ВЕЛИКИЙ БОЖЕВІЛЬНИЙ
ВЕЛИКИЙ БОЖЕВІЛЬНИЙ
НОВИЙ ТЕРМІНАЛ «Жулян» виглядає як справжній аеропорт, щоправда, у вікно видно безнадійно радянські будівлі. На щастя, над сірими - сіромашними - дахами буяє розкішний, золотий з блакиттю захід сонця, сфотографувати який у мене не вистачає батарейок. На сусідній лаві літній американець скаржиться по телефону на наше МВС, котре вимагає в нього гроші. Потім він пересідає ближче, щось бурмоче, порпається в речах, дістає книжку в м’якій обкладинці, яка називається The Disappearance of Lyndsey Barratt - трилер зі згвалтуванням, вбивствами й сценами перверсивного сексу. Він сивий, але з бровами врозліт, одягнений у хакі, колишній красень і колишній військовий. Явно приїхав сюди одружуватись і отримав гарбуза від кропивного сімені.
Біля скляної стіни з нашого боку навпочіпки сидить хлопець - розмовляє по мобільному з дівчиною, яка притулилася з другого боку. Вони розділені кількома сантиметрами скла, а чують одне одного тільки через телефони. Аналог українсько-європейських відносин: замість залізної завіси опустилася майже так само непроникна, хоча й елегантніша скляна.
Літак економ-класу. Екіпаж угорський. Крісла оббиті шкірзамінником.
ЯКИМ я уявляю собі Лондон? Задимленим дощовим мегаполісом Діккенсових романів, набором поганеньких ілюстрацій із радянського підручника з англійської, межою сублімацій моєї рок-юності? Куполи, гострі дахи, поезія й театр, двоповерхові автобуси та панки, «Боже, бережи Королеву» хором у соборі Святого Павла й «Боже, бережи Королеву» в злобному рефрені «Секс Пістолз», але струмок асоціацій перериває «По следам Челси и Романа Абрамовича» - розділ №13 у путівнику, котрий читає моя сусідка в літаку. Ага. У кожного своя глава в Лондоні; мою ще не написано.
Пролітали Амстердам - пунктири ліхтарів уздовж каналів. Дівчина з путівником нервується: при посадці, коли в тулубі літака щось напружено гуркотить, хапає свого чоловіка за руку. Той поблажливо кепкує з неї і дає мені відсьорбнути віскі з маленької пляшечки. Прибуваю в Британію не зовсім тверезим.
У АЕРОПОРТУ «ЛУТОН» апофеоз нерівного ставлення. Для громадян Королівства та ЄС - вісім віконець. All other passports - три вікна з двома працівниками. Черга не рухається. Трохи втішає те, що американський наречений застряг разом із нами. Уся зона очікування загалом нудна й казенна. Сіра стеля, сірі труби, камери спостереження, тісно, схоже на накопичувач у великій тюрмі з голлівудських фільмів.
Поки ми нікуди не рухаємося, зроблю антиліричній відступ і спробую дати кілька порад тим, хто планує з’їздити в Лондон.
Для цього вам знадобиться віза. Намагаючись її отримати, пам’ятайте: Великобританія, на відміну від Євросоюзу, розглядає Україну як державу третього світу. Тому подавайте документи за півтора місяця до дати від’їзду, інакше ризикуєте отримати візу після того, як ваш літак підніметься в повітря. І в їхній кол-центр краще не дзвонити, бо єдине призначення цієї лінії - дерти з вас гроші (6 гривень за хвилину розмови), а єдину відповідь, котру ви отримаєте від дівчини на тому кінці дроту, - «подивіться на нашому сайті».
Про милі звичаї британських візових бюрократів я міг би сказати ще багато цікавого, але мені треба допомогти заповнити декларацію україномовній бабусі. Приїхала з Галичини до дітей допомогти доглянути онуку: вони собі няньку дозволити не можуть. Побивається, що то ми, українці, самі в цій черзі винні, бо так дозволяємо до себе ставитися. На прощання називає мене Дімочка й посилає поцілунок рукою.
ЧЕРЕЗ ДВІ ГОДИНИ виходжу в прохолодний британський вечір. Перед аеропортом сідаю в помаранчевий мікроавтобус зі жвавим водієм-пакистанцем, про якого ще скажу. Пасажири - здебільшого дівчата - дружно усміхаються при моїй появі. Дорогою обганяємо фуру, на якій намальовано сумовиту людину-морозиво. Невисокі дерев’яні огорожі по обидва боки шосе чомусь нагадують про історичне «огороджування» зі шкільної програми. Купол міленіуму - я туди так і не дійду - пропливає здалеку. Через півгодини їзди зустрічаємо перший двоповерховий автобус - порожній, з темним салоном. Пакистанець висаджує мене серед невисоких будинків на яскраво освітленій і цілковито безлюдній вулиці. Приїхав.
ПЕРШИЙ ДЕНЬ, хмарність мінлива. Із хостелу виходжу о 9-й ранку з наміром перевернути світ, але, дивлячись на схему метро, зітхаю з картинним відчаєм: розібратися в павутинні ліній і пересадок неможливо. Найближчий працівник у куртці з перекресленим червоним кружечком одразу ж підходить зі співчутливими запитаннями, видає карту, позначає потрібні станції. На обкладинці карти зображено пташку, що сидить на дереві - схемі метро, малюнок схожий на квапливий шкіц, начерканий кульковою ручкою, через що буклет виглядає як особистий подарунок. Синьо-блакитний проїзний називається «Устриця».
У МЕТРО, як і у нас, є станції з коліями по краях платформ. Є й навпаки. Хотів був написати: «Як у будь-якому іншому західному місті, метро тут не для краси, а для зручності», але ж у Лондоні все не так, як у будь-якому іншому західному місті. Бо Європа - за протокою, Америка - за океаном, а це метро - найстаріше у світі.
Загалом, тут аж три системи метрополітену: підземка, надземка та Доклендська легка. Чотириста кілометрів тунелів і естакад. Щось постійно ремонтують, тому прямий шлях буває неможливим. Вагони такої форми, що притулитися до дверей не вийде при всьому бажанні. Постійна турбота про безпеку: перший же побачений плакат засвідчив, що «невеличка люб’язність вам не зашкодить», і намальовано, як треба стояти: справа, а проходити зліва. На кожній станції «голос згори» нагадує про відстань між вагоном і платформою. Ще один плакат: загиблий юнак у навушниках дивиться в камеру, напис: «Він чув трек, але не почув поїзда» («трек» можна перекласти й як «колія», й як «музична доріжка»). Під стінами в переходах намальовані півкола, на яких написано: «Дайте музиці транспортувати вас» (знову гра слів: to transport - не тільки перевозити, а й захоплювати). На такому п’ятачку вміщається одна музико-одиниця. Що він чи вона грає, зазвичай не встигаєш втямити, бо переходи вузькі й людей багато.
МУЗИКА - це «Пінк Флойд». У 17 і навіть у 25 років я був у тому переконаний. Перша любов не вмирає; тож одне місце на південному березі Темзи я мусив побачити.
1977 року «Пінк Флойд» випустили альбом «Тварини» (Animals) за мотивами жорстокої сатири Джорджа Орвела «Товарячий двір», де змальовано диктатуру на звірофермі, якою керують партійно згуртовані свині; за порядком стежать опричники-собаки, а народ перетворений на овець. Для обкладинки платівки сфотографували колишню вугільну електростанцію «Баттерсі» (Battersea), над якою ширяє надувна рожева свиня. Обкладинка стала чи не популярніша за сам диск, тому для шанувальників «Пінк Флойд» це місце є чимось на кшталт втіленої галюцинації.
У реальності від розмірів «Баттерсі» стає зле. У цих закопчених стінах з червоної цегли, мабуть, могли б сховатися кілька міфологічних циклопів. Чотири колосальні білі труби надають усій будівлі особливо нелюдського вигляду. Чим більше на неї дивишся, тим більше вона нагадує монструозну суміш крематорію, зікурату й собору. Такими спорудами міг би бути забудований Лондон, якби в ньому перемогли Орвелівські свині.
Кажуть, «Баттерсі» купили багаті малайзійці, щоб перетворити на готель, зберігши зовнішній вигляд.
Усі електростанції рівні, але деякі «більш рівні», аніж решта.
Готель треба буде назвати, звісно, Pobeda.
ЗА ДВА КРОКИ від «Баттерсі» бачу перед якимось ангаром дивну жовту машину зі скошеним носом, схожу водночас на автобус і на катер. Напис на носі - «Клеопатра». Зазираю в ангар. Усередині ще з десяток таких само гібридів. Виявляється, це туристична фірма, яка катає туристів на автобусах-амфібіях. Уже коли збираюся йти, розумію: всі машини названо іменами героїнь Шекспірівських п’єс: Дездемона, Тітанія, Порція, Беатріче, Джульєтта.
Клеопатру я потім бачив у центрі міста.
Офелію не бачив взагалі.
Відступ №2. ЯКИМИ СЛОВАМИ оспівати мені лондонського пакистанця? Де знайти риму до його пропозиції підвезти від аеропорту до міста у своєму мікроавтобусі за ціною майже вдвічі нижчою від офіційної? Які метафори дібрати до його чудової англійської, до його привітності, до мапи, яку він дістає з-під прилавка, щоб пояснити, де розташовано потрібний мені будинок? Що таке Лондон без пакистанця? Суцільна смуга відчуження. Люди мають допомагати одне одному. Так вчить нас лондонський пакистанець.
НА СТАНЦІЯХ уздовж північного кордону Кенсингтонських садів і Гайд-парку немає ескалатора. Тільки два шляхи нагору: виснажлива спіраль 123 крутих евакуаційних сходинок або ж ліфт, в який влізає не більше 30 людей, при тому, що з поїзда вийшло вчетверо більше. Народ напирає, служник у ліфті гучно й зло відганяє зайвих. Із публіки раптом озивається високий чорношкірий веселун. Спочатку передражнює дратівливого ліфтера, а потім починає нести заворожливу маячню настільки доладно, що лишається тільки барабани накласти - й буде готовий реп. Цілком оволодівши нашою увагою, він пропонує:
- Давайте зробимо одну річ, яка вам точно сподобається (will make your day)! Давайте всі на рахунок «три» скажемо: «Добре!» (right!). Один! Два! Три!
І хоча в натовпі посміюються: «та божевільний якийсь», усі дружно, і я разом з усіма, викрикуємо «right!», але оратор, поганець, кричить «wrong!» («недобре!»), і хтось за ним так само. Після чого артист переможно констатує:
- Поздоровляю, ви щойно винайшли нове слово: «wroight!», - і хіба що не розкланюється.
ВИХОДЖУ на потрібній станції, біжу шукати фестивальний офіс, треба забрати акредитацію й дістати свободу, адже життя минає, скоро почнуться дощі й туман, а місто вимкнуть за несплату часу.
Дістаюся потрібної вулиці через квартали із секс-шопами, стрип-шоу та пабами. Так, є вулиця, але тільки з одного боку. Із другого боку - друга вулиця. На моїй - номери поспіль: 72, 73, 74... є 95-й. 91-го немає.
За мить до цілковитого запаморочення з’ясовую, що непоказні двері в будівлі № 95 - це й є №91. Охоронець приймає мене за кур’єра, потім все з’ясовується, мене ввічливо скеровують на південний берег, охоронець після моїх скарг на Британське посольство щиро бажає щастя й мало не називає братом.
Шлях до другого офісу пролягає через Трафальгарську площу, на якій готується до танців група різнонаціональних костюмованих підлітків - від дівчинки в хіджабі до китайського Елвіса. Через кілька метрів даю себе втягнути в незрозумілу гру балакучому вуличному жонглерові, стаю разом із чотирма добровольцями на червону килимову доріжку, яку він розстелив перед входом до Національної галереї. Коли виявляється, що на доріжку треба ще й лягти, легкодухо даю дропака в напрямку моста Ватерлоо, побоюючись за свою вельветову куртку.
Опори моста захищені мало не протитанковими їжаками, й хоча жодному перехожому туди не дотягнутися, з однієї з цих прутин таки звисає оправа окулярів без скла. Запитання, як вона туди потрапила, навіть не виникає. Це ж місто Джекіла та Хайда.
Біля станції Ватерлоо на мене нападають зомбі. Спочатку намагаюся сфотографувати дівчину із зеленим обличчям, але поряд з нею з’являються її друзі - скривавлені й у розірваному одязі, під їхній регіт я відбігаю, щоб зробити загальне фото, а потім слухняно підставляю їм шию. Вони із захопленим ревом ласують мною й ідуть далі, а я тепер цілковито належу Лондону.
Відступ №3. БРИТАНСЬКИЙ МУЗЕЙ - величезна крамниця колоніальних товарів. Біля галереї «Тейт Модерн» росте березовий гай. Лондонське Око є меншим, ніж виглядає по телевізору. Біг-Бен ударив п’ять разів, коли я дзвонив додому. Решту путівника я забув у літаку.
КІЛЬКІСТЬ ПАМ’ЯТНИКІВ славетному воєнному минулому, присутність поліцейських, площа територій, відчужених для потреб влади, тут такі, яких ще не бачив у жодній європейській столиці.
Монумент, присвячений жінкам Другої світової, - прямокутна бронзова брила майже сім метрів заввишки, по боках якої висять відлиті з металу шинелі, медичні халати, комбінезони, увінчані касками, кепі, хустками. Просто одяг і головні убори, які носили британки в ті роки. Нічого зайвого, чистий спогад. Пронизливо до кісток.
Лондонські пам’ятники та палаци: одяг імперії без імперії.
НА ПАРАПЕТІ НАБЕРЕЖНОЇ викарбовано: «Є дві речі у Всесвіті, котрі рідко збігаються: сонце на небі й Темза на землі». Типова лондонська погода - це рівномірно розсіяний водяний пил, який летить водночас у всіх напрямках під відсутнім небом. Таке враження, що хтось неподалік приймає велетенський душ при увімкненому вентиляторі.
Я щойно збрехав. Із дев’яти днів майже тиждень над Темзою світило нічим не затьмарене сонце.
УСЕ ЗМІШУЄТЬСЯ в алогічній круговерті осіб, предметів і явищ. На Портобелло-роуд під вивіскою «Армія порятунку» чоловік у вікторіанському костюмі, сидячи на старовинному ламповому радіоприймачі, грає на мідній тубі, з якої вивергається справжнє полум’я. У Кенсингтонських садах я передаю вітання Пітерові Пену. У Турбінній залі «Тейт Модерн» бігає, наче очманілий, натовп дорослих людей різних віків, рас і статей. Коли вони зупиняються, то хором співають слово «електрика», від чого світло у всій залі згасає. На небі сонце і дощ ганяються один за одним по колу.
ДОЩ. Кінець жовтня. Посеред холодного присмерку з’являються барвисті примари - дівчата в кричуще яскравих, максимально коротких сукнях, на високих підборах. Інколи - самі, частіше - невеличкими компаніями. У Камдені - це район суцільних магазинів, базарів і клубів - їх невідворотно більшає.
Прямуючи до клубу «Галерея гордості», бачу одразу чотирьох красунь, що, смішно скупчившись під крихітною прозорою парасолькою, дрібними кроками намагаються дістатися до потрібних дверей. Але це непросто: спочатку поліція перевіряє у всіх паспорти. Моє українське журналістське посвідчення викликає підозри. Зрештою офіцер виявляє у себе знання кирилиці, розуміє, що я - преса, пропускає на мій страх і ризик. Ще один блокпост: треба відсканувати своє посвідчення особи (!) і вписати свій емейл у базу даних (?). Нарешті дістаюся до рецепції, де продають квитки (8 фунтів із флаєром), а потім показую квиток охоронцеві. Що коїться на цій вечірці?!
Гуркіт діджейських діжок, п’яні юрби молоді. Коридор, по боках - кабінети для приватних танців: загородки з низькими широкими столами, з’єднаними зі стелею жердинами, з іменами танцівниць на дверях, наразі забиті гамірними тусовщиками. Через те, що я єдиний із хлопців ходжу з сумкою, мене приймають за гея й регулярно глузують. Дівчата кричать і верещать як різані. Одна, щось доводячи, задирає спідницю й з бойовим зойком показує комусь блискучі трусики.
Звичайна гулянка. Що тут стерегти? Трусики? Вони все одно самі злетять через кілька годин.
Повертаючись до хостелу, в метро навпроти знову бачу двох, вже не надто юних, леді помітних розмірів, нафарбованих наче на війну, в салатовій та помаранчевій суконьках, що ледь прикривають їхні складчасті принади, з приводу чого жіночки аж ніяк не засмучуються. Запитую в сусіда, що відбувається, напівголі дівчата по всьому місту мокнуть, це що, випускний або апокаліпсис нарешті?
Співрозмовник знизує плечима:
- Це просто суботній вечір, чувак.
НАПРИКІНЦІ ДНЯ, коли не відчуваю ніг, але ходжу, в очах туман, але бачу більше, ніж зазвичай, я розумію, що весь консерватизм, імперіалізм і діловитість - то непроникна, мов обличчя Бастера Кітона, маска над океаном відчайдушно веселого, дитинного безумства, яке рано чи пізно прийде по тебе.
Лондон - Великий божевільний.
Дмитро Десятерик, Лондон - Київ
НОВИЙ ТЕРМІНАЛ «Жулян» виглядає як справжній аеропорт, щоправда, у вікно видно безнадійно радянські будівлі. На щастя, над сірими - сіромашними - дахами буяє розкішний, золотий з блакиттю захід сонця, сфотографувати який у мене не вистачає батарейок. На сусідній лаві літній американець скаржиться по телефону на наше МВС, котре вимагає в нього гроші. Потім він пересідає ближче, щось бурмоче, порпається в речах, дістає книжку в м’якій обкладинці, яка називається The Disappearance of Lyndsey Barratt - трилер зі згвалтуванням, вбивствами й сценами перверсивного сексу. Він сивий, але з бровами врозліт, одягнений у хакі, колишній красень і колишній військовий. Явно приїхав сюди одружуватись і отримав гарбуза від кропивного сімені.
Біля скляної стіни з нашого боку навпочіпки сидить хлопець - розмовляє по мобільному з дівчиною, яка притулилася з другого боку. Вони розділені кількома сантиметрами скла, а чують одне одного тільки через телефони. Аналог українсько-європейських відносин: замість залізної завіси опустилася майже так само непроникна, хоча й елегантніша скляна.
Літак економ-класу. Екіпаж угорський. Крісла оббиті шкірзамінником.
ЯКИМ я уявляю собі Лондон? Задимленим дощовим мегаполісом Діккенсових романів, набором поганеньких ілюстрацій із радянського підручника з англійської, межою сублімацій моєї рок-юності? Куполи, гострі дахи, поезія й театр, двоповерхові автобуси та панки, «Боже, бережи Королеву» хором у соборі Святого Павла й «Боже, бережи Королеву» в злобному рефрені «Секс Пістолз», але струмок асоціацій перериває «По следам Челси и Романа Абрамовича» - розділ №13 у путівнику, котрий читає моя сусідка в літаку. Ага. У кожного своя глава в Лондоні; мою ще не написано.
Пролітали Амстердам - пунктири ліхтарів уздовж каналів. Дівчина з путівником нервується: при посадці, коли в тулубі літака щось напружено гуркотить, хапає свого чоловіка за руку. Той поблажливо кепкує з неї і дає мені відсьорбнути віскі з маленької пляшечки. Прибуваю в Британію не зовсім тверезим.
У АЕРОПОРТУ «ЛУТОН» апофеоз нерівного ставлення. Для громадян Королівства та ЄС - вісім віконець. All other passports - три вікна з двома працівниками. Черга не рухається. Трохи втішає те, що американський наречений застряг разом із нами. Уся зона очікування загалом нудна й казенна. Сіра стеля, сірі труби, камери спостереження, тісно, схоже на накопичувач у великій тюрмі з голлівудських фільмів.
Поки ми нікуди не рухаємося, зроблю антиліричній відступ і спробую дати кілька порад тим, хто планує з’їздити в Лондон.
Для цього вам знадобиться віза. Намагаючись її отримати, пам’ятайте: Великобританія, на відміну від Євросоюзу, розглядає Україну як державу третього світу. Тому подавайте документи за півтора місяця до дати від’їзду, інакше ризикуєте отримати візу після того, як ваш літак підніметься в повітря. І в їхній кол-центр краще не дзвонити, бо єдине призначення цієї лінії - дерти з вас гроші (6 гривень за хвилину розмови), а єдину відповідь, котру ви отримаєте від дівчини на тому кінці дроту, - «подивіться на нашому сайті».
Про милі звичаї британських візових бюрократів я міг би сказати ще багато цікавого, але мені треба допомогти заповнити декларацію україномовній бабусі. Приїхала з Галичини до дітей допомогти доглянути онуку: вони собі няньку дозволити не можуть. Побивається, що то ми, українці, самі в цій черзі винні, бо так дозволяємо до себе ставитися. На прощання називає мене Дімочка й посилає поцілунок рукою.
ЧЕРЕЗ ДВІ ГОДИНИ виходжу в прохолодний британський вечір. Перед аеропортом сідаю в помаранчевий мікроавтобус зі жвавим водієм-пакистанцем, про якого ще скажу. Пасажири - здебільшого дівчата - дружно усміхаються при моїй появі. Дорогою обганяємо фуру, на якій намальовано сумовиту людину-морозиво. Невисокі дерев’яні огорожі по обидва боки шосе чомусь нагадують про історичне «огороджування» зі шкільної програми. Купол міленіуму - я туди так і не дійду - пропливає здалеку. Через півгодини їзди зустрічаємо перший двоповерховий автобус - порожній, з темним салоном. Пакистанець висаджує мене серед невисоких будинків на яскраво освітленій і цілковито безлюдній вулиці. Приїхав.
ПЕРШИЙ ДЕНЬ, хмарність мінлива. Із хостелу виходжу о 9-й ранку з наміром перевернути світ, але, дивлячись на схему метро, зітхаю з картинним відчаєм: розібратися в павутинні ліній і пересадок неможливо. Найближчий працівник у куртці з перекресленим червоним кружечком одразу ж підходить зі співчутливими запитаннями, видає карту, позначає потрібні станції. На обкладинці карти зображено пташку, що сидить на дереві - схемі метро, малюнок схожий на квапливий шкіц, начерканий кульковою ручкою, через що буклет виглядає як особистий подарунок. Синьо-блакитний проїзний називається «Устриця».
У МЕТРО, як і у нас, є станції з коліями по краях платформ. Є й навпаки. Хотів був написати: «Як у будь-якому іншому західному місті, метро тут не для краси, а для зручності», але ж у Лондоні все не так, як у будь-якому іншому західному місті. Бо Європа - за протокою, Америка - за океаном, а це метро - найстаріше у світі.
Загалом, тут аж три системи метрополітену: підземка, надземка та Доклендська легка. Чотириста кілометрів тунелів і естакад. Щось постійно ремонтують, тому прямий шлях буває неможливим. Вагони такої форми, що притулитися до дверей не вийде при всьому бажанні. Постійна турбота про безпеку: перший же побачений плакат засвідчив, що «невеличка люб’язність вам не зашкодить», і намальовано, як треба стояти: справа, а проходити зліва. На кожній станції «голос згори» нагадує про відстань між вагоном і платформою. Ще один плакат: загиблий юнак у навушниках дивиться в камеру, напис: «Він чув трек, але не почув поїзда» («трек» можна перекласти й як «колія», й як «музична доріжка»). Під стінами в переходах намальовані півкола, на яких написано: «Дайте музиці транспортувати вас» (знову гра слів: to transport - не тільки перевозити, а й захоплювати). На такому п’ятачку вміщається одна музико-одиниця. Що він чи вона грає, зазвичай не встигаєш втямити, бо переходи вузькі й людей багато.
МУЗИКА - це «Пінк Флойд». У 17 і навіть у 25 років я був у тому переконаний. Перша любов не вмирає; тож одне місце на південному березі Темзи я мусив побачити.
1977 року «Пінк Флойд» випустили альбом «Тварини» (Animals) за мотивами жорстокої сатири Джорджа Орвела «Товарячий двір», де змальовано диктатуру на звірофермі, якою керують партійно згуртовані свині; за порядком стежать опричники-собаки, а народ перетворений на овець. Для обкладинки платівки сфотографували колишню вугільну електростанцію «Баттерсі» (Battersea), над якою ширяє надувна рожева свиня. Обкладинка стала чи не популярніша за сам диск, тому для шанувальників «Пінк Флойд» це місце є чимось на кшталт втіленої галюцинації.
У реальності від розмірів «Баттерсі» стає зле. У цих закопчених стінах з червоної цегли, мабуть, могли б сховатися кілька міфологічних циклопів. Чотири колосальні білі труби надають усій будівлі особливо нелюдського вигляду. Чим більше на неї дивишся, тим більше вона нагадує монструозну суміш крематорію, зікурату й собору. Такими спорудами міг би бути забудований Лондон, якби в ньому перемогли Орвелівські свині.
Кажуть, «Баттерсі» купили багаті малайзійці, щоб перетворити на готель, зберігши зовнішній вигляд.
Усі електростанції рівні, але деякі «більш рівні», аніж решта.
Готель треба буде назвати, звісно, Pobeda.
ЗА ДВА КРОКИ від «Баттерсі» бачу перед якимось ангаром дивну жовту машину зі скошеним носом, схожу водночас на автобус і на катер. Напис на носі - «Клеопатра». Зазираю в ангар. Усередині ще з десяток таких само гібридів. Виявляється, це туристична фірма, яка катає туристів на автобусах-амфібіях. Уже коли збираюся йти, розумію: всі машини названо іменами героїнь Шекспірівських п’єс: Дездемона, Тітанія, Порція, Беатріче, Джульєтта.
Клеопатру я потім бачив у центрі міста.
Офелію не бачив взагалі.
Відступ №2. ЯКИМИ СЛОВАМИ оспівати мені лондонського пакистанця? Де знайти риму до його пропозиції підвезти від аеропорту до міста у своєму мікроавтобусі за ціною майже вдвічі нижчою від офіційної? Які метафори дібрати до його чудової англійської, до його привітності, до мапи, яку він дістає з-під прилавка, щоб пояснити, де розташовано потрібний мені будинок? Що таке Лондон без пакистанця? Суцільна смуга відчуження. Люди мають допомагати одне одному. Так вчить нас лондонський пакистанець.
НА СТАНЦІЯХ уздовж північного кордону Кенсингтонських садів і Гайд-парку немає ескалатора. Тільки два шляхи нагору: виснажлива спіраль 123 крутих евакуаційних сходинок або ж ліфт, в який влізає не більше 30 людей, при тому, що з поїзда вийшло вчетверо більше. Народ напирає, служник у ліфті гучно й зло відганяє зайвих. Із публіки раптом озивається високий чорношкірий веселун. Спочатку передражнює дратівливого ліфтера, а потім починає нести заворожливу маячню настільки доладно, що лишається тільки барабани накласти - й буде готовий реп. Цілком оволодівши нашою увагою, він пропонує:
- Давайте зробимо одну річ, яка вам точно сподобається (will make your day)! Давайте всі на рахунок «три» скажемо: «Добре!» (right!). Один! Два! Три!
І хоча в натовпі посміюються: «та божевільний якийсь», усі дружно, і я разом з усіма, викрикуємо «right!», але оратор, поганець, кричить «wrong!» («недобре!»), і хтось за ним так само. Після чого артист переможно констатує:
- Поздоровляю, ви щойно винайшли нове слово: «wroight!», - і хіба що не розкланюється.
ВИХОДЖУ на потрібній станції, біжу шукати фестивальний офіс, треба забрати акредитацію й дістати свободу, адже життя минає, скоро почнуться дощі й туман, а місто вимкнуть за несплату часу.
Дістаюся потрібної вулиці через квартали із секс-шопами, стрип-шоу та пабами. Так, є вулиця, але тільки з одного боку. Із другого боку - друга вулиця. На моїй - номери поспіль: 72, 73, 74... є 95-й. 91-го немає.
За мить до цілковитого запаморочення з’ясовую, що непоказні двері в будівлі № 95 - це й є №91. Охоронець приймає мене за кур’єра, потім все з’ясовується, мене ввічливо скеровують на південний берег, охоронець після моїх скарг на Британське посольство щиро бажає щастя й мало не називає братом.
Шлях до другого офісу пролягає через Трафальгарську площу, на якій готується до танців група різнонаціональних костюмованих підлітків - від дівчинки в хіджабі до китайського Елвіса. Через кілька метрів даю себе втягнути в незрозумілу гру балакучому вуличному жонглерові, стаю разом із чотирма добровольцями на червону килимову доріжку, яку він розстелив перед входом до Національної галереї. Коли виявляється, що на доріжку треба ще й лягти, легкодухо даю дропака в напрямку моста Ватерлоо, побоюючись за свою вельветову куртку.
Опори моста захищені мало не протитанковими їжаками, й хоча жодному перехожому туди не дотягнутися, з однієї з цих прутин таки звисає оправа окулярів без скла. Запитання, як вона туди потрапила, навіть не виникає. Це ж місто Джекіла та Хайда.
Біля станції Ватерлоо на мене нападають зомбі. Спочатку намагаюся сфотографувати дівчину із зеленим обличчям, але поряд з нею з’являються її друзі - скривавлені й у розірваному одязі, під їхній регіт я відбігаю, щоб зробити загальне фото, а потім слухняно підставляю їм шию. Вони із захопленим ревом ласують мною й ідуть далі, а я тепер цілковито належу Лондону.
Відступ №3. БРИТАНСЬКИЙ МУЗЕЙ - величезна крамниця колоніальних товарів. Біля галереї «Тейт Модерн» росте березовий гай. Лондонське Око є меншим, ніж виглядає по телевізору. Біг-Бен ударив п’ять разів, коли я дзвонив додому. Решту путівника я забув у літаку.
КІЛЬКІСТЬ ПАМ’ЯТНИКІВ славетному воєнному минулому, присутність поліцейських, площа територій, відчужених для потреб влади, тут такі, яких ще не бачив у жодній європейській столиці.
Монумент, присвячений жінкам Другої світової, - прямокутна бронзова брила майже сім метрів заввишки, по боках якої висять відлиті з металу шинелі, медичні халати, комбінезони, увінчані касками, кепі, хустками. Просто одяг і головні убори, які носили британки в ті роки. Нічого зайвого, чистий спогад. Пронизливо до кісток.
Лондонські пам’ятники та палаци: одяг імперії без імперії.
НА ПАРАПЕТІ НАБЕРЕЖНОЇ викарбовано: «Є дві речі у Всесвіті, котрі рідко збігаються: сонце на небі й Темза на землі». Типова лондонська погода - це рівномірно розсіяний водяний пил, який летить водночас у всіх напрямках під відсутнім небом. Таке враження, що хтось неподалік приймає велетенський душ при увімкненому вентиляторі.
Я щойно збрехав. Із дев’яти днів майже тиждень над Темзою світило нічим не затьмарене сонце.
УСЕ ЗМІШУЄТЬСЯ в алогічній круговерті осіб, предметів і явищ. На Портобелло-роуд під вивіскою «Армія порятунку» чоловік у вікторіанському костюмі, сидячи на старовинному ламповому радіоприймачі, грає на мідній тубі, з якої вивергається справжнє полум’я. У Кенсингтонських садах я передаю вітання Пітерові Пену. У Турбінній залі «Тейт Модерн» бігає, наче очманілий, натовп дорослих людей різних віків, рас і статей. Коли вони зупиняються, то хором співають слово «електрика», від чого світло у всій залі згасає. На небі сонце і дощ ганяються один за одним по колу.
ДОЩ. Кінець жовтня. Посеред холодного присмерку з’являються барвисті примари - дівчата в кричуще яскравих, максимально коротких сукнях, на високих підборах. Інколи - самі, частіше - невеличкими компаніями. У Камдені - це район суцільних магазинів, базарів і клубів - їх невідворотно більшає.
Прямуючи до клубу «Галерея гордості», бачу одразу чотирьох красунь, що, смішно скупчившись під крихітною прозорою парасолькою, дрібними кроками намагаються дістатися до потрібних дверей. Але це непросто: спочатку поліція перевіряє у всіх паспорти. Моє українське журналістське посвідчення викликає підозри. Зрештою офіцер виявляє у себе знання кирилиці, розуміє, що я - преса, пропускає на мій страх і ризик. Ще один блокпост: треба відсканувати своє посвідчення особи (!) і вписати свій емейл у базу даних (?). Нарешті дістаюся до рецепції, де продають квитки (8 фунтів із флаєром), а потім показую квиток охоронцеві. Що коїться на цій вечірці?!
Гуркіт діджейських діжок, п’яні юрби молоді. Коридор, по боках - кабінети для приватних танців: загородки з низькими широкими столами, з’єднаними зі стелею жердинами, з іменами танцівниць на дверях, наразі забиті гамірними тусовщиками. Через те, що я єдиний із хлопців ходжу з сумкою, мене приймають за гея й регулярно глузують. Дівчата кричать і верещать як різані. Одна, щось доводячи, задирає спідницю й з бойовим зойком показує комусь блискучі трусики.
Звичайна гулянка. Що тут стерегти? Трусики? Вони все одно самі злетять через кілька годин.
Повертаючись до хостелу, в метро навпроти знову бачу двох, вже не надто юних, леді помітних розмірів, нафарбованих наче на війну, в салатовій та помаранчевій суконьках, що ледь прикривають їхні складчасті принади, з приводу чого жіночки аж ніяк не засмучуються. Запитую в сусіда, що відбувається, напівголі дівчата по всьому місту мокнуть, це що, випускний або апокаліпсис нарешті?
Співрозмовник знизує плечима:
- Це просто суботній вечір, чувак.
НАПРИКІНЦІ ДНЯ, коли не відчуваю ніг, але ходжу, в очах туман, але бачу більше, ніж зазвичай, я розумію, що весь консерватизм, імперіалізм і діловитість - то непроникна, мов обличчя Бастера Кітона, маска над океаном відчайдушно веселого, дитинного безумства, яке рано чи пізно прийде по тебе.
Лондон - Великий божевільний.
Дмитро Десятерик, Лондон - Київ