L'illusionniste / «Ілюзіоніст» (Сільвен Шоме, 2010)
назва статті: ЧАРІВНИКИ Є
«Ілюзіоніст» Сільвена Шоме - це диво.
Висловлення у такий суб’єктивний спосіб, розумію, трохи суперечить вимогам професіоналізму. Але є твори, зроблені так талановито, що почуваєшся вільним від певних умовностей: хочеться не аналізувати, а просто захоплюватися.
Шоме - знаний франко-канадський режисер-аніматор. Його попередня повнометражна стрічка «Тріо з Бельвіля» (2003 р.) об’єднала у любові цілком непримиренні табори: масового глядача, кінокритиків і журі багатьох міжнародних премій і кінофестивалів.
В основі «Ілюзіоніста» - невідомий сценарій великого французького коміка, актора і режисера Жака Таті, записаний у листі до його старшої дочки. Сценарій передала Шоме молодша дочка Софі Татіщефф (Татіщефф - це справжнє прізвище Таті), коли Шоме попросив дозволу використати сценку з фільму Таті «Святковий день» у «Тріо». Натомість Татіщефф-молодша запропонувала зробити зі сценарію повнометражний мальований фільм, позаяк не хотіла, аби її батька грав актор.
«Ілюзіоніст» - про фокусника-невдаху, котрий наприкінці 1950-х подорожує від театру до театру, даючи виступи у рамках естрадних ревю у напівпорожніх залах. Подавшись із Парижу до Шотландії, він знайомиться з дівчиною, наївною, впевненою в тому, що він - справжній чарівник.
Шоме надав ілюзіоністу подібності з Таті з його незворушністю, худорлявістю, довготелесою статурою і елегантною незграбністю. Це неначе заново оживлений мсьє Юло - екранне альтер его Таті. Дуже скоро забуваєш, що це персонаж мальований, анімований. Однак і решта героїв, навіть у кількасекундних епізодах, наділена неповторними рисами, власними характерами, і в тому проявляється вміння Шоме наповнювати кінооповідь багатьма обличчями без шкоди для сюжету.
А втім, тут діють не тільки люди. Як і в «Тріо з Бельвілю», де головній героїні допомагає кумедний пес, тут у фокусника теж є вірний помічник - химерний кролик, котрому, звісно, належить вигулькувати з циліндра. Кріль цей кусається, з задоволенням наминає сосиски і муркоче, забравшись на руки, а, невчасно випущений на волю, спричиняє справжній хаос прямо на сцені. Власне, вони удвох із господарем - прекрасні нетіпаки, приречені на постійний фінансовий крах.
Колеги фокусника по естрадному цеху потерпають від самотності і злиднів, сам він творить свої чари для дівчини, віддаючи останні копійки з заробленого - але фільм не є похмурим, тут відчувається особлива мистецька легкість, навіть коли йдеться про невеселі або складні речі. В одному з найбільш захоплюючих епізодів ілюзіоніст забігає до кінотеатру і бачить там на екрані... реального Таті в уривку з фільму 1958 року «Мій дядечко». Надзвичайно дотепне поєднання двох кінематографічних реальностей робить класику і сучасне кіно єдиним великим текстом, читання-перегляд якого дає справжню насолоду.
Загалом, «Ілюзіоніст» у всіх своїх складових - шедевр анімації. Шоме чудово відтворює будь-який простір, чи то це інтер’єри дешевого готелю, чи то морська затока; його дещо акварельний стиль якнайліпше пасує для передачі гри світла і тіні на міських вулицях; сам Единбург кінця 1950-х змальований з такою переконливістю подробиць - від тротуарів до вітрин, від автівок до одягу перехожих - що складно собі уявити інакшу картину міста.
Зрештою, кожен знаходить свою долю: дівчина зустрічає гарного хлопця, ілюзіоніст лишає записку: «Чарівників не існує», випускає кроля на волю, а сам залишає місто. Гаснуть вогні в Единбурзі, вимикається вітрина з черевичками, про які мріяла дівчина, пропадає у темряві мюзік-хол. Виставу закінчено.
Про цей фільм можна ще писати й писати. У Шоме вийшло зворушливе, поетичне, вишукане кіно, гідне спадку Таті. Саме тому після фінальних титрів відчуваєш упевненість: якщо виходять такі фільми - значить, чарівники є.
Дмитро Десятерик
«Ілюзіоніст» Сільвена Шоме - це диво.
Висловлення у такий суб’єктивний спосіб, розумію, трохи суперечить вимогам професіоналізму. Але є твори, зроблені так талановито, що почуваєшся вільним від певних умовностей: хочеться не аналізувати, а просто захоплюватися.
Шоме - знаний франко-канадський режисер-аніматор. Його попередня повнометражна стрічка «Тріо з Бельвіля» (2003 р.) об’єднала у любові цілком непримиренні табори: масового глядача, кінокритиків і журі багатьох міжнародних премій і кінофестивалів.
В основі «Ілюзіоніста» - невідомий сценарій великого французького коміка, актора і режисера Жака Таті, записаний у листі до його старшої дочки. Сценарій передала Шоме молодша дочка Софі Татіщефф (Татіщефф - це справжнє прізвище Таті), коли Шоме попросив дозволу використати сценку з фільму Таті «Святковий день» у «Тріо». Натомість Татіщефф-молодша запропонувала зробити зі сценарію повнометражний мальований фільм, позаяк не хотіла, аби її батька грав актор.
«Ілюзіоніст» - про фокусника-невдаху, котрий наприкінці 1950-х подорожує від театру до театру, даючи виступи у рамках естрадних ревю у напівпорожніх залах. Подавшись із Парижу до Шотландії, він знайомиться з дівчиною, наївною, впевненою в тому, що він - справжній чарівник.
Шоме надав ілюзіоністу подібності з Таті з його незворушністю, худорлявістю, довготелесою статурою і елегантною незграбністю. Це неначе заново оживлений мсьє Юло - екранне альтер его Таті. Дуже скоро забуваєш, що це персонаж мальований, анімований. Однак і решта героїв, навіть у кількасекундних епізодах, наділена неповторними рисами, власними характерами, і в тому проявляється вміння Шоме наповнювати кінооповідь багатьма обличчями без шкоди для сюжету.
А втім, тут діють не тільки люди. Як і в «Тріо з Бельвілю», де головній героїні допомагає кумедний пес, тут у фокусника теж є вірний помічник - химерний кролик, котрому, звісно, належить вигулькувати з циліндра. Кріль цей кусається, з задоволенням наминає сосиски і муркоче, забравшись на руки, а, невчасно випущений на волю, спричиняє справжній хаос прямо на сцені. Власне, вони удвох із господарем - прекрасні нетіпаки, приречені на постійний фінансовий крах.
Колеги фокусника по естрадному цеху потерпають від самотності і злиднів, сам він творить свої чари для дівчини, віддаючи останні копійки з заробленого - але фільм не є похмурим, тут відчувається особлива мистецька легкість, навіть коли йдеться про невеселі або складні речі. В одному з найбільш захоплюючих епізодів ілюзіоніст забігає до кінотеатру і бачить там на екрані... реального Таті в уривку з фільму 1958 року «Мій дядечко». Надзвичайно дотепне поєднання двох кінематографічних реальностей робить класику і сучасне кіно єдиним великим текстом, читання-перегляд якого дає справжню насолоду.
Загалом, «Ілюзіоніст» у всіх своїх складових - шедевр анімації. Шоме чудово відтворює будь-який простір, чи то це інтер’єри дешевого готелю, чи то морська затока; його дещо акварельний стиль якнайліпше пасує для передачі гри світла і тіні на міських вулицях; сам Единбург кінця 1950-х змальований з такою переконливістю подробиць - від тротуарів до вітрин, від автівок до одягу перехожих - що складно собі уявити інакшу картину міста.
Зрештою, кожен знаходить свою долю: дівчина зустрічає гарного хлопця, ілюзіоніст лишає записку: «Чарівників не існує», випускає кроля на волю, а сам залишає місто. Гаснуть вогні в Единбурзі, вимикається вітрина з черевичками, про які мріяла дівчина, пропадає у темряві мюзік-хол. Виставу закінчено.
Про цей фільм можна ще писати й писати. У Шоме вийшло зворушливе, поетичне, вишукане кіно, гідне спадку Таті. Саме тому після фінальних титрів відчуваєш упевненість: якщо виходять такі фільми - значить, чарівники є.
Дмитро Десятерик