«Темний рицар повертається» / The Dark Knight Rises (Крістофер Нолан, США-Великобританія, 2012)
ПРОЕКТ РЕВОЛЮЦІЇ У НЬЮ-ЙОРКУ
(це не рецензія, скоріше, роздуми з приводу)
На фільм «Темний рицар повертається» («Бетмен-3») чекали. Така вже доля в будь-яких блокбастерів з продовженнями: на кожну наступну частину циклу покладаються більші сподівання, аніж на попередні.
З новою роботою Крістофера Нолана ситуація ускладнювалася успіхом попередньої картини «Темний рицар». Тоді, у 2008-у, Ноланові вдалося раніше небачене: екранізацію коміксу він перетворив на психологічну драму, де не було чіткого поділу на добро і зло, де ключовими ставали не бійцівська доблесть або швидкість реакції, а вірний вибір, цінність кожного окремого життя. Тепер переваги стали вадами: замість екзистенційної напруги - моралізаторство і сентименти, довгі розмови з роздуванням ніздрів заступили акторську гру, багатющий спектр розпачу, страху і сподівань вицвів до чорно-білого поділу на добрих і поганих хлопців. Звісно, що успіх «Темного рицаря» тримався на Хіту Леджері, котрий незабутньо зіграв Джокера, антагоніста Бетмена. У Джокері-Леджері були таємниця і стихійний некерований безум, котрі дозволяли уникати будь-якої однозначності, він у особливий ірраціональний спосіб віддзеркалював основних героїв; ця роль являла собою чисту гру і насолоду від гри. У жодного з виконавців у третьому «Бетмені» немає й дещиці подібного артистизму.
А втім, у фільмі є дещо інакше: позакінематографічна складова, підсилена подіями останніх днів. Так, кілька епізодів упізнавані для будь-кого з досвідом життя у СРСР. Це коли Бейн - громило у масці - захопивши Готем (котрий цього разу не відрізнити від Нью-Йорка), оголошує там народовладдя на свій власний розсуд, проводить таку собі революцію з усіма наслідками: виходом «пригноблених» злочинців з в’язниць, тотальною експропріацією (тобто розграбуванням) майна багатіїв, з беззаконним ув’язненням представників старого режиму, з швидкими трибуналами, в яких один вирок - смерть.
Минулої п’ятниці у цілком реальному американському місті Аврора в штаті Колорадо під час прем’єри «Повернення» 24-річній Джеймс Холмс, котрий фарбував голову червоним і називав себе Джокером, зайшов у кінотеатр, кинув у зал каністру зі сльозогінним газом і відкрив стрілянину. Загинули 12 людей, наймолодша - 6-річна дівчинка, найстарший - 51-річний батько двох дітей. Поранено 58 глядачів.
Ця різанина спричинила зливу очікуваних коментарів, в тому числі про потворну природу сучасного кіна, котре, показуючи насильство, заохочує його у реальному житті. Сперечатися з цим поглядом безглуздо; наприклад, зовсім не кіном надихався нацистський терорист Брейвік у до того тихій Норвегії, коли рік тому у такий само липневий день убив 77 людей, значна кількість з яких були дітьми.
Ба більше, між кінематографічним Бейном, самопроголошеним Джокером і борцем за чистоту білої раси Брейвіком є дещо спільне. Вони, користуючись власними, байдуже, корисливим чи ідеологічними, мотивами, взяли на себе право вирішувати, кому жити, а кому померти. Тобто чинили так само, як до них всі проектанти і ватажки насильницьких революцій. Різниця хіба у кількості вбитих і в тому, що одні тішать свою власну манію, а другі гадають, що таким чином ощасливлять державу (націю, робочий клас, істинну віру, людство). Результат - один і той самий, завжди і всюди один і той самий.
Дмитро Десятерик
(це не рецензія, скоріше, роздуми з приводу)
На фільм «Темний рицар повертається» («Бетмен-3») чекали. Така вже доля в будь-яких блокбастерів з продовженнями: на кожну наступну частину циклу покладаються більші сподівання, аніж на попередні.
З новою роботою Крістофера Нолана ситуація ускладнювалася успіхом попередньої картини «Темний рицар». Тоді, у 2008-у, Ноланові вдалося раніше небачене: екранізацію коміксу він перетворив на психологічну драму, де не було чіткого поділу на добро і зло, де ключовими ставали не бійцівська доблесть або швидкість реакції, а вірний вибір, цінність кожного окремого життя. Тепер переваги стали вадами: замість екзистенційної напруги - моралізаторство і сентименти, довгі розмови з роздуванням ніздрів заступили акторську гру, багатющий спектр розпачу, страху і сподівань вицвів до чорно-білого поділу на добрих і поганих хлопців. Звісно, що успіх «Темного рицаря» тримався на Хіту Леджері, котрий незабутньо зіграв Джокера, антагоніста Бетмена. У Джокері-Леджері були таємниця і стихійний некерований безум, котрі дозволяли уникати будь-якої однозначності, він у особливий ірраціональний спосіб віддзеркалював основних героїв; ця роль являла собою чисту гру і насолоду від гри. У жодного з виконавців у третьому «Бетмені» немає й дещиці подібного артистизму.
А втім, у фільмі є дещо інакше: позакінематографічна складова, підсилена подіями останніх днів. Так, кілька епізодів упізнавані для будь-кого з досвідом життя у СРСР. Це коли Бейн - громило у масці - захопивши Готем (котрий цього разу не відрізнити від Нью-Йорка), оголошує там народовладдя на свій власний розсуд, проводить таку собі революцію з усіма наслідками: виходом «пригноблених» злочинців з в’язниць, тотальною експропріацією (тобто розграбуванням) майна багатіїв, з беззаконним ув’язненням представників старого режиму, з швидкими трибуналами, в яких один вирок - смерть.
Минулої п’ятниці у цілком реальному американському місті Аврора в штаті Колорадо під час прем’єри «Повернення» 24-річній Джеймс Холмс, котрий фарбував голову червоним і називав себе Джокером, зайшов у кінотеатр, кинув у зал каністру зі сльозогінним газом і відкрив стрілянину. Загинули 12 людей, наймолодша - 6-річна дівчинка, найстарший - 51-річний батько двох дітей. Поранено 58 глядачів.
Ця різанина спричинила зливу очікуваних коментарів, в тому числі про потворну природу сучасного кіна, котре, показуючи насильство, заохочує його у реальному житті. Сперечатися з цим поглядом безглуздо; наприклад, зовсім не кіном надихався нацистський терорист Брейвік у до того тихій Норвегії, коли рік тому у такий само липневий день убив 77 людей, значна кількість з яких були дітьми.
Ба більше, між кінематографічним Бейном, самопроголошеним Джокером і борцем за чистоту білої раси Брейвіком є дещо спільне. Вони, користуючись власними, байдуже, корисливим чи ідеологічними, мотивами, взяли на себе право вирішувати, кому жити, а кому померти. Тобто чинили так само, як до них всі проектанти і ватажки насильницьких революцій. Різниця хіба у кількості вбитих і в тому, що одні тішать свою власну манію, а другі гадають, що таким чином ощасливлять державу (націю, робочий клас, істинну віру, людство). Результат - один і той самий, завжди і всюди один і той самий.
Дмитро Десятерик