РЕВІЗІЯ
Сьогодні - 75 років з дня народження Володимира Висоцького
У моїх батьків Висоцький був записаним на бобінах, на старій рудій плівці, яка нещадно стирала голівки магнітофонів.
Потім ще у шухляді лежала товста самвидавська книжка з роздрукованими на машинці відгуками різних знаменитих людей на його смерть. Читати це було неймовірно цікаво - наче у різного роду радянських, часом цілковито офіційних знаменитостей відкрився якийсь інакший, потаємний бік життя, про який ніхто навіть не здогадувався.
Владу з Висоцьким не примирила навіть смерть. Пам’ятаю, батько переказував присуд якихось чергових зборів, де Висоцького обізвали «лідером (чи співцем, точно вже не пригадаю) ревізіонізму». Таки термінологія - велика річ. Ось все, що не відповідає партійній сірій нудьзі, затаврувати як ревізіонізм - байдуже, наскільки це явище яскраве, наскільки талановиті люди за ним стоять - і цього наче й немає.
Народ все одно потім зробив свою ревізію, і за її результатами комуністичних начальників викинув.
Я слухав Висоцького як і усі - не слухати його були неможливо. Але охолов доволі швидко. Мене захопили інші слова і інша музика. «Машина часу» і «Пінк Флойд», потім - «Акваріум», «Кіно, «Зоопарк» і далі за списком, обов’язковим для всіх, хто чия молодість припала на 1980-і. Чим далі ставала радянська епоха, тим більше забували про Висоцького. Його надрив, пафос багатьох його пісень здавалися невідповідними часу: довкола точилася геть інакша війна, виросли інакші гори, а у свободи виявилося забагато смаків.
Недавно я знайшов в Інтернеті «Тот, кто раньше с нею был». Одна з його знаменитих пісень, причому навіть не у його виконанні - співала якась дівчина, до речі, непогано співала. Я послухав, потім прокрутив знову і знову, потім послухав у оригінальному виконанні, потім розмістив відео у себе на Фейсбуці.
Я раптом зрозумів, що падіння Висоцького у забуття - принаймні для мене - скінчилося.
Навряд чи я почну слухати його регулярно. Але я тепер розумію, що від нього лишилося. Лишилося те, що було і буде завжди, що людству завжди цікаво чути - оповідь.
Він знову і знову розказуватиме нам те, що відбувається з нами. Одними й тими самими словами - все нові й нові історії.
Дмитро Десятерик, «День»
У моїх батьків Висоцький був записаним на бобінах, на старій рудій плівці, яка нещадно стирала голівки магнітофонів.
Потім ще у шухляді лежала товста самвидавська книжка з роздрукованими на машинці відгуками різних знаменитих людей на його смерть. Читати це було неймовірно цікаво - наче у різного роду радянських, часом цілковито офіційних знаменитостей відкрився якийсь інакший, потаємний бік життя, про який ніхто навіть не здогадувався.
Владу з Висоцьким не примирила навіть смерть. Пам’ятаю, батько переказував присуд якихось чергових зборів, де Висоцького обізвали «лідером (чи співцем, точно вже не пригадаю) ревізіонізму». Таки термінологія - велика річ. Ось все, що не відповідає партійній сірій нудьзі, затаврувати як ревізіонізм - байдуже, наскільки це явище яскраве, наскільки талановиті люди за ним стоять - і цього наче й немає.
Народ все одно потім зробив свою ревізію, і за її результатами комуністичних начальників викинув.
Я слухав Висоцького як і усі - не слухати його були неможливо. Але охолов доволі швидко. Мене захопили інші слова і інша музика. «Машина часу» і «Пінк Флойд», потім - «Акваріум», «Кіно, «Зоопарк» і далі за списком, обов’язковим для всіх, хто чия молодість припала на 1980-і. Чим далі ставала радянська епоха, тим більше забували про Висоцького. Його надрив, пафос багатьох його пісень здавалися невідповідними часу: довкола точилася геть інакша війна, виросли інакші гори, а у свободи виявилося забагато смаків.
Недавно я знайшов в Інтернеті «Тот, кто раньше с нею был». Одна з його знаменитих пісень, причому навіть не у його виконанні - співала якась дівчина, до речі, непогано співала. Я послухав, потім прокрутив знову і знову, потім послухав у оригінальному виконанні, потім розмістив відео у себе на Фейсбуці.
Я раптом зрозумів, що падіння Висоцького у забуття - принаймні для мене - скінчилося.
Навряд чи я почну слухати його регулярно. Але я тепер розумію, що від нього лишилося. Лишилося те, що було і буде завжди, що людству завжди цікаво чути - оповідь.
Він знову і знову розказуватиме нам те, що відбувається з нами. Одними й тими самими словами - все нові й нові історії.
Дмитро Десятерик, «День»