ОЧИМА ВОРГОЛА
ОЧИМА ВОРГОЛА
Сьогодні - рівно 25 років від того дня, як уродженець Пітсбурга, колишній рекламник, вірний Української греко-католицької церкви й геніальний виконавець ролі самого себе Андрій Варгола уві сні остаточно став медійним героєм, перейшов у розряд об’єктів із нульовою фізичною й необмеженою віртуальною масою.
Що він зробив у мистецтві? Майже нічого чи практично нічого, якщо виходити з внутрішньоцехових образотворчих критеріїв. «Майже» - це фігура не мови, а наближення, не оцінка, а смисловий пробіл. Воргол-Варгола існував на цій вузькій території, яку художники масово кинулися досліджувати у ХХ столітті, - на кордоні між мистецтвом і реальністю. Усі пошуки візуальних новацій після певного моменту - можливо, після того, як знаменитий бешкетник Марсель Дюшан виставив у галереї пісуар, - перетворилися на дивну подобу вестерна. Сучасні художники, неначе ковбої, живуть на фронтирі, постійно прагнучи його перетнути.
Неліричний відступ: намагаючись знайти українські мотиви у Воргола, вказують на яскравість локальних кольорів, котра споріднює його величезні шовкографічні роботи з автентичним фольклором. Мені ж здається, він просто діяв у мистецтві як правдивий українець: адже це ситуація всієї України - держави, в якій, схоже, узагалі немає глибинних територій, яка протягом усієї новітньої історії є суцільним прикордонням із відповідним режимом мешкання: усі тут або ковбої, або козаки, або шерифи, або індіанці мимоволі.
Образи ковбоїв із виставленим напоготові пістолетом у Воргола є, він сам штурмував кордони з козацькою заповзятістю, виставивши бойовою когортою величезні рекламні щити з найціннішими знаками цивілізації: «Кока-колою», Мерілін Монро, консервованим супом, Мао Цзедуном. Замість вдирання на територію реальності з шумом і галасом на межі психозу, як це робила більшість його колег - радикалів 1960-х, він учинив витонченіше: пред’явив реальності її власне й нею ж генероване відображення. Точніше, показав, що ніякої реальності давно не існує, що вона перетворилася на газетну хроніку, на потік реклами, на телекартинку. Означення прогалини між тим, що є мистецтвом, і тим, що ним не є, він, здається, знайшов ідеальне: комерційна журнальна ілюстрація в серйозній картинній галереї, на аукціоні за ціну класичного шедевру. Кордон виявився повністю розмитим, бо намальована кількасот разів банка «Кока-коли» - це факт мистецтва так само, як і немистецтва, тобто факт реальності.
А найблискучіший трюк, що вдався Ворголові, - це те, що він сам став частиною цієї невизначеності, сам уписав себе в цей мерехтливий ряд, лишився там і вже 25 років дивиться на нашу відпринтовану реальність своїми русинськими очима.
І під його поглядом розквітають неможливі машини й будуються небачені квіти.
Дмитро Десятерик
Сьогодні - рівно 25 років від того дня, як уродженець Пітсбурга, колишній рекламник, вірний Української греко-католицької церкви й геніальний виконавець ролі самого себе Андрій Варгола уві сні остаточно став медійним героєм, перейшов у розряд об’єктів із нульовою фізичною й необмеженою віртуальною масою.
Що він зробив у мистецтві? Майже нічого чи практично нічого, якщо виходити з внутрішньоцехових образотворчих критеріїв. «Майже» - це фігура не мови, а наближення, не оцінка, а смисловий пробіл. Воргол-Варгола існував на цій вузькій території, яку художники масово кинулися досліджувати у ХХ столітті, - на кордоні між мистецтвом і реальністю. Усі пошуки візуальних новацій після певного моменту - можливо, після того, як знаменитий бешкетник Марсель Дюшан виставив у галереї пісуар, - перетворилися на дивну подобу вестерна. Сучасні художники, неначе ковбої, живуть на фронтирі, постійно прагнучи його перетнути.
Неліричний відступ: намагаючись знайти українські мотиви у Воргола, вказують на яскравість локальних кольорів, котра споріднює його величезні шовкографічні роботи з автентичним фольклором. Мені ж здається, він просто діяв у мистецтві як правдивий українець: адже це ситуація всієї України - держави, в якій, схоже, узагалі немає глибинних територій, яка протягом усієї новітньої історії є суцільним прикордонням із відповідним режимом мешкання: усі тут або ковбої, або козаки, або шерифи, або індіанці мимоволі.
Образи ковбоїв із виставленим напоготові пістолетом у Воргола є, він сам штурмував кордони з козацькою заповзятістю, виставивши бойовою когортою величезні рекламні щити з найціннішими знаками цивілізації: «Кока-колою», Мерілін Монро, консервованим супом, Мао Цзедуном. Замість вдирання на територію реальності з шумом і галасом на межі психозу, як це робила більшість його колег - радикалів 1960-х, він учинив витонченіше: пред’явив реальності її власне й нею ж генероване відображення. Точніше, показав, що ніякої реальності давно не існує, що вона перетворилася на газетну хроніку, на потік реклами, на телекартинку. Означення прогалини між тим, що є мистецтвом, і тим, що ним не є, він, здається, знайшов ідеальне: комерційна журнальна ілюстрація в серйозній картинній галереї, на аукціоні за ціну класичного шедевру. Кордон виявився повністю розмитим, бо намальована кількасот разів банка «Кока-коли» - це факт мистецтва так само, як і немистецтва, тобто факт реальності.
А найблискучіший трюк, що вдався Ворголові, - це те, що він сам став частиною цієї невизначеності, сам уписав себе в цей мерехтливий ряд, лишився там і вже 25 років дивиться на нашу відпринтовану реальність своїми русинськими очима.
І під його поглядом розквітають неможливі машини й будуються небачені квіти.
Дмитро Десятерик