КОРУПЦІЯ ЗАРАДИ ПОРЯТУНКУ
КОРУПЦІЯ ЗАРАДИ ПОРЯТУНКУ
При згадці про Північну Корею утворюється однозначний асоціативний ряд: тоталітарний заповідник, масивне промивання мізків, невидимі світу сльози, голодний народ, який марширує колонами, щоб привітати великого вождя.
Багато в чому це так і є. Але за телевізійними і статистичними узагальненнями не видно подробиць повсякденного життя, а вони якраз і є найцікавішими.
Нещодавно в інтернет-виданні slon.ru з’явилося інтерв’ю з північнокорейським бізнесменом, таким собі Кімом, яке взяв Олександр Баунов 19 грудня. Кім перебрався на Південь десь рік тому, отже, інформація актуальна.
Кім, як і більшість північнокорейців, зайнявся бізнесом, щоб прогодувати родину, коли перестали отоварювати картки (вони в КНДР існували завжди). 1994 року державна економіка колапсувала, більшість заводів і установ перестали працювати. Вибухнув голод. Кімові поталанило: вони мешкали недалеко від кордону з Китаєм, тому його дружина зайнялася човниковою торгівлею. З 1997 року стало можливим брати кинуті підприємства в неофіційну ліцензію. Кім відкрив приватну їдальню: «Зовні - це те ж старе держпідприємство, їдальня, підпорядкована місцевій адміністрації, а фактично нею займається приватник. Така франшиза райвиконкому». Щоправда, для цього спочатку потрібно було звільнитися з роботи - а працював він у МВС. У КНДР не можна ні офіційно звільнитися до 60 років, ні навіть перейти на іншу роботу. Але Кім знайшов вихід: «пішов до знайомого лікаря, дав йому гроші, і лікар видав мені довідку про хвороби, які робили мене непридатним для подальшої роботи».
З того, що розповідає герой інтерв’ю, вимальовується картина в повному розумінні рівнобіжної реальності. Всі дикі заборони диктатури зберігаються, але оминаються за допомоги старих добрих хабарів. Державна зарплатня - як і раніше - 3000 вонів на місяць (2-3 долари), при ціні кілограма рису 1800 вонів. При цьому всі офіційно працюють на держпідприємствах, а насправді - давно в приватному секторі.
Організовується це так: «Якщо хочеш звільнитися з роботи через хворобу, потрібно протягом шести місяців приносити документ від лікаря про те, що ти не можеш працювати. Зараз ціна питання 50 000-80 000 вонів, якщо його вирішувати без будь-яких зв’язків, просто з керівництвом лікарні. Але звичайні робітники не можуть собі такого дозволити, а в них і заводи не працюють, і картки не отоварюють, а на роботу ходити вони зобов’язані. І вони просто домовляються з керівництвом про суму - це може бути 5000 вонів або 10 000 вонів одноразово - або платять якісь гроші щомісячно. І тоді ти просто не ходиш на роботу, а заробляєш у іншому місці, в приватному секторі».
З освітою: «Хабарі студенти дають за вступ, за сесії. У мене небога вчиться на Пхеньянських курсах іноземних мов. Півтори тисячі доларів обійшовся мені вступ. Я дав півтори, і вона вступила. А мій знайомий дав 1300, і його дитина не вступила. Вступ до головного університету країни - Університету Кім Ір Сена - коштує 5-6 тисяч доларів».
Масово завозяться диски з південнокорейськими фільмами та записами південнокорейського телебачення: «Можна до трьох років ув’язнення за це отримати. Але все одно дивимося. Бо дивляться і поліція, і держбезпека, і партапарат - ще більше, аніж пересічні громадяни».
Мобільні телефони заборонено - але в усіх, хто може це собі дозволити, давно є китайські мобілки, телефонують через китайські мережі.
Пізніше Кім став власником золотодобувної шахти, на підкупи урядовців витратив 2000 доларів, але «все відбив за місяць».
Краще за все в цьому «чучхейському капіталізмі» почуваються колеги Кіма з МВС, партійні бонзи, держбезпека: або кришують бізнес, або володіють ним.
Мальовничих подробиць в інтерв’ю чимало. Але суть зрозуміла: стихійний капіталізм давно й міцно вкорінився в країні, яка істерично ридає на похороні чергового щокатого вождя. І більше того, це той випадок, коли корупція - на благо. Люди не просто не голодують: вони все менше залежать від держави, покладаються лише на себе. У балаканину про загниваючий капіталізм не вірить ніхто. Як наслідок, у КНДР уже перестали розповідати про те, що в Південній Кореї суцільні темрява та злидні, тепер визнають крізь зуби, що так, там місцями непогано, але це, мовляв, тому, що США грошима накачують.
Кожен новий хабар, кожен хай нишком приватизований завод чи земельна ділянка наближають те, що давно там назріло - повний розвал комунізму. І свобода не обернеться катастрофою, як передбачають деякі експерти: ринкова економіка в КНДР уже існує.
Який нам тут урок? Дуже короткий. 20 років як комунізму немає, а крадуть, як у Північній Кореї.
Дмитро Десятерик
При згадці про Північну Корею утворюється однозначний асоціативний ряд: тоталітарний заповідник, масивне промивання мізків, невидимі світу сльози, голодний народ, який марширує колонами, щоб привітати великого вождя.
Багато в чому це так і є. Але за телевізійними і статистичними узагальненнями не видно подробиць повсякденного життя, а вони якраз і є найцікавішими.
Нещодавно в інтернет-виданні slon.ru з’явилося інтерв’ю з північнокорейським бізнесменом, таким собі Кімом, яке взяв Олександр Баунов 19 грудня. Кім перебрався на Південь десь рік тому, отже, інформація актуальна.
Кім, як і більшість північнокорейців, зайнявся бізнесом, щоб прогодувати родину, коли перестали отоварювати картки (вони в КНДР існували завжди). 1994 року державна економіка колапсувала, більшість заводів і установ перестали працювати. Вибухнув голод. Кімові поталанило: вони мешкали недалеко від кордону з Китаєм, тому його дружина зайнялася човниковою торгівлею. З 1997 року стало можливим брати кинуті підприємства в неофіційну ліцензію. Кім відкрив приватну їдальню: «Зовні - це те ж старе держпідприємство, їдальня, підпорядкована місцевій адміністрації, а фактично нею займається приватник. Така франшиза райвиконкому». Щоправда, для цього спочатку потрібно було звільнитися з роботи - а працював він у МВС. У КНДР не можна ні офіційно звільнитися до 60 років, ні навіть перейти на іншу роботу. Але Кім знайшов вихід: «пішов до знайомого лікаря, дав йому гроші, і лікар видав мені довідку про хвороби, які робили мене непридатним для подальшої роботи».
З того, що розповідає герой інтерв’ю, вимальовується картина в повному розумінні рівнобіжної реальності. Всі дикі заборони диктатури зберігаються, але оминаються за допомоги старих добрих хабарів. Державна зарплатня - як і раніше - 3000 вонів на місяць (2-3 долари), при ціні кілограма рису 1800 вонів. При цьому всі офіційно працюють на держпідприємствах, а насправді - давно в приватному секторі.
Організовується це так: «Якщо хочеш звільнитися з роботи через хворобу, потрібно протягом шести місяців приносити документ від лікаря про те, що ти не можеш працювати. Зараз ціна питання 50 000-80 000 вонів, якщо його вирішувати без будь-яких зв’язків, просто з керівництвом лікарні. Але звичайні робітники не можуть собі такого дозволити, а в них і заводи не працюють, і картки не отоварюють, а на роботу ходити вони зобов’язані. І вони просто домовляються з керівництвом про суму - це може бути 5000 вонів або 10 000 вонів одноразово - або платять якісь гроші щомісячно. І тоді ти просто не ходиш на роботу, а заробляєш у іншому місці, в приватному секторі».
З освітою: «Хабарі студенти дають за вступ, за сесії. У мене небога вчиться на Пхеньянських курсах іноземних мов. Півтори тисячі доларів обійшовся мені вступ. Я дав півтори, і вона вступила. А мій знайомий дав 1300, і його дитина не вступила. Вступ до головного університету країни - Університету Кім Ір Сена - коштує 5-6 тисяч доларів».
Масово завозяться диски з південнокорейськими фільмами та записами південнокорейського телебачення: «Можна до трьох років ув’язнення за це отримати. Але все одно дивимося. Бо дивляться і поліція, і держбезпека, і партапарат - ще більше, аніж пересічні громадяни».
Мобільні телефони заборонено - але в усіх, хто може це собі дозволити, давно є китайські мобілки, телефонують через китайські мережі.
Пізніше Кім став власником золотодобувної шахти, на підкупи урядовців витратив 2000 доларів, але «все відбив за місяць».
Краще за все в цьому «чучхейському капіталізмі» почуваються колеги Кіма з МВС, партійні бонзи, держбезпека: або кришують бізнес, або володіють ним.
Мальовничих подробиць в інтерв’ю чимало. Але суть зрозуміла: стихійний капіталізм давно й міцно вкорінився в країні, яка істерично ридає на похороні чергового щокатого вождя. І більше того, це той випадок, коли корупція - на благо. Люди не просто не голодують: вони все менше залежать від держави, покладаються лише на себе. У балаканину про загниваючий капіталізм не вірить ніхто. Як наслідок, у КНДР уже перестали розповідати про те, що в Південній Кореї суцільні темрява та злидні, тепер визнають крізь зуби, що так, там місцями непогано, але це, мовляв, тому, що США грошима накачують.
Кожен новий хабар, кожен хай нишком приватизований завод чи земельна ділянка наближають те, що давно там назріло - повний розвал комунізму. І свобода не обернеться катастрофою, як передбачають деякі експерти: ринкова економіка в КНДР уже існує.
Який нам тут урок? Дуже короткий. 20 років як комунізму немає, а крадуть, як у Північній Кореї.
Дмитро Десятерик