ САМИМ СОБОЮ»
Я побував на прем’єрі фільму «12 років рабства», котра відбулася на 51-му Нью-йоркському кінофестивалі. Після сеансу пройшла прес-конференція.
- Ваш фільм - нетипова оповідь про рабство. Чи думали ви про більш традиційний сюжет до того, як відшукали книжку Соломона Нортапа?
- Не знаю, яку ідею рабства можна вважати традиційною… Я хотів дізнатися, що це таке. Одного дня хтось запитав мене: що ти відчув, коли вперше дізнався про рабство? Я мав би знати відповідь, але раніш у мене такого не запитували. Усе, що я пам’ятав, коли ще був малим, - величезне відчуття сорому. Тож врешті-решт схотів підсумувати ці відчуття, приборкати й зробити їх частиною мого досвіду. Це дуже важливо. Я заглибився в дослідження теми рабства з широко відкритими очима. Я не міг почати це робити з уже готовою ідеєю - це був би не я, - але намагався підібратися ближче до сюжету. Це мені вдалося завдяки історії про те, як вільна людина потрапляє в рабство. Мені сподобалося, що кожен може слідкувати за тим, як Соломона забирають від його сім’ї. Ви ніби переживаєте це разом із ним. Моя дружина знайшла цю книжку. Це був практично готовий сценарій, просто неймовірно.
- Однією з найбільш вражаючих речей є те, що Соломон практично ні на мить не впадав у відчай, мав надзвичайно сильну християнську віру, яка надавала йому сили. Разом із тим, ту ж релігію сповідували його пригноблювачі.
- Так, мені здається, що протягом століть релігія тим чи іншим чином допомагала зберегти здоровий глузд багатьом людям, особливо в Сполучених Штатах. Або зводила їх з розуму, якщо вже на те пішло. Важливо мати якусь опору, інакше земля може втекти з-під ніг. Я не розглядав цю стійкість з точки зору християнства. У книжці Соломон досить часто звертається до Бога. Але не це мене цікавило. Для мене основними були самовизначення, відвага Соломона, його здатність зібрати волю в кулак, його бажання продовжувати боротьбу. І, звісно, є символізм у тому, що він приєднався до хору (рабів, які співають псалми. - Д.Д.). Для мене це той момент катарсису, який ви помітили.
- Окрім теми рабства, у фільмі є спроба зрозуміти менталітет тих, хто ладен ставитися до інших людей, як до власності. Є два конкретні персонажі, одного з них, наглядача, грає Пол Дано; другого, плантатора, - Майкл Фассбендер, і вони втілюють певний рівень істерії та ненависті. Звідки, на вашу думку, в них з’явилися ці риси?
- Коли ми з Полом Дано обговорювали його персонажа, Тібітса, ідея полягала в тому, що його колись бив батько. Мені здається, що в Сполучених Штатах це було досить поширено: багато батьків лупцювали своїх дітей. Мене били мої мати й батько - ременем. Це виникло за часів рабства, ви бачите, як це роблять, і ви робите це у відповідь; ви думаєте, що так можна чинити зі своїми дітьми. У цьому суть героя Пола Дано для мене. І, звісно ж, у тому, що він був білим, жив на півдні країни й мав відповідні погляди на торгівлю людьми. Отже, насилля з його боку походить саме від батькових побоїв та від того, ким він був. Щодо персонажа Майкла Фассбендера, Еппса, то він не знає, що вдіяти зі своїм пристрасним коханням до рабині Петсі. Єдиний шлях, який він бачить, - руйнування любові шляхом насильства. Насильство - дуже цікава річ у тому сенсі, як воно увічнюється в історії, в сім’ях, в інших людях тощо. І - очевидно - любов є дуже близькою до ненависті. Я не буду надто заглиблюватися в цю дискусію, бо чим далі, тим складнішою вона стає. Але це багатюща тема.
- (моє питання) Що ви дізналися про психологію рабства, коли працювали над фільмом? Як це знання змінило вас?
- Виживання - це найважливіше, про що ти дізнаєшся. Що треба зробити, щоб вижити, чого треба уникати. Я зараз тут, тому що мої предки пережили рабство. Вони мусили виживати за допомогою будь-яких доступних способів. Це було жахливо, можете собі уявити, як це - народитися рабом? Це - найгірша річ, яка може трапитися з людською істотою. Людина народжується рабом, і її думка про себе не може бути відмінною від думки так званого пана, який ставиться до рабів як до пустого місця. Психологічна шкода від того, що ти народжуєшся в середовищі, де ти - ніхто, просто колосальна. І коли ми зараз «перемотуємо» час від епохи рабства до теперішніх днів, ми бачимо його докази скрізь: в Америці, на Карибах, у Європі. Із самого початку рабство було глибокою психологічною раною, з ним важко змиритись. Але людям набагато легше відвернутися від цієї проблеми, ніж досліджувати її.
- Можливо, ваш фільм може дати поштовх до більш активного діалогу щодо рабства та його залишків у сучасному світі?
- Очевидно, що фільм спонукав активнішу дискусію. Люди починають говорити, і важливо зберегти акцент на цьому діалозі. Хоч це й складна тема, але необхідна, бо ми живемо разом.
- Розкажіть трохи про вашу роботу з оператором. Як вам вдалося створити ці вражаючі, приголомшливі образи - наприклад, акцент на яскраво-блакитних очах работорговця?
- Я працював із Шоном Боббіттом останні 13 років. Він із Техасу, але давно живе в Англії. Тож про колір. Я відчував, ніби ми знімаємо в довкіллі настільки квітучому, що воно немов має душу. Костюми теж відіграють значну роль. Хотів би зауважити щодо важливості роботи костюмера Патриції Норріс. Вона зібрала зразки бавовни з усіх трьох плантацій, де ми фільмували, щоб вони були відповідними до одягу. Вони з Шоном багато радилися, щоб ідеально підібрати кольорову температуру кожного героя. Чимало залежить від невеликих деталей. Наприклад, є прекрасна у своїй жахливості сцена з Майклом Фассбендером та Люпітою Ніонго (Петсі), де він її гвалтує. Мені дуже до вподоби силуети, профілі, європейський профіль Майкла та африканський профіль Люпіти. Це - одна з тих речей, які ми обговорювали. Коли я читав книжку, образи поставали в моїй голові майже відразу. Мені здається, що дуже важко працювати з образами, якщо постійно переглядаєш фільми. Тож я не дивився якісь довідкові матеріали, все це вже існувало в моїй голові.
- У літературі існує безліч історій про рабство, але в усіх спостерігаються спільні тропи: християнська мораль, те, як ці оповіді були пов’язані з прихильниками скасування рабства та з загальною аудиторією, для якої їх писали. Чи використовували ви цю літературу? Чому ви вибрали саме книжку Соломона?
- Бо Соломон ідеально підходив під мій задум. Ця подорож від вільної людини до раба була настільки шокуючою... На той час десять відсотків афроамериканців жили на півночі країни й були вільними. Соломон реалізувався як музикант, мав дружину та дітей, жив спокійним розміреним життям. Як я казав раніше, мені сподобалась ідея вирвати когось із такого спокійного життя, протягнути крізь не дуже приємні випробування, побачити це на власні очі. Ця подорож була дуже цікавою для мене. Я відношу «12 років» до жанру наукової фантастики. Уявіть собі, приземляється хтось на Землю, а тут існує ця книжка під назвою Біблія, і кожен тлумачить її у свій спосіб. І також є люди, одні - раби, інші - ні. Це просто неймовірно. Це нереально, немов нафантазовано, але це правда. Також ця історія нагадала мені Пінокіо, коли два чоловіки, Гамільтон і Браун, спокусили Соломона-Пінокіо роботою в цирку. Це ніби казки братів Грімм, найтемніші, моторошні казки зі щасливим кінцем, але заради щасливого кінця треба пройти крізь пекло. Я вважаю, що казки братів Грімм просто неймовірні. «12 років» трохи схожі на одну з них.
- Це ваш третій фільм, у якому ви працюєте з Майклом Фассбендером. Ви одразу вирішили взяти його на роль?
- Однією з особливостей Майкла є те, що його не можна приймати як належне. Він не братиме участі у фільмі тільки тому, що над ним працюю я. Це має бути збіса добрий проект. Він - один із моїх улюбленців. Гадаю, він найбільш впливовий актор свого часу. Люди стають акторами через нього; актори хочуть зніматись у фільмі, якщо в ньому знімається Майкл; режисери хочуть знімати фільми з ним, бо це гарантує успіх. У Майкла є неповторна привабливість.
- Із огляду на кількість емоційно напружених сцен, я припускаю, що при їхній зйомці існувала певна доля імпровізації. Чи довго доводилося вам готувати акторів до необхідного рівня емоційності?
- Репетиції - досить тяжка праця. Щодо спонтанності, то певні відхилення від сценарію, звісно, були. Коли працюєш із такими акторами під час репетицій, вони настільки бездоганні, що не хочеться їх зупиняти. А коли починаєш зйомку, то вони немов занурюються в інший світ, де я не можу ними керувати. Тому ми досить багато репетируємо, обговорюємо, довіряємо одне одному. Тож хоч що б вони робили на знімальному майданчику, це - правильно. Це - прекрасно, це - магія. Ми дуже багато й важко працювали, але я повинен довіряти їм: хоч що б вони робили - так має бути.
- У вас жінка плантатора жорстока до рабині, в яку закоханий її чоловік. Як ви почувалися, зображаючи це, бо зазвичай у американських фільмах жінки рабовласників не є негативними постатями, хоча залишилося багато задокументованих фактів жорстокості білих жінок, особливо щодо рабинь?
- Ми дуже багато дізналися під час підготовки до зйомок. Наприклад, жінка рабовласника хотіла вбити дитину, котру одна з рабинь народила від її чоловіка, але плантатор мав дрібку своєрідного милосердя й змусив ту рабиню продати дитину. Уявіть тільки собі ті жахливі історії, повні насилля... Сама ідея кохання тут досить дивна, бо ось я сиджу перед вами, розмовляю про цей фільм, але разом із тим я певною мірою - один із нащадків тих, хто вцілів. Більшість людей, задіяних у фільмі, - теж нащадки тих, хто залишився живим. Усе зводиться до того, що саме називається любов’ю, це звучить дивно, але так воно й було. Сама ідея виживання полягала в розумінні. Це - неймовірний досвід, бо мені вдалося зануритися в історію рабства й повернутися звідти самим собою, бо був ризик загубити себе.
Дмитро Десятерик, «День», Нью-Йорк - Київ
Чорношкірий скрипаль Соломон Нортап жив у Нью-Йорку. Мав родину, був популярним музикантом. Одного дня, увечері 1841 року, його обпоїли, викрали та продали в рабство в Новому Орлеані.
Для екранізації книги спогадів Нортапа «12 років рабства» британський режисер Стів МакКуїн залучив сценариста Джона Рідлі, який раніше працював над фільмами про афроамериканців. Нині, схоже, «12 років рабства» може стати одним з основних претендентів на «Оскар».
МакКуїн прийшов у кіно досить незвичайним шляхом. До 2008 року він був відомий як художник відеоарту - візуального жанру, заснованого на використанні відеозображення. Фундатором відеоарту вважається корейсько-американський художник Нам Джун Пайк, який першим у середині 1960-х років опанував монітор, відеокамеру та відеосинтезатор. Із здешевленням устаткування та появою цифрових відеокамер відеоарт став поширеною художньою практикою. Чітка сценарна структура тут необов’язкова. Як правило, відеокартини безсюжетні, вони пропонують глядачеві споглядання, розгортання фабули заміщується рухом образів. Крім того, відеоарт працює не лише із зображенням, але і з простором його демонстрації. Відео часто є центральним елементом складніших інсталяцій, а публіка може стати частиною гри, влаштованої автором.
Одним словом, кінематограф і відеоарт відрізняються кардинально. Проте МакКуїну вдалося успішно перейти до категорії кінорежисерів, дебютувавши приголомшливою драмою «Голод» (2008), яка присвячена голодуванню протесту північноірландських ув’язнених 1981 року. Наступний фільм - «Сором», із Майклом Фассбендером, був значно слабкішим.
«12 років» - перша костюмована стрічка МакКуїна. Видно, що з історичним матеріалом він прагне працювати ретельно, відтворюючи предметне середовище в подробицях. Візуальна частина, від костюмів до операторської роботи (Шон Боббітт), заслуговує найвищого схвалення - відчувається попередній досвід відеоарту. Все знято не просто красиво, а доречно красиво - від роботи на плантаціях до побуту панських садиб. Що ж до змісту, то тут є деякі проблеми.
Звісно, такий сюжет - гранично трагічний. Але трагедію не можна спрощувати до мелодрами, а МакКуїн, на жаль, не уник цієї пастки. Чіветель Еджіфор, син нігерійських мігрантів, який пройшов школу британського театру, переконливий у ролі Соломона, але раз у раз збивається на відверте видушування сліз, і це не його провина - як бачиться, режисер не знаходить глибшого вирішення для деяких ситуацій. У цілому, акторський склад справді хороший: Бенедикт Камбербетч грає набожного рабовласника, Фассбендер - колоритного лиходія-плантатора, Бред Пітт - скромного ліберала з Канади. Разом вони тримають потрібну драматургічну напругу, але інколи здається, що МакКуїн все ще шукає своє місце в ремеслі оповідання історій. Для колишнього формаліста він здається занадто прямолінійним.
Звичайно, є спокуса назвати «12 років рабства» антитезою іронічному та легкому «Джанго звільненому» Тарантіно. Але рабство - тема невичерпна, і розповідати про неї можна найрізноманітнішими способами. Те, що вийшло у МакКуїна - чорно-біла, без напівтонів історія. Рівно проста і жахлива, як всі історії боротьби за волю.
________________________________________
СТІВ МАККУЇН: «МЕНІ ВДАЛОСЯ ЗАНУРИТИСЯ В ІСТОРІЮ РАБСТВА Й ПОВЕРНУТИСЯ ЗВІДТИ САМИМ СОБОЮ»
Я побував на прем’єрі фільму «12 років рабства», котра відбулася на 51-му Нью-йоркському кінофестивалі. Після сеансу пройшла прес-конференція.
- Ваш фільм - нетипова оповідь про рабство. Чи думали ви про більш традиційний сюжет до того, як відшукали книжку Соломона Нортапа?
- Не знаю, яку ідею рабства можна вважати традиційною… Я хотів дізнатися, що це таке. Одного дня хтось запитав мене: що ти відчув, коли вперше дізнався про рабство? Я мав би знати відповідь, але раніш у мене такого не запитували. Усе, що я пам’ятав, коли ще був малим, - величезне відчуття сорому. Тож врешті-решт схотів підсумувати ці відчуття, приборкати й зробити їх частиною мого досвіду. Це дуже важливо. Я заглибився в дослідження теми рабства з широко відкритими очима. Я не міг почати це робити з уже готовою ідеєю - це був би не я, - але намагався підібратися ближче до сюжету. Це мені вдалося завдяки історії про те, як вільна людина потрапляє в рабство. Мені сподобалося, що кожен може слідкувати за тим, як Соломона забирають від його сім’ї. Ви ніби переживаєте це разом із ним. Моя дружина знайшла цю книжку. Це був практично готовий сценарій, просто неймовірно.
- Однією з найбільш вражаючих речей є те, що Соломон практично ні на мить не впадав у відчай, мав надзвичайно сильну християнську віру, яка надавала йому сили. Разом із тим, ту ж релігію сповідували його пригноблювачі.
- Так, мені здається, що протягом століть релігія тим чи іншим чином допомагала зберегти здоровий глузд багатьом людям, особливо в Сполучених Штатах. Або зводила їх з розуму, якщо вже на те пішло. Важливо мати якусь опору, інакше земля може втекти з-під ніг. Я не розглядав цю стійкість з точки зору християнства. У книжці Соломон досить часто звертається до Бога. Але не це мене цікавило. Для мене основними були самовизначення, відвага Соломона, його здатність зібрати волю в кулак, його бажання продовжувати боротьбу. І, звісно, є символізм у тому, що він приєднався до хору (рабів, які співають псалми. - Д.Д.). Для мене це той момент катарсису, який ви помітили.
- Окрім теми рабства, у фільмі є спроба зрозуміти менталітет тих, хто ладен ставитися до інших людей, як до власності. Є два конкретні персонажі, одного з них, наглядача, грає Пол Дано; другого, плантатора, - Майкл Фассбендер, і вони втілюють певний рівень істерії та ненависті. Звідки, на вашу думку, в них з’явилися ці риси?
- Коли ми з Полом Дано обговорювали його персонажа, Тібітса, ідея полягала в тому, що його колись бив батько. Мені здається, що в Сполучених Штатах це було досить поширено: багато батьків лупцювали своїх дітей. Мене били мої мати й батько - ременем. Це виникло за часів рабства, ви бачите, як це роблять, і ви робите це у відповідь; ви думаєте, що так можна чинити зі своїми дітьми. У цьому суть героя Пола Дано для мене. І, звісно ж, у тому, що він був білим, жив на півдні країни й мав відповідні погляди на торгівлю людьми. Отже, насилля з його боку походить саме від батькових побоїв та від того, ким він був. Щодо персонажа Майкла Фассбендера, Еппса, то він не знає, що вдіяти зі своїм пристрасним коханням до рабині Петсі. Єдиний шлях, який він бачить, - руйнування любові шляхом насильства. Насильство - дуже цікава річ у тому сенсі, як воно увічнюється в історії, в сім’ях, в інших людях тощо. І - очевидно - любов є дуже близькою до ненависті. Я не буду надто заглиблюватися в цю дискусію, бо чим далі, тим складнішою вона стає. Але це багатюща тема.
- (моє питання) Що ви дізналися про психологію рабства, коли працювали над фільмом? Як це знання змінило вас?
- Виживання - це найважливіше, про що ти дізнаєшся. Що треба зробити, щоб вижити, чого треба уникати. Я зараз тут, тому що мої предки пережили рабство. Вони мусили виживати за допомогою будь-яких доступних способів. Це було жахливо, можете собі уявити, як це - народитися рабом? Це - найгірша річ, яка може трапитися з людською істотою. Людина народжується рабом, і її думка про себе не може бути відмінною від думки так званого пана, який ставиться до рабів як до пустого місця. Психологічна шкода від того, що ти народжуєшся в середовищі, де ти - ніхто, просто колосальна. І коли ми зараз «перемотуємо» час від епохи рабства до теперішніх днів, ми бачимо його докази скрізь: в Америці, на Карибах, у Європі. Із самого початку рабство було глибокою психологічною раною, з ним важко змиритись. Але людям набагато легше відвернутися від цієї проблеми, ніж досліджувати її.
- Можливо, ваш фільм може дати поштовх до більш активного діалогу щодо рабства та його залишків у сучасному світі?
- Очевидно, що фільм спонукав активнішу дискусію. Люди починають говорити, і важливо зберегти акцент на цьому діалозі. Хоч це й складна тема, але необхідна, бо ми живемо разом.
- Розкажіть трохи про вашу роботу з оператором. Як вам вдалося створити ці вражаючі, приголомшливі образи - наприклад, акцент на яскраво-блакитних очах работорговця?
- Я працював із Шоном Боббіттом останні 13 років. Він із Техасу, але давно живе в Англії. Тож про колір. Я відчував, ніби ми знімаємо в довкіллі настільки квітучому, що воно немов має душу. Костюми теж відіграють значну роль. Хотів би зауважити щодо важливості роботи костюмера Патриції Норріс. Вона зібрала зразки бавовни з усіх трьох плантацій, де ми фільмували, щоб вони були відповідними до одягу. Вони з Шоном багато радилися, щоб ідеально підібрати кольорову температуру кожного героя. Чимало залежить від невеликих деталей. Наприклад, є прекрасна у своїй жахливості сцена з Майклом Фассбендером та Люпітою Ніонго (Петсі), де він її гвалтує. Мені дуже до вподоби силуети, профілі, європейський профіль Майкла та африканський профіль Люпіти. Це - одна з тих речей, які ми обговорювали. Коли я читав книжку, образи поставали в моїй голові майже відразу. Мені здається, що дуже важко працювати з образами, якщо постійно переглядаєш фільми. Тож я не дивився якісь довідкові матеріали, все це вже існувало в моїй голові.
- У літературі існує безліч історій про рабство, але в усіх спостерігаються спільні тропи: християнська мораль, те, як ці оповіді були пов’язані з прихильниками скасування рабства та з загальною аудиторією, для якої їх писали. Чи використовували ви цю літературу? Чому ви вибрали саме книжку Соломона?
- Бо Соломон ідеально підходив під мій задум. Ця подорож від вільної людини до раба була настільки шокуючою... На той час десять відсотків афроамериканців жили на півночі країни й були вільними. Соломон реалізувався як музикант, мав дружину та дітей, жив спокійним розміреним життям. Як я казав раніше, мені сподобалась ідея вирвати когось із такого спокійного життя, протягнути крізь не дуже приємні випробування, побачити це на власні очі. Ця подорож була дуже цікавою для мене. Я відношу «12 років» до жанру наукової фантастики. Уявіть собі, приземляється хтось на Землю, а тут існує ця книжка під назвою Біблія, і кожен тлумачить її у свій спосіб. І також є люди, одні - раби, інші - ні. Це просто неймовірно. Це нереально, немов нафантазовано, але це правда. Також ця історія нагадала мені Пінокіо, коли два чоловіки, Гамільтон і Браун, спокусили Соломона-Пінокіо роботою в цирку. Це ніби казки братів Грімм, найтемніші, моторошні казки зі щасливим кінцем, але заради щасливого кінця треба пройти крізь пекло. Я вважаю, що казки братів Грімм просто неймовірні. «12 років» трохи схожі на одну з них.
- Це ваш третій фільм, у якому ви працюєте з Майклом Фассбендером. Ви одразу вирішили взяти його на роль?
- Однією з особливостей Майкла є те, що його не можна приймати як належне. Він не братиме участі у фільмі тільки тому, що над ним працюю я. Це має бути збіса добрий проект. Він - один із моїх улюбленців. Гадаю, він найбільш впливовий актор свого часу. Люди стають акторами через нього; актори хочуть зніматись у фільмі, якщо в ньому знімається Майкл; режисери хочуть знімати фільми з ним, бо це гарантує успіх. У Майкла є неповторна привабливість.
- Із огляду на кількість емоційно напружених сцен, я припускаю, що при їхній зйомці існувала певна доля імпровізації. Чи довго доводилося вам готувати акторів до необхідного рівня емоційності?
- Репетиції - досить тяжка праця. Щодо спонтанності, то певні відхилення від сценарію, звісно, були. Коли працюєш із такими акторами під час репетицій, вони настільки бездоганні, що не хочеться їх зупиняти. А коли починаєш зйомку, то вони немов занурюються в інший світ, де я не можу ними керувати. Тому ми досить багато репетируємо, обговорюємо, довіряємо одне одному. Тож хоч що б вони робили на знімальному майданчику, це - правильно. Це - прекрасно, це - магія. Ми дуже багато й важко працювали, але я повинен довіряти їм: хоч що б вони робили - так має бути.
- У вас жінка плантатора жорстока до рабині, в яку закоханий її чоловік. Як ви почувалися, зображаючи це, бо зазвичай у американських фільмах жінки рабовласників не є негативними постатями, хоча залишилося багато задокументованих фактів жорстокості білих жінок, особливо щодо рабинь?
- Ми дуже багато дізналися під час підготовки до зйомок. Наприклад, жінка рабовласника хотіла вбити дитину, котру одна з рабинь народила від її чоловіка, але плантатор мав дрібку своєрідного милосердя й змусив ту рабиню продати дитину. Уявіть тільки собі ті жахливі історії, повні насилля... Сама ідея кохання тут досить дивна, бо ось я сиджу перед вами, розмовляю про цей фільм, але разом із тим я певною мірою - один із нащадків тих, хто вцілів. Більшість людей, задіяних у фільмі, - теж нащадки тих, хто залишився живим. Усе зводиться до того, що саме називається любов’ю, це звучить дивно, але так воно й було. Сама ідея виживання полягала в розумінні. Це - неймовірний досвід, бо мені вдалося зануритися в історію рабства й повернутися звідти самим собою, бо був ризик загубити себе.
Дмитро Десятерик, «День», Нью-Йорк - Київ