Сплеск недоречного оптимізму з приводу арт-життя Києва
НОТАТКИ ДОСТАТКУ
Минулої суботи пройшовся з друзями центром міста, зазирнув у кілька галерей.
Поділ, Контрактова площа, Центр візуальної культури при Києво-Могилянській академії, міжнародна конференція «Р’Еволюційне мистецтво», присвячена темі мистецтва як медіума при відсутності свободи слова. Сербські радикальні художники з легендарної групи «Магніт» розказували, як за допомогою своїх малочисельних, але завжди гострих і влучних перформансів дошкуляли тоталітарному режиму Мілошевича у середині 1990-х, чим не в останню чергу сприяли падінню диктатора.
Галерея «Ботегга» на Михайлівській: виставка абстрактних полотен Миколи Рідного. Автор брав за оригінал старі стіни, з яких осипається фарба і штукатурка. Результат спірний, однак прийом цікавий. Дуже сподобалося, що галерея відкрила постійно діючий клас живопису для дітей: в одному з залів стоять кілька мольбертів, є пензлі та фарби, малеча приходить з батьками і залюбки вправляється у малюванні.
Вище, на розі Володимирської і Великої Житомирської: фантастичний автомобіль припарковано на тротуарі. Старі жовті «Жигулі» розписані жучками, ромашками, травичкою, силуетом чорної кицьки, химерними візерунками, а замість резюме - каліграфічний напис англійською на багажнику, ціла філософія життя: «Часом я здаюсь нормальним, але це набридає. Тож я знову стаю самим собою». (дам про нього окремий фото пост пізніше)
Звідти недалеко і до Пейзажної алеї, де закінчили дитячий майданчик; рятівник Пейзажки, Костянтин Скретуцький, перетворив дитячу гірку на об’ємну ілюстрацію до «Аліси в Дивосвіті».
На Андріївському в «Совіарті» - збірна експозиція робіт художників із покоління 1990-х, є кілька цікавих полотен.
Нижче, на вулиці Фролівській, перехожим роздають рекламні листівки мистецької кав’ярні-галереї «Очеретяний кіт», причому виставка-продаж мистецьких творів - на першому місці, а «чудова українська кухня» - вже після того.
Далі, за кілька кварталів, на вулиці Волоській, на стіні однієї з будівель - графіті арт-групи Bluemoloko: через трафарет білою фарбою промальовано довгу стрічку традиційного візерунку, що в одному місці раптом перетинає силует людини, яка притулилася спиною до стіни, а ноги простягла на тротуар. Небесталанний твір, язик не повернеться назвати це вандалізмом.
Зрештою, у Гудімова в «Я-галереї» лекція майстра соціальної фотографії Олександра Глядєлова (вище - одна з його світлин). Дві з половиною години - як одна хвилина, навіть якщо довелося стояти через переповненість приміщення: те, що говорить Олександр, слухати так само цікаво, як дивитися фотографії, які він робить.
Враження одного дня. Не рахуючи виставок та проектів, що тривають або готуються у Пінчука, в арт-центрі на Глибочицькій, в галереї «Лавра», в Арсеналі тощо.
Здається, художникам вдалося те, на що не спромоглася решта мистецьких цехів. Театр паралізований глибокою кризою, помноженою на обскурантизм переважної частини столичних режисерів, про кіно навіть говорити смішно, хороша література - деінде, тільки не в Києві; і на тлі всього цього - перенасичений ландшафт образотворчого мистецтва, причому на всіх рівнях, від паркового дизайну до живопису, від традиційних форм до радикальних експериментів, плюс зустрічі з іноземними колегами, виступи вітчизняних знаменитостей...
Може, й правда, то є призначення Києва. Адже, зрештою, від кінця ХVІІ до кінця ХVІІІ століття, вітчизняна культура квітнула саме в живописі, в декоративних жанрах, в архітектурі, і Київ являв собою осердя цього відродження, котре назвали епохою українського бароко.
А в новітні часи достатньо було просто перестати керувати мистецтвом, дати митцям свободу, хай навіть і перемішану зі злиднями - і знову наше візуальне поле дало рясні сходи.
І не біда, що нема аж надто великих проривів, нема того, що вразило би світ. У такому щільному і в найкращому сенсі конкурентному середовищі поява нових геніїв - справа не такого вже й далекого майбутнього.
От би тепер таке саме в кіно та в театр…
Дмитро Десятерик
Минулої суботи пройшовся з друзями центром міста, зазирнув у кілька галерей.
Поділ, Контрактова площа, Центр візуальної культури при Києво-Могилянській академії, міжнародна конференція «Р’Еволюційне мистецтво», присвячена темі мистецтва як медіума при відсутності свободи слова. Сербські радикальні художники з легендарної групи «Магніт» розказували, як за допомогою своїх малочисельних, але завжди гострих і влучних перформансів дошкуляли тоталітарному режиму Мілошевича у середині 1990-х, чим не в останню чергу сприяли падінню диктатора.
Галерея «Ботегга» на Михайлівській: виставка абстрактних полотен Миколи Рідного. Автор брав за оригінал старі стіни, з яких осипається фарба і штукатурка. Результат спірний, однак прийом цікавий. Дуже сподобалося, що галерея відкрила постійно діючий клас живопису для дітей: в одному з залів стоять кілька мольбертів, є пензлі та фарби, малеча приходить з батьками і залюбки вправляється у малюванні.
Вище, на розі Володимирської і Великої Житомирської: фантастичний автомобіль припарковано на тротуарі. Старі жовті «Жигулі» розписані жучками, ромашками, травичкою, силуетом чорної кицьки, химерними візерунками, а замість резюме - каліграфічний напис англійською на багажнику, ціла філософія життя: «Часом я здаюсь нормальним, але це набридає. Тож я знову стаю самим собою». (дам про нього окремий фото пост пізніше)
Звідти недалеко і до Пейзажної алеї, де закінчили дитячий майданчик; рятівник Пейзажки, Костянтин Скретуцький, перетворив дитячу гірку на об’ємну ілюстрацію до «Аліси в Дивосвіті».
На Андріївському в «Совіарті» - збірна експозиція робіт художників із покоління 1990-х, є кілька цікавих полотен.
Нижче, на вулиці Фролівській, перехожим роздають рекламні листівки мистецької кав’ярні-галереї «Очеретяний кіт», причому виставка-продаж мистецьких творів - на першому місці, а «чудова українська кухня» - вже після того.
Далі, за кілька кварталів, на вулиці Волоській, на стіні однієї з будівель - графіті арт-групи Bluemoloko: через трафарет білою фарбою промальовано довгу стрічку традиційного візерунку, що в одному місці раптом перетинає силует людини, яка притулилася спиною до стіни, а ноги простягла на тротуар. Небесталанний твір, язик не повернеться назвати це вандалізмом.
Зрештою, у Гудімова в «Я-галереї» лекція майстра соціальної фотографії Олександра Глядєлова (вище - одна з його світлин). Дві з половиною години - як одна хвилина, навіть якщо довелося стояти через переповненість приміщення: те, що говорить Олександр, слухати так само цікаво, як дивитися фотографії, які він робить.
Враження одного дня. Не рахуючи виставок та проектів, що тривають або готуються у Пінчука, в арт-центрі на Глибочицькій, в галереї «Лавра», в Арсеналі тощо.
Здається, художникам вдалося те, на що не спромоглася решта мистецьких цехів. Театр паралізований глибокою кризою, помноженою на обскурантизм переважної частини столичних режисерів, про кіно навіть говорити смішно, хороша література - деінде, тільки не в Києві; і на тлі всього цього - перенасичений ландшафт образотворчого мистецтва, причому на всіх рівнях, від паркового дизайну до живопису, від традиційних форм до радикальних експериментів, плюс зустрічі з іноземними колегами, виступи вітчизняних знаменитостей...
Може, й правда, то є призначення Києва. Адже, зрештою, від кінця ХVІІ до кінця ХVІІІ століття, вітчизняна культура квітнула саме в живописі, в декоративних жанрах, в архітектурі, і Київ являв собою осердя цього відродження, котре назвали епохою українського бароко.
А в новітні часи достатньо було просто перестати керувати мистецтвом, дати митцям свободу, хай навіть і перемішану зі злиднями - і знову наше візуальне поле дало рясні сходи.
І не біда, що нема аж надто великих проривів, нема того, що вразило би світ. У такому щільному і в найкращому сенсі конкурентному середовищі поява нових геніїв - справа не такого вже й далекого майбутнього.
От би тепер таке саме в кіно та в театр…
Дмитро Десятерик