МЕЖА СВОБОДИ
МЕЖА СВОБОДИ
Цю історію розповів мені київський фотограф Олександр Глядєлов:
Улітку 2005 року я працював у Південному Судані в селищі Маріал Лу з «Лікарями без кордонів». На цих землях 15 років тривала громадянська війна, і мир три місяці як підписали. Був посушливий сезон дощів, що звучить парадоксально, але означає, що дощів немає, коли вони повинні йти, і все, чому належить дозріти, не встигає до початку дикої, палючої спеки. Міжнародні гуманітарні організації чекали на можливий голод і готувалися до надання допомоги. Голод, власне кажучи, вже починався: до великого шпиталю «Лікарів без кордонів» привозили виснажених дітей. Мене попрохали відзняти, що там відбувається, і зібрати свідчення місцевих мешканців, що я й робив протягом декількох днів.
Ці території народу динка, етнічної групи, яка частково нагадує масаїв. Частина з них мешкає осіло, частина кочує. Вони дуже високі, горді, природжені воїни - і чоловіки, і жінки володіють, як списами (без яких чоловіки не виходять з дому), так і сучасною вогнепальною зброєю. Мені перед поїздкою розповіли, що вони за люди, і там це доволі швидко розумієш.
У перший же день голова місії провів мене селищем: базар, поле для громадської череди, ѓрунтова злітна смуга, школа, католицька місія та невеликий шпиталь при ній; а потім вирішив представити мене місцевому начальству. І, йдучи стежкою, я побачив те, що, вочевидь, було місцевою в’язницею: дерево і ланцюгом за ногу прикутого до нього молодика, віком десь років зо двадцять. Там це виглядало, мабуть, буденно, в тому числі і для ув’язненого. Він лежав на землі й дивився на небо. Я поглянув на нього, він почав дивитися на мене. У руках у мене був фотоапарат, але я не зміг навіть піднести його до очей. Хлопець лежав, не ворушачись, але в його погляді читався відчай від неможливості захистити власну гідність перед чужаком, який випадково проходив поряд, і при цьому - гідність у прийнятті долі. Я пішов далі, так і не зробивши знімка.
Ця картина досі в мене перед очима. Після такого кадру можна взагалі припиняти знімати у в’язницях - це був би абсолютний образ неволі серед усіх, які можна собі уявити.
Дмитро Десятерик
Цю історію розповів мені київський фотограф Олександр Глядєлов:
Улітку 2005 року я працював у Південному Судані в селищі Маріал Лу з «Лікарями без кордонів». На цих землях 15 років тривала громадянська війна, і мир три місяці як підписали. Був посушливий сезон дощів, що звучить парадоксально, але означає, що дощів немає, коли вони повинні йти, і все, чому належить дозріти, не встигає до початку дикої, палючої спеки. Міжнародні гуманітарні організації чекали на можливий голод і готувалися до надання допомоги. Голод, власне кажучи, вже починався: до великого шпиталю «Лікарів без кордонів» привозили виснажених дітей. Мене попрохали відзняти, що там відбувається, і зібрати свідчення місцевих мешканців, що я й робив протягом декількох днів.
Ці території народу динка, етнічної групи, яка частково нагадує масаїв. Частина з них мешкає осіло, частина кочує. Вони дуже високі, горді, природжені воїни - і чоловіки, і жінки володіють, як списами (без яких чоловіки не виходять з дому), так і сучасною вогнепальною зброєю. Мені перед поїздкою розповіли, що вони за люди, і там це доволі швидко розумієш.
У перший же день голова місії провів мене селищем: базар, поле для громадської череди, ѓрунтова злітна смуга, школа, католицька місія та невеликий шпиталь при ній; а потім вирішив представити мене місцевому начальству. І, йдучи стежкою, я побачив те, що, вочевидь, було місцевою в’язницею: дерево і ланцюгом за ногу прикутого до нього молодика, віком десь років зо двадцять. Там це виглядало, мабуть, буденно, в тому числі і для ув’язненого. Він лежав на землі й дивився на небо. Я поглянув на нього, він почав дивитися на мене. У руках у мене був фотоапарат, але я не зміг навіть піднести його до очей. Хлопець лежав, не ворушачись, але в його погляді читався відчай від неможливості захистити власну гідність перед чужаком, який випадково проходив поряд, і при цьому - гідність у прийнятті долі. Я пішов далі, так і не зробивши знімка.
Ця картина досі в мене перед очима. Після такого кадру можна взагалі припиняти знімати у в’язницях - це був би абсолютний образ неволі серед усіх, які можна собі уявити.
Дмитро Десятерик