«Я БОЯВСЯ ЗУСТРІТИ НА ВУЛИЦІ ДІТЛАШНЮ, КОТРУ ПОЗБАВИВ ВІРИ У САНТА-КЛАУСА»
Французький кінематографіст і художник Марк Каро відомий у першу чергу як співрежисер фільмів «Делікатеси» і «Місто загублених дітей». Зняті дуетом Каро і Жана-П’єра Жене, ці чорні комедії з відчутним присмаком сюрреалізму стали справді культовими у 1990-ті роки і понині знаходять все нових і нових глядачів.
Наприкінці жовтня пан Марк приїздив до Києва як голова журі кінофестивалю «Молодість». Тоді ж він і відповів на мої запитання.
- Хто ваші вчителі у кінематографі?
- Я самоук, не закінчував жодної кіношколи.
- Що ж тоді було вашим університетом?
- Я розпочав наприкінці 1970-х років як художник коміксів і займався цим протягом 15-ти років. Вони видавалися у журналі Metal Hurlant, це була наукова фантастика. Треба сказати, що мова коміксів дуже близька до мови кіна, тому що і там, і там історії розповідаються через образи, через картинки. Я малював, мені це дуже подобалося, але через деякий час я собі сказав: «А чому вони не рухаються, чому вони не говорять?». І почав робити анімаційне кіно з ляльками.
- Чи може, до речі, комікс бути серйозним мистецтвом?
- Це і є серйозне мистецтво. Є автори, які можуть багато висловити саме у такий спосіб. Є навіть такі речі, які тільки через комікс і можна висловити. Окрім того, це дуже працемістке ремесло, воно, як і кіно, має розкадровку, діалог.
- Згадується Артур Шпігельман і його комікс про Голокост «Мишачі нори»...
- Ми з ним дружимо. Я навіть друкувався в його часописі. Кожного разу, коли приїжджаю до Нью-Йорка, обов’язково з ним зустрічаюся, а дружина в нього, між іншим, француженка. Є визначні митці, котрі працюють у коміксі, роблять це від щирого серця, а є ті, хто малює заради грошей, тільки щоб заробити. Але так само і в музиці, і в кіні. Я, власне, займаюся кіном, бо люблю це робити.
- Повернімося до анімації. Що це були за фільми?
- Лялькові. Я працював з маріонетками.
- За що вам подобалася ця робота?
- Анімація дуже близька до магії. Ще Жорж Мельєс вніс цю магію у кіно. Одне з перших сильних вражень мого дитинства - мультфільми Волта Діснея. Я дивився їх, як і багато маленьких європейців. Це дуже захопливо і дивно: як з нічого, з якогось малюнка, з кількох штрихів твориться справжнє життя.
- Чому ж покинули цю справу?
- Бо прийшла мить, коли я собі сказав: «Чому тільки ляльки рухаються? Доборе було б, якби вже люди почали рухатися». Перейшов до короткометражних фільмів, і досі займаюся кіном. Може, колись мені й це набридне, і я почну щось іншим. Але наразі мені подобається.
- Ви схильні захоплюватися, міняти свої професійні уподобання?
- Не знаю... Зрештою, у кіні я знайшов найбільш комплексну, багатогранну річ, яка задовольняє мене. Я люблю малювати - і всі сторіборди роблю сам. Потім, мені подобається рухати акторів і казати їм, що та як робити. Так само я займаюся декораціями, пишу сценарії, музику до своїх картин. Таким чином, всі мої улюблені зайняття присутні у фільмуванні. Це мистецтво відповідає мені.
- Ви інколи працюєте для телебачення. Наскільки це для вас творча робота, чи може тільки заробіток?
- Не можу сказати, що насправді працюю для телебачення. Все, що роблю там, - це оформлення фільму: титри, декорації тощо. І ще я почав знімати документальне кіно для ТБ. Це дуже цікаво. Але це інакше, і хіба доповнює всі мої зайняття у великому кінематографі.
- Ще один напрям вашої творчості - так звані танцювальні фільми.
- Ми робили їх із хореографом. Він створював рухи, жести, а моя завдання полягало у тому, щоб їх передати на плівці. Треба було шукати, як це зробити. Не можна охарактеризувати це як чисту пантоміму, однак ми прагнули розказати історію через
- Перейдімо до головного. Як відбулася ваша зустріч із Жене?
- Коли я ще закінчував ліцей, то створив з друзями журнал «Анімація». Був фестиваль анімаційного кіна, і я пішов цей журнал туди продавати. Там, зустрів Жене і продав йому примірник. Ми потоваришували, і коли зустрічалися, то говорили, що наступного разу маємо щось зробити. Потім я почав йому допомагати в анімаційних фільмах, так воно і пішло.
- Коли ви придумали ці дивовижні історії - «Делікатеси» і «Місто загублених дітей»? Чи багато часу знадобилося для їхньої реалізації?
- Спочатку був написаний сценарій «Загублених дітей». Але через нашу невідомість ми не знайшли фінансування. Зняли за мінімальні кошти фільм «Бункер».
![](http://www.ljplus.ru/img4/d/d/dd_zapas/Marc_Caro2.jpg)
А потім вже швидко, на 30-ти сторінках, написали «Делікатеси», одному продюсерові сподобалася історія, і вона сказала, що це їй цікаво - тоді ми вже розгорнули все у справжній сценарій.
- Цікаво, а кому першому прийшли в голову ідеї «Міста...» і «Делікатесів»?
- Спільну роботу можна порівняти з горщиком на столі, куди кожний щось кидає, якусь свою ідею. Тому важко сказати, хто і що першим придумав. Все придумували разом. А потім, під час фільмування, я займався більше візуальною частиною - костюмами, декором, а Жене керував акторами.
- В обох фільмах, незважаючи на їхню легкість, похмура, кризова реальність. Чому?
- Можна по-різному бачити ці фільми, але для мене - для Жана-Пэєра, можливо, менше - ці фільми є казками в своїй основі. В «Делікатесах», наприклад, є класичний казковий велетень-людожер, а в «Дітях» - викрадачі мрій, такі собі вампіри. А потім на цю основу наклалася історія французького реалістично-фантастичного кіна, як, наприклад, фільми Кокто, котрі я люблю. І це також можна було б намалювати в коміксах. І ще - коли мені кажуть, що фільми чорні, я відповідаю, що в них багато надії. Головний герой попадає ззовні у вже побудований світ. Незважаючи на цю темну сторону, він намагається якось це збороти.
- Залишаючись при тому комічним...
- Так, безумовно, в них є така сторона. Якщо існує надія - то навіщо все має бути сумним? Якщо навіть борешся проти ворожого світу, то можна це робити трохи відсторонено і з гумором. І оці герої йдуть за своїм переконанням, роблять все це з невинністю - бо не збиралися перевертати світ, однак через їхні сталі внутрішні переконання реальність довкола них починає зрушуватися. Окрім того, у цій системі - як у «Делікатесах», наприклад - закладена саморуйнація. Цей м’ясник сам себе вбиває. А в «Місті» пожирач марень через те, що забагато забрав, перетворюється на дитину, котра не може вже нічого вдіяти.
- В обох фільмах є доволі брутальні сцени. Ви згодні з твердженням, що насильство саме по собі доволі кінематографічне?
- Я думаю, що його в американських фільмах набагато більше... До речі, я був страшенно здивований тим, що «Місто загублених дітей» в США заборонено дивитися дітям до 16-ти років. Виявилося, обмеження встановили, бо там є ляпас дитині. Дійсно дивно: вистрілити впритул у голову - це не насильство, а вдарити - насильство! Такі різні підходи на рівні культури... До речі, відомий бельгійський фільм, чорну комедію «Це трапилося біля вас» теж неможливо було показати, через малюнок на його афіші: там після пострілу у дитячий візочок звідти вилітала соска. Зрештою, замість соски намалювали вставну шелепу. І всі заперечення було знято. Тож вийшло так, що старих вбивати можна, а дітей - ні.
- Однак, зрештою, ще Годар казав, що все, що потрібно для гарного фільму, - це дівчина і пістолет.
- Ну, це класика... Кіно діє на почуття, на емоції. Сценами насильства набагато легше ці почуття викликати. Страх, сміх... Але так само кіно здатне говорити і на серйозні, філософські теми - так, як це діється у великих картинах Стенлі Кубрика або Андрія Тарковського. Показати місце людини у Всесвіті через низку образів... Ось це дуже важливо і цікаво.
- В чому була основна складність роботи над «Делікатесами» і «Містом...»?
- «Місто...» загалом складніший фільм. Найважче - це підготовчий період. Коли почалися зйомки, то особливих проблем не було.
- Видно, що ви роботяга кінематографа: це для вас праця, до якої ви ставитеся дуже тверезо.
- Причина такого підходу - в моїй попередній історії, адже я прийшов з анімації. А там треба окремо створювати навіть не кожний рух, а частинку цього руху. Так само я підходжу і до кіна. Є інша манера - вихоплювати там, там і там те, що існує в реальності. З самого початку існували два таких різних підходи: брати Люмьєр знімали, що бачили, а Мельєс все будував, конструював. Є така сторона в цій роботі - працюєш неначе чаклун, ілюзіоніст. Може, це йде від моїх рук - бо я малював.
- Остання спільна робота з Жене - фантастика «Чужі-4». Який ваш внесок?
- Так, Жене запропонував мені цю роботу. Мені сподобався сценарій, і я сказав, що малюватиму декорації. Він відповів: «Там вже американці це роблять». - «Ой, ну тоді я розроблю дизайн усіх тих машин». - «Та ні, вже один англієць це робить». - «Ну то що ж мені робити?». Він попросив мене намалювати характери, персонажів - тож я цим і займався.
- Чому завершилася ваша співпраця?
- Коли працюєш разом, рано чи пізно помічаєш, що деякі речі, які каже один, нецікаві другому. Наприклад, оцей містичний бік для Жене був далеким, а його романтична інтонація не цікавила мене. В «Делікатеси» і в «Місто...» ми вклали все те спільне, що мали. Був якийсь період - а потім просто розійшлися і все.
- Ваш перший і останній на сьогодні цілком сольний кінопроект - теж фантастика «Данте 01». Мені здалося, що там несподівано сильно акцентовано християнські мотиви, зокрема, космічна станція має форму хреста.
- Цей хрест - до речі, чотиривимірний - виник спочатку через суто фінансові проблеми. Споруда мала бути округлою, як змія, що кусає хвіст свій. Виявилося, що то задорого, - тож вирішили робити кубічну структуру. Не треба бачити в цьому саме християнство. Окрім того, хрест є в багатьох релігіях.
- В якому стані зараз екранізація «Полювання на Снарка» Льюїса Керрола?
- Я сім років над цим працював. Сценарій існує, але це надто дорого. Я не знайшов фінансування. Тож тепер працюю над адаптацією однієї з новел Кафки. Не скажу, яка саме - не хочу зурочити.
- На це хоч гроші знайдуться?
- Сподіваюся, що так. Тут я інакше підходжу, вже думаю робити так, аби можна було здійснити проект без сторонньої допомоги. Чим він дешевший, тим більше шансів його побачити на екрані.
- Після стількох років у мистецтві чи лишилося у вас якесь заняття суто для розваги?
- Я вже не розрізняю те, чим займаюся, і хобі. Мені здається, що я перебуваю у постійній відпустці, займаючись тим, що мені подобається.
- Якщо ми вже згадали про Кафку - чи був колись у вас сталий страх, пов’язаний з кіном?
- (З посмішкою). Після «Міста загублений дітей» я боявся зустріти на вулиці дітлашню, котру позбавив віри у Санта-Клауса...
Дмитро Десятерик
матеріал підготовлений за допомогою кінофестивалю "Молодість"