«9» (реж. Шейн Еккер, 2009)
ДЕВ’ЯТЬ МІШЕЧКІВ ЛЮДЯНОСТІ
Історія мультфільму «9» схожа на сюжет про американську чи, радше, голлівудську мрію. Режисер Шейн Еккер, який працював здебільшого як майстер спецефектів у компанії Пітера Джексона, 2005 року зняв десятихвилинний фільм про ганчіркових чоловічків, які б’ються з величезним механічним монстром. Фільм отримав номінацію на «Оскар».
Цей успіх зрештою породив ідею створення повнометражної версії. Для втілення задуму агент Еккера знайшов продюсерів, про яких дебютант може тільки мріяти: Тіма Бертона і Тімура Бекмамбетова. Фільм було знято та запущено в прокат. На цьому історія про голлівудське щастя завершується. Бо треба переходити до самого фільму, до його мистецької якості.
Власне, «9» - це майже хрестоматійний приклад про одвічну суперечність між змістом та формою. Ретельна й оригінальна авторська робота над зображувальною матерією помітна в кожному кадрі. Дивні чоловічки з мішковини і з людськими душами не просто продумані до найменших подробиць - кожен із них має власний характер, власну фактуру. Те ж саме можна сказати й про їхніх ворогів - механічних чудовиськ. Загалом Еккер створив свій стиль, поєднавши промислову естетику часів Першої світової війни з елементами бароко й обрисами живих організмів на кшталт котів, павуків, змій і птеродактилів. Зло у «9» багатолике, винахідливе, спритне, і тому двобої Дев’ятьох із тією біонічною нечистю дивитися цікаво: весь час чекаєш, що утне черговий посланець червоноокої Супермашини і як мішковинна малеча виплутається з біди.
Добре виконано й краєвиди, де все відбувається: такі собі постапокаліптичні ретро-руїни, в яких змішано уламки різночасових культур і навіть цивілізацій. Герої переміщаються з будівлі до будівлі, кожна з яких має геть інакшу архітектуру і речове наповнення. Візуальне середовище у «9» взагалі дуже щільне, воно також має власний характер.
І саме через усе вищесказане особливо прикрою здається цілковита банальність сюжету. Еккер добрий художник, але драматургійно недосвідчений режисер, а досвідчена сценаристка Памела Петтлер (має в доробку історію «Трупа нареченої» Тіма Бертона), ймовірно, навіть погіршила ситуацію. Із самого початку зрозуміло, хто зовсім поганий, а хто надзвичайно добрий, і хто винний (звичайно, безвідповідальне людство). Добре придумані люди-мішечки, втім, такі вже солодко-зворушливі, так кліпають отими оченятами-об’єктивами, що та мішковинна грубуватість сходить нанівець. Всі ті розмови про майбутнє, котре тепер «залежить тільки від нас», шаблонні ситуації по ходу сюжету, тонни моралізаторства, цілковито карамельна розв’язка псують фільм майже невиправно.
Майже - бо всередині «9», хай і у розпорошеному вигляді, все ж міститься оте первісне живе зерно - дивовижні мішечні гуманоїди, що воюють із не менш дивними механізмами. Можливо, Еккер і не лишиться в історії як кінопостановник - але місце в ній саме як художник-аніматор він вже посів.
Дмитро Десятерик
Історія мультфільму «9» схожа на сюжет про американську чи, радше, голлівудську мрію. Режисер Шейн Еккер, який працював здебільшого як майстер спецефектів у компанії Пітера Джексона, 2005 року зняв десятихвилинний фільм про ганчіркових чоловічків, які б’ються з величезним механічним монстром. Фільм отримав номінацію на «Оскар».
Цей успіх зрештою породив ідею створення повнометражної версії. Для втілення задуму агент Еккера знайшов продюсерів, про яких дебютант може тільки мріяти: Тіма Бертона і Тімура Бекмамбетова. Фільм було знято та запущено в прокат. На цьому історія про голлівудське щастя завершується. Бо треба переходити до самого фільму, до його мистецької якості.
Власне, «9» - це майже хрестоматійний приклад про одвічну суперечність між змістом та формою. Ретельна й оригінальна авторська робота над зображувальною матерією помітна в кожному кадрі. Дивні чоловічки з мішковини і з людськими душами не просто продумані до найменших подробиць - кожен із них має власний характер, власну фактуру. Те ж саме можна сказати й про їхніх ворогів - механічних чудовиськ. Загалом Еккер створив свій стиль, поєднавши промислову естетику часів Першої світової війни з елементами бароко й обрисами живих організмів на кшталт котів, павуків, змій і птеродактилів. Зло у «9» багатолике, винахідливе, спритне, і тому двобої Дев’ятьох із тією біонічною нечистю дивитися цікаво: весь час чекаєш, що утне черговий посланець червоноокої Супермашини і як мішковинна малеча виплутається з біди.
Добре виконано й краєвиди, де все відбувається: такі собі постапокаліптичні ретро-руїни, в яких змішано уламки різночасових культур і навіть цивілізацій. Герої переміщаються з будівлі до будівлі, кожна з яких має геть інакшу архітектуру і речове наповнення. Візуальне середовище у «9» взагалі дуже щільне, воно також має власний характер.
І саме через усе вищесказане особливо прикрою здається цілковита банальність сюжету. Еккер добрий художник, але драматургійно недосвідчений режисер, а досвідчена сценаристка Памела Петтлер (має в доробку історію «Трупа нареченої» Тіма Бертона), ймовірно, навіть погіршила ситуацію. Із самого початку зрозуміло, хто зовсім поганий, а хто надзвичайно добрий, і хто винний (звичайно, безвідповідальне людство). Добре придумані люди-мішечки, втім, такі вже солодко-зворушливі, так кліпають отими оченятами-об’єктивами, що та мішковинна грубуватість сходить нанівець. Всі ті розмови про майбутнє, котре тепер «залежить тільки від нас», шаблонні ситуації по ходу сюжету, тонни моралізаторства, цілковито карамельна розв’язка псують фільм майже невиправно.
Майже - бо всередині «9», хай і у розпорошеному вигляді, все ж міститься оте первісне живе зерно - дивовижні мішечні гуманоїди, що воюють із не менш дивними механізмами. Можливо, Еккер і не лишиться в історії як кінопостановник - але місце в ній саме як художник-аніматор він вже посів.
Дмитро Десятерик