Непочуті голоси
Непочуті голоси
У першому номері московського журналу «Искусство кино», присвяченому кінодраматургії, з’явилася п’єса одеситки Анни Яблонської «Язичники». Анна перемогла з цим текстом на конкурсі сценаріїв «Особиста справа», що його проводив журнал. 24 січня вона прилетіла до Москви на церемонію нагородження і загинула від терористичної атаки в аеропорту «Домодєдово».
В «Язичниках» події розгортаються всередині типової пострадянської родини, яку роздирають негаразди. Господиня, Наталія, працює ріелтором - продає квартири, аби забезпечити родину і сплатити внески за навчання дочки Кристини. Робота невдячна, малоприбуткова, до того ж затіяний в оселі ремонт постійно ніяк не закінчиться, в тому числі через пиятику сусіда на прізвисько Боцман, котрий підрядився той ремонт робити. Олег, чоловік Наталії - безробітний музикант. Кристина майже ні з ким не розмовляє або грубить, приходить додому пізно. Наталія постійно зривається, на всіх кричить, б’є Кристину. Ось у цей безлад раптом з’являється мати Олега, Марина - надзвичайно набожна старенька, котра, втім, не давала про себе знати майже з самого синового дитинства. З’являється - і все налагоджує. Чи майже все.
Яблонська на початку умисно форсує гучність п’єси. Багато емоцій, галасу, багато жорсткої, навіть обсценної лексики. Це виглядає як звичайна соціальщина, як чергова розмовна драма, така собі репліка «На дні». Але поступово, крізь перестрілки діалогів і побутове трясовиння пробиваються геть інакші інтонації. Для кожного з героїв знаходиться свій голос, і шукають вони - а разом з ними і автор - відповіді на вічні запитання: про самотність і кохання, про чесність і святенництво, про сенс життя, зрештою. Все як сотні, тисячі років тому. Та, власне, то не новина - талановитий художник у будь-якій історії говорить саме про це. Завжди про це.
«Язичники» - далеко не перший драматургічний твір Анни. У свої неповні тридцять вона встигла напрочуд багато: написала понад два десятки п’єс, і йшли вони на сценах Лондона, Санкт-Петербурга, Москви, Єкатеринбурга. Де завгодно, тільки не в Україні.
Але так не тільки з Анною. Навіть ті більш-менш обдаровані драматурги, що ще лишилися в Україні, все одно працюють дистанційно за кордоном (не тільки Росія, а й Британія - лондонський театр «Роял Корт» відкрив для західної публіки чимало талантів із колишнього СРСР). Там - публікації, там - хоч якийсь заробіток у вигляді сценаріїв для серіалів, там - постановки. Чому там? Та тому що тут нікому не потрібні. Ані живі, ані мертві.
Насамкінець, після історії з Анною, хочу дати пораду обізнаним у мистецтві читачам: якщо будь-який український театральний режисер почне скаржитися вам на брак якісної сучасної драматургії, сміливо посилайте його під три чорти.
Дмитро Десятерик
У першому номері московського журналу «Искусство кино», присвяченому кінодраматургії, з’явилася п’єса одеситки Анни Яблонської «Язичники». Анна перемогла з цим текстом на конкурсі сценаріїв «Особиста справа», що його проводив журнал. 24 січня вона прилетіла до Москви на церемонію нагородження і загинула від терористичної атаки в аеропорту «Домодєдово».
В «Язичниках» події розгортаються всередині типової пострадянської родини, яку роздирають негаразди. Господиня, Наталія, працює ріелтором - продає квартири, аби забезпечити родину і сплатити внески за навчання дочки Кристини. Робота невдячна, малоприбуткова, до того ж затіяний в оселі ремонт постійно ніяк не закінчиться, в тому числі через пиятику сусіда на прізвисько Боцман, котрий підрядився той ремонт робити. Олег, чоловік Наталії - безробітний музикант. Кристина майже ні з ким не розмовляє або грубить, приходить додому пізно. Наталія постійно зривається, на всіх кричить, б’є Кристину. Ось у цей безлад раптом з’являється мати Олега, Марина - надзвичайно набожна старенька, котра, втім, не давала про себе знати майже з самого синового дитинства. З’являється - і все налагоджує. Чи майже все.
Яблонська на початку умисно форсує гучність п’єси. Багато емоцій, галасу, багато жорсткої, навіть обсценної лексики. Це виглядає як звичайна соціальщина, як чергова розмовна драма, така собі репліка «На дні». Але поступово, крізь перестрілки діалогів і побутове трясовиння пробиваються геть інакші інтонації. Для кожного з героїв знаходиться свій голос, і шукають вони - а разом з ними і автор - відповіді на вічні запитання: про самотність і кохання, про чесність і святенництво, про сенс життя, зрештою. Все як сотні, тисячі років тому. Та, власне, то не новина - талановитий художник у будь-якій історії говорить саме про це. Завжди про це.
«Язичники» - далеко не перший драматургічний твір Анни. У свої неповні тридцять вона встигла напрочуд багато: написала понад два десятки п’єс, і йшли вони на сценах Лондона, Санкт-Петербурга, Москви, Єкатеринбурга. Де завгодно, тільки не в Україні.
Але так не тільки з Анною. Навіть ті більш-менш обдаровані драматурги, що ще лишилися в Україні, все одно працюють дистанційно за кордоном (не тільки Росія, а й Британія - лондонський театр «Роял Корт» відкрив для західної публіки чимало талантів із колишнього СРСР). Там - публікації, там - хоч якийсь заробіток у вигляді сценаріїв для серіалів, там - постановки. Чому там? Та тому що тут нікому не потрібні. Ані живі, ані мертві.
Насамкінець, після історії з Анною, хочу дати пораду обізнаним у мистецтві читачам: якщо будь-який український театральний режисер почне скаржитися вам на брак якісної сучасної драматургії, сміливо посилайте його під три чорти.
Дмитро Десятерик