Сачок
Сачок
Його давно вже немає. Знаходився він у дуже вигідному місці, у самому центрі Дніпра - на розі проспекту Карла Маркса і Жовтневої площі. Відповідно, і називався він «Жовтень». Кінотеатр «Жовтень».
Молодь його називала «Сачок». Прямо через дорогу, на другому боці проспекту знаходилися будівлі Гірничого інституту. «Жовтню» через саме його розташування судилося стати прихистком для знудьгованих лекціями студентів, котрі могли «сачканути» від занять, отримати розраду на півтори години лише за 10 копійок (ціна на квиток денного сеансу).
Залів у «Сачку» було два: Червоний і Синій. Що в них показували у 1970-і, наприклад, зараз не згадаю. В будь-якому разі, невеличкий кінотеатр явно програвав більшим «Родине» і «Панораме» з їх репертуаром, буфетами, близькістю до парку Чкалова і радянським шиком мармурових фойє.
У перебудову дещо змінилося. У «Жовтні» почали показувати кіно, котре тоді називали авторським. Кінотеатр мав свого художника, що малював афіші до нових стрічок, підходив до справи з душею: на афіші до фільму Тарковського схоже зобразив самого режисера у повний зріст.
У «Сачку» я бачив перший, і, як на мене, найкращий фільм Олександра Сокурова «Самотній голос людини». Саме там я вперше на великому екрані подивився «Денну красуню» і «Привид свободи» Бунюеля. І якщо перший мені сподобався, але не вразив, то другий - просто оглушив. Я до того нічого подібного не бачив. Усвідомлення того, що це відбувається тут, у малесенькому Червоному залі, тільки додавало відчуття сну наяву. Це було настільки всеохопне, настільки веселе божевілля, що я майже не задумувався, що там і до чого, навіть у тих моментах, які тоді не зрозумів. Такого мистецтва просто бути не могло, водночас я відчував, що ота сюрреалістична феєрія якось пов’язана з непроникливою бетонною буденністю, котра панувала за стінами «Жовтня».
Через багато років, коли я нарешті доріс до того, аби написати про цей фільм, щоразу, коли я згадував його, у пам’яті автоматично поставав екран з кадрами Бунюеля в задушливій темній рамі Червоного залу. Найбільше я думав про останній епізод, - зі страусом, котрий очманіло дивиться в зал, заповнений ошалілими дніпровцями. І постріли, постріли за кадром. Привид свободи.
Страус сховав свою голову в екран, - значить, решта його тіла лишилася тут, у залі. Значить, і стрілянина - теж тут. Просто за дверима «Сачка», у реальності так само абсурдній, як на екрані, однак страшнішій через свою незмінність.
Мабуть, у тому і є суть кіно: накривати глядача немов сачком, ловити його у нез’ясовні, але заворожливі мережива своїх образів, беручи у спільники цієї пригоди кінотеатри - старі і нові, маленькі і великі, існуючі та зниклі. Ми не сачкуємо там від життя - ми переживаємо його по-справжньому.
Дмитро Десятерик
Його давно вже немає. Знаходився він у дуже вигідному місці, у самому центрі Дніпра - на розі проспекту Карла Маркса і Жовтневої площі. Відповідно, і називався він «Жовтень». Кінотеатр «Жовтень».
Молодь його називала «Сачок». Прямо через дорогу, на другому боці проспекту знаходилися будівлі Гірничого інституту. «Жовтню» через саме його розташування судилося стати прихистком для знудьгованих лекціями студентів, котрі могли «сачканути» від занять, отримати розраду на півтори години лише за 10 копійок (ціна на квиток денного сеансу).
Залів у «Сачку» було два: Червоний і Синій. Що в них показували у 1970-і, наприклад, зараз не згадаю. В будь-якому разі, невеличкий кінотеатр явно програвав більшим «Родине» і «Панораме» з їх репертуаром, буфетами, близькістю до парку Чкалова і радянським шиком мармурових фойє.
У перебудову дещо змінилося. У «Жовтні» почали показувати кіно, котре тоді називали авторським. Кінотеатр мав свого художника, що малював афіші до нових стрічок, підходив до справи з душею: на афіші до фільму Тарковського схоже зобразив самого режисера у повний зріст.
У «Сачку» я бачив перший, і, як на мене, найкращий фільм Олександра Сокурова «Самотній голос людини». Саме там я вперше на великому екрані подивився «Денну красуню» і «Привид свободи» Бунюеля. І якщо перший мені сподобався, але не вразив, то другий - просто оглушив. Я до того нічого подібного не бачив. Усвідомлення того, що це відбувається тут, у малесенькому Червоному залі, тільки додавало відчуття сну наяву. Це було настільки всеохопне, настільки веселе божевілля, що я майже не задумувався, що там і до чого, навіть у тих моментах, які тоді не зрозумів. Такого мистецтва просто бути не могло, водночас я відчував, що ота сюрреалістична феєрія якось пов’язана з непроникливою бетонною буденністю, котра панувала за стінами «Жовтня».
Через багато років, коли я нарешті доріс до того, аби написати про цей фільм, щоразу, коли я згадував його, у пам’яті автоматично поставав екран з кадрами Бунюеля в задушливій темній рамі Червоного залу. Найбільше я думав про останній епізод, - зі страусом, котрий очманіло дивиться в зал, заповнений ошалілими дніпровцями. І постріли, постріли за кадром. Привид свободи.
Страус сховав свою голову в екран, - значить, решта його тіла лишилася тут, у залі. Значить, і стрілянина - теж тут. Просто за дверима «Сачка», у реальності так само абсурдній, як на екрані, однак страшнішій через свою незмінність.
Мабуть, у тому і є суть кіно: накривати глядача немов сачком, ловити його у нез’ясовні, але заворожливі мережива своїх образів, беручи у спільники цієї пригоди кінотеатри - старі і нові, маленькі і великі, існуючі та зниклі. Ми не сачкуємо там від життя - ми переживаємо його по-справжньому.
Дмитро Десятерик