«Вам обмануть меня нетрудно…»
«Вам обмануть меня нетрудно…»
(переживання пересічного виборця)
На Софіївську площу у неділю я пішов тому, що опозиційні лідери обіцяли нечувану досі річ: проголосити об*єднання.
На площі та прилеглих тротуарах зібралося близько 10000 чоловік; вразила, однак, не кількість, а те, що ніяк написаних від руки чи від душі транспарантів не було, лише однотипні прапори кількох партій. Це - незважаючи на ефектну картинку - дещо різало очі. Не хочу голослівно стверджувати, що кількість створювали наймані «флагомахи», як вже не раз траплялося (хоча в «Української правди» і щодо 22 січня є такі данні), але ота відсутність мітингової творчості явно свідчить про те, що люди просто не бачать наявні опозиційні сили справжніми провідниками свого обурення.
Друге спостереження - промовці. Гучний Турчинов побудував свій спіч на тезі «будьмо гідні нашого вождя», зачитавши листа Тимошенко з колонії. Зміст послання можна було б умістити в гасло 10-річної давнини: «я не зламалася, не зламайтеся і ви». Хоч і потужний голос у віце-вождя, але без Коси звучить все одно непереконливо.
Відмінність наших мітингів від московських не тільки у кількості але й у риториці: так, у Москві на проспекті Сахарова 24 грудня деякі виступаючі не соромлячись проголошували «Росію для росіян», а їхні прибічники з імперськими триколорами провокували інших мітингувальників та намагалися захопити сцену. З цим у нас трохи краще: ультраправі трималися тихо, а їхньому ватажкові вистачило розуму не ляпнути щось про етнічно чисту державу, хоча слова про соціальне і національне визволення таки прозвучали. Смішно, слово честі: адже в політиці, як у математиці - від зміни місць доданків сума не змінюється. Напиши хоч соціал-націоналізм, хоч націонал-соціалізм, по суті виходить одне й те саме - нацизм; і, як хтось влучно сказав, нацист - слуга системи, її найбільш зручний спаринг-партнер, здатний відштовхувати від опозиції значну частину адекватних виборців і одним своїм існуванням давати владі постійний привід для закручування гайок.
Яценюк виступав розлого і майже одразу збився на передвиборчі обіцянки: чи не зарано? Найбільш аплодували Кличкові, причому перед виступом, а говорив він найкоротше, уклався в кілька фраз. Помітно, що, хоча й кепський оратор, люди його люблять; але що лишиться від тієї любові наодинці з виборчим бюлетенем - невідомо, адже хороша людина - це не професія, а спортивної харизми у безжальній українській політиці явно недостатньо.
Результативна частина: домовилися не критикувати одне одного під час передвиборчої кампанії, висунути узгоджених мажоритарних кандидатів, утворити демократичну більшість у парламенті. Ось щодо останнього - величезні сумніви. Вже неодноразово було помічено: хто б скільки місць не завоював на виборах, майже одразу юрби депутатиків (депутатами чи обранцями їх язик не повертається назвати) тікають до провладних фракцій. Бо знають: нічогісінько їм за те не буде, а гроші для таких створінь не пахнуть. Звичайна європейська практика - опозиційний парламент - для України явище з розряду НЛО. Зрадять вони нас. Знову зрадять. Хоча й ці рядки: «Вам обмануть меня нетрудно, я сам обманываться рад» - це ж про нас.
А може, цього разу таки буде все як обіцяли?
Дмитро Десятерик
(переживання пересічного виборця)
На Софіївську площу у неділю я пішов тому, що опозиційні лідери обіцяли нечувану досі річ: проголосити об*єднання.
На площі та прилеглих тротуарах зібралося близько 10000 чоловік; вразила, однак, не кількість, а те, що ніяк написаних від руки чи від душі транспарантів не було, лише однотипні прапори кількох партій. Це - незважаючи на ефектну картинку - дещо різало очі. Не хочу голослівно стверджувати, що кількість створювали наймані «флагомахи», як вже не раз траплялося (хоча в «Української правди» і щодо 22 січня є такі данні), але ота відсутність мітингової творчості явно свідчить про те, що люди просто не бачать наявні опозиційні сили справжніми провідниками свого обурення.
Друге спостереження - промовці. Гучний Турчинов побудував свій спіч на тезі «будьмо гідні нашого вождя», зачитавши листа Тимошенко з колонії. Зміст послання можна було б умістити в гасло 10-річної давнини: «я не зламалася, не зламайтеся і ви». Хоч і потужний голос у віце-вождя, але без Коси звучить все одно непереконливо.
Відмінність наших мітингів від московських не тільки у кількості але й у риториці: так, у Москві на проспекті Сахарова 24 грудня деякі виступаючі не соромлячись проголошували «Росію для росіян», а їхні прибічники з імперськими триколорами провокували інших мітингувальників та намагалися захопити сцену. З цим у нас трохи краще: ультраправі трималися тихо, а їхньому ватажкові вистачило розуму не ляпнути щось про етнічно чисту державу, хоча слова про соціальне і національне визволення таки прозвучали. Смішно, слово честі: адже в політиці, як у математиці - від зміни місць доданків сума не змінюється. Напиши хоч соціал-націоналізм, хоч націонал-соціалізм, по суті виходить одне й те саме - нацизм; і, як хтось влучно сказав, нацист - слуга системи, її найбільш зручний спаринг-партнер, здатний відштовхувати від опозиції значну частину адекватних виборців і одним своїм існуванням давати владі постійний привід для закручування гайок.
Яценюк виступав розлого і майже одразу збився на передвиборчі обіцянки: чи не зарано? Найбільш аплодували Кличкові, причому перед виступом, а говорив він найкоротше, уклався в кілька фраз. Помітно, що, хоча й кепський оратор, люди його люблять; але що лишиться від тієї любові наодинці з виборчим бюлетенем - невідомо, адже хороша людина - це не професія, а спортивної харизми у безжальній українській політиці явно недостатньо.
Результативна частина: домовилися не критикувати одне одного під час передвиборчої кампанії, висунути узгоджених мажоритарних кандидатів, утворити демократичну більшість у парламенті. Ось щодо останнього - величезні сумніви. Вже неодноразово було помічено: хто б скільки місць не завоював на виборах, майже одразу юрби депутатиків (депутатами чи обранцями їх язик не повертається назвати) тікають до провладних фракцій. Бо знають: нічогісінько їм за те не буде, а гроші для таких створінь не пахнуть. Звичайна європейська практика - опозиційний парламент - для України явище з розряду НЛО. Зрадять вони нас. Знову зрадять. Хоча й ці рядки: «Вам обмануть меня нетрудно, я сам обманываться рад» - це ж про нас.
А може, цього разу таки буде все як обіцяли?
Дмитро Десятерик