НЕДОБРА СИНХРОНІЗАЦІЯ
НЕДОБРА СИНХРОНІЗАЦІЯ
На тлі розмов про теперішні події в Росії час від часу виникають аналогії з початком 1990-х - не завжди обѓрунтовані, хоча, справді, таких мітингів Москва не бачила останні 20 років. Є також і просторовий паралелізм: адже те, що відбувається в Росії, так чи інакше відгукується в Україні.
Попри всю несхожість, інколи здавалося, що ситуації в наших країнах протягом саме цього двадцятиліття розвивалися одна стосовно одної, так би мовити, у протифазі. Коли у нас загусав кучмівський авторитаризм - у Росії ще тривала анархічна єльцинська епоха. Коли на півночі досягла піку «суверенна демократія» - у нас вибухнула помаранчева революція. Позбавлена свободи громадськість по черзі з заздрістю дивилася на сусідів.
Тепер начебто те ж саме: після кільканадцятилітньої путінської сплячки народ починає приходити до тями, ми ж усе ще не вийшли з анабіотичного розчарування після провалу Ющенка. Але, попри це, кількатисячні мітинги Києва - справа прохідна. І парламентські вибори ми вже матимемо наступного року.
Позаяк наша політична ситуація насправді є не просто неоригінальною, а глибоко банальною (бо наші нинішні правителі банальні за самим своїм мисленням, стилем, поведінкою), то і характеризувати її хочеться за допомогою тих же банальностей. Ось кажуть, наприклад, що дурні вчаться на власних помилках, а розумні - на помилках інших. А як можна назвати нашу владу? На власних помилках вони явно вчитися не бажають. А щодо вміння брати уроки з чужих проблем, то про це яскраво свідчить процес Тимошенко. Був уже у нас один президент, котрий намагався посадити цю, звісно, неоднозначну особу за явно надуманими звинуваченнями. Чим він закінчив, усі знають.
Судячи з тієї нахабної фальсифікації, яку намагаються влаштувати на місцевих виборах у Вишневому під Києвом, не схочуть «регіонали» вчитися й на російських помилках. У Москві вийшло 50 000 людей, не такі численні протести прокотилися найбільшими містами Росії - і це при тому, що особистий рейтинг Путіна все ще залишається доволі високим, чим Янукович, наприклад, похвалитися не може. Тож якщо донецькі накрутять щось на наступних парламентських виборах (і чому вони думають, що за Євро-2012 їм усе забудуть?), то обурення буде великим.
Та все ж є ще риси подібності. Здається, що по-справжньому все буде вирішуватися на наступних президентських виборах - і у нас, і в Москві. А по-друге, ні в українців, ні в росіян опозиція не має гідних лідерів, політиків з незаплямованою репутацією, достатньою харизмою та чіткою програмою того, що треба робити. Нема кому очолити протестний рух, хоч би яким потужним він був. А коли не буде сильного суперника, то знову виграють ті, хто панує зараз, навіть з мізерними рейтингами. І тоді ситуації синхронізуються нам на лихо, і ще багато років доведеться терпіти владні паскудства.
Ось через це тривожно.
Але здається, що буде по-іншому.
Дмитро Десятерик
На тлі розмов про теперішні події в Росії час від часу виникають аналогії з початком 1990-х - не завжди обѓрунтовані, хоча, справді, таких мітингів Москва не бачила останні 20 років. Є також і просторовий паралелізм: адже те, що відбувається в Росії, так чи інакше відгукується в Україні.
Попри всю несхожість, інколи здавалося, що ситуації в наших країнах протягом саме цього двадцятиліття розвивалися одна стосовно одної, так би мовити, у протифазі. Коли у нас загусав кучмівський авторитаризм - у Росії ще тривала анархічна єльцинська епоха. Коли на півночі досягла піку «суверенна демократія» - у нас вибухнула помаранчева революція. Позбавлена свободи громадськість по черзі з заздрістю дивилася на сусідів.
Тепер начебто те ж саме: після кільканадцятилітньої путінської сплячки народ починає приходити до тями, ми ж усе ще не вийшли з анабіотичного розчарування після провалу Ющенка. Але, попри це, кількатисячні мітинги Києва - справа прохідна. І парламентські вибори ми вже матимемо наступного року.
Позаяк наша політична ситуація насправді є не просто неоригінальною, а глибоко банальною (бо наші нинішні правителі банальні за самим своїм мисленням, стилем, поведінкою), то і характеризувати її хочеться за допомогою тих же банальностей. Ось кажуть, наприклад, що дурні вчаться на власних помилках, а розумні - на помилках інших. А як можна назвати нашу владу? На власних помилках вони явно вчитися не бажають. А щодо вміння брати уроки з чужих проблем, то про це яскраво свідчить процес Тимошенко. Був уже у нас один президент, котрий намагався посадити цю, звісно, неоднозначну особу за явно надуманими звинуваченнями. Чим він закінчив, усі знають.
Судячи з тієї нахабної фальсифікації, яку намагаються влаштувати на місцевих виборах у Вишневому під Києвом, не схочуть «регіонали» вчитися й на російських помилках. У Москві вийшло 50 000 людей, не такі численні протести прокотилися найбільшими містами Росії - і це при тому, що особистий рейтинг Путіна все ще залишається доволі високим, чим Янукович, наприклад, похвалитися не може. Тож якщо донецькі накрутять щось на наступних парламентських виборах (і чому вони думають, що за Євро-2012 їм усе забудуть?), то обурення буде великим.
Та все ж є ще риси подібності. Здається, що по-справжньому все буде вирішуватися на наступних президентських виборах - і у нас, і в Москві. А по-друге, ні в українців, ні в росіян опозиція не має гідних лідерів, політиків з незаплямованою репутацією, достатньою харизмою та чіткою програмою того, що треба робити. Нема кому очолити протестний рух, хоч би яким потужним він був. А коли не буде сильного суперника, то знову виграють ті, хто панує зараз, навіть з мізерними рейтингами. І тоді ситуації синхронізуються нам на лихо, і ще багато років доведеться терпіти владні паскудства.
Ось через це тривожно.
Але здається, що буде по-іншому.
Дмитро Десятерик