Про нову виставку в київському ЦСМ
«ПОГЛЯДИ": ДЕКЛАРАЦІЯ КОНФЛІКТУ
Виставка «Погляди», що відкрилася в Центрі сучасного мистецтва на Контрактовій площі, є першою великою експозицією після переходу цієї галереї у підпорядкування Києво-Могилянській академії. Тут зібрані роботи більш ніж двох десятків учасників переважно з України, а також з Узбекистану та Росії; співорганізатором є базована в Києві група молодих митців «Худрада». Проект включає не тільки виставку, а й двотижневу низку лекцій і круглих столів, а також акцію-сателіт «Відео на паркані».
При спробі аналізу експонованих робіт стикаєшся з давньою суперечністю між змістом та формою. Формально тут нічого нового нема.
Так, Євгенія Білорусець (Київ) у «Роздвоєнні» виставила кілька чорно-білих соціальних фото з життя робітників Херсонського машинобудівного заводу, а також роздруковані записи вражень свідків одного з мітингів на заводі.
Харківська група «Соска» обмежилася показом давнього, ще 2004 року, відео про акцію «Забілювання», коли відвідувачам галереї рекомендувалося власноруч забілити стіну з портретами всіх 24 кандидатів на пост президента.
Микита Кадан (Київ) прилаштував на стіну дзеркало у формі прапора.
На зворотньому боці тієї ж стіни - маленькі графічні малюнки Миколи Власова (Київ), виконані на комп’ютері, тема - марксизм і капіталізм.
Давид Чічкан (Київ) спорудив інсталяцію «Сон синдикалістки» - на стіні намальована спляча дівчина, сновидіння зафіксоване в кількох картинах над нею, малюнок на стіні зливається з реальним ліжком і ковдрою, виконаних у кольорах анархо-синдикалістського прапору.
Чорно-білий фільм Дмитра Моісеєва (Київ) «Прибулець» змальовує нещасливе прибуття чужопланетянина на Землю: дуже скоро на кумедну істоту нападає зла, озброєна палицями дітлашня.
Неподалік від екрану, на невеличкому постаменті - чорний пакет із золотим написом: «Коли в холодну зимню ніч твій друг постукає до тебе - відчини двері, обійми та зігрій його, напої гарячим чаєм» (Володимир Кузнєцов, Київ).
«Мобільний спіритичний сеанс» Андрія Устинова (Санкт-Петербург-Кельн) - відео про пригоди «медіума» - закутаного в чорне статиста, котрий їздить вулицею на інвалідному візку, з телевізором на колінах і за помірну платню (один євро) передає власним голосом телепрограми, які чує у навушниках.
Вуличне відео акції Анатолія Бєлова (Київ) з однодумцями «(По)чому мораль?» («Почем(у) мораль?»): молоді художники клеять на стіни чорно-білі паперові аплікації з зображенням сюрреалістичних персонажів, у яких замість голів - візки з супермаркетів, заповнені споживацьким непотребом.
Відео Олександра Барковського (Ташкент) «ТБ «Релігія» показує губи, що шепочуть молитви, руки, що рахують гроші, та інші руки, що тримають Біблію.
Також релігійної теми торкається спільна робота Олега Перковського (Львів) і Василя Лозинського (Київ) «Декалог» - десять заповідей написано великими золотими літерами на одній стіні, напис «Deus Ex Machina» (Бог із машини) на другій, на третій - відеопроекція номерів будинків.
Тож лишається повторити: це не нове, всі прийоми застосовувалися раніше сотнями митців в Україні і за кордоном набагато ефектніше. Більшість засобів - надто прямолінійні. Тобто, якщо обмежитися лише питанням форми, то «Погляди» не являють собою нічого цікавого.
Однак тут якраз той випадок, що важливо також і те, що за всім цим стоїть. Адже, по суті, «Погляди» - це чи не перша виставка відверто політичного мистецтва. Бо той же Херсонський завод - місце небаченого досі зіткнення робочих з власниками підприємства і владою - завод захоплений робітниками, котрі не хочуть його закриття, й утримується ними вже не перший місяць, і тому зібрані Білорусець матеріали прочитуються як надзвичайно гострі свідоцтва цього повстання. Напіваматорська історія Мойсеєва про прибульця - це, хай наївне, однак щире звинувачення суспільства в озвірінні, котре торкнулося навіть дітей. Давид Чічкан - активіст антифашистського руху, і його інсталяція - це насправді фіксація тривожної яві, того збуреного стану, в якому перебуває чимало молодих умів. Фільм Устінова, що показує пригоди «медіума» в Ліоні та в Москві, перетворюється на дуже показове порівняння демократії справжньої та «суверенної» - якщо на толерантному Заході мобільні «пророцтва» сприймають як гру, в котру охоче включаються навіть дорослі люди, то у путіно-мевдедєвській Росії один з перехожих одразу хоче викликати міліцію, а закінчується акція настійливим міліціянтським «зніміть масочку!» А «(По)чому мораль?» надзвичайно влучно виглядає поруч з передвиборними плакатами наших «кришталево чесних» політиків. І нема куди правди діти - релігія на сьогодні багато в чому перетворилася на суміш прибуткового бізнесу й настирливої, далекої від сумирності ідеології. А багато хто бачить у різних прапорах лише відбиття власного его...
«Погляди» не є революційним словом у мистецтві, однак являють собою доволі переконливу декларацію про наміри - творити в насправді лівому, ідейно безкомпромісному річищі, дати нарешті актуальній вітчизняній культурі той вимір, якого їй гостро бракує, або, як сказано в прес-релізі, «викликати в українській художній спільноті, в першу чергу в її молодій частині, потяг до встановлення зв’язків із суспільним життям, з його болем і енергією. Ствердити в художньому середовищі пріоритетність зв’язків із освітою і критичним активізмом, а не з декором існуючого стану речей».
Чи стануть наміри діями - покаже час.
Дмитро Десятерик
Виставка «Погляди», що відкрилася в Центрі сучасного мистецтва на Контрактовій площі, є першою великою експозицією після переходу цієї галереї у підпорядкування Києво-Могилянській академії. Тут зібрані роботи більш ніж двох десятків учасників переважно з України, а також з Узбекистану та Росії; співорганізатором є базована в Києві група молодих митців «Худрада». Проект включає не тільки виставку, а й двотижневу низку лекцій і круглих столів, а також акцію-сателіт «Відео на паркані».
При спробі аналізу експонованих робіт стикаєшся з давньою суперечністю між змістом та формою. Формально тут нічого нового нема.
Так, Євгенія Білорусець (Київ) у «Роздвоєнні» виставила кілька чорно-білих соціальних фото з життя робітників Херсонського машинобудівного заводу, а також роздруковані записи вражень свідків одного з мітингів на заводі.
Харківська група «Соска» обмежилася показом давнього, ще 2004 року, відео про акцію «Забілювання», коли відвідувачам галереї рекомендувалося власноруч забілити стіну з портретами всіх 24 кандидатів на пост президента.
Микита Кадан (Київ) прилаштував на стіну дзеркало у формі прапора.
На зворотньому боці тієї ж стіни - маленькі графічні малюнки Миколи Власова (Київ), виконані на комп’ютері, тема - марксизм і капіталізм.
Давид Чічкан (Київ) спорудив інсталяцію «Сон синдикалістки» - на стіні намальована спляча дівчина, сновидіння зафіксоване в кількох картинах над нею, малюнок на стіні зливається з реальним ліжком і ковдрою, виконаних у кольорах анархо-синдикалістського прапору.
Чорно-білий фільм Дмитра Моісеєва (Київ) «Прибулець» змальовує нещасливе прибуття чужопланетянина на Землю: дуже скоро на кумедну істоту нападає зла, озброєна палицями дітлашня.
Неподалік від екрану, на невеличкому постаменті - чорний пакет із золотим написом: «Коли в холодну зимню ніч твій друг постукає до тебе - відчини двері, обійми та зігрій його, напої гарячим чаєм» (Володимир Кузнєцов, Київ).
«Мобільний спіритичний сеанс» Андрія Устинова (Санкт-Петербург-Кельн) - відео про пригоди «медіума» - закутаного в чорне статиста, котрий їздить вулицею на інвалідному візку, з телевізором на колінах і за помірну платню (один євро) передає власним голосом телепрограми, які чує у навушниках.
Вуличне відео акції Анатолія Бєлова (Київ) з однодумцями «(По)чому мораль?» («Почем(у) мораль?»): молоді художники клеять на стіни чорно-білі паперові аплікації з зображенням сюрреалістичних персонажів, у яких замість голів - візки з супермаркетів, заповнені споживацьким непотребом.
Відео Олександра Барковського (Ташкент) «ТБ «Релігія» показує губи, що шепочуть молитви, руки, що рахують гроші, та інші руки, що тримають Біблію.
Також релігійної теми торкається спільна робота Олега Перковського (Львів) і Василя Лозинського (Київ) «Декалог» - десять заповідей написано великими золотими літерами на одній стіні, напис «Deus Ex Machina» (Бог із машини) на другій, на третій - відеопроекція номерів будинків.
Тож лишається повторити: це не нове, всі прийоми застосовувалися раніше сотнями митців в Україні і за кордоном набагато ефектніше. Більшість засобів - надто прямолінійні. Тобто, якщо обмежитися лише питанням форми, то «Погляди» не являють собою нічого цікавого.
Однак тут якраз той випадок, що важливо також і те, що за всім цим стоїть. Адже, по суті, «Погляди» - це чи не перша виставка відверто політичного мистецтва. Бо той же Херсонський завод - місце небаченого досі зіткнення робочих з власниками підприємства і владою - завод захоплений робітниками, котрі не хочуть його закриття, й утримується ними вже не перший місяць, і тому зібрані Білорусець матеріали прочитуються як надзвичайно гострі свідоцтва цього повстання. Напіваматорська історія Мойсеєва про прибульця - це, хай наївне, однак щире звинувачення суспільства в озвірінні, котре торкнулося навіть дітей. Давид Чічкан - активіст антифашистського руху, і його інсталяція - це насправді фіксація тривожної яві, того збуреного стану, в якому перебуває чимало молодих умів. Фільм Устінова, що показує пригоди «медіума» в Ліоні та в Москві, перетворюється на дуже показове порівняння демократії справжньої та «суверенної» - якщо на толерантному Заході мобільні «пророцтва» сприймають як гру, в котру охоче включаються навіть дорослі люди, то у путіно-мевдедєвській Росії один з перехожих одразу хоче викликати міліцію, а закінчується акція настійливим міліціянтським «зніміть масочку!» А «(По)чому мораль?» надзвичайно влучно виглядає поруч з передвиборними плакатами наших «кришталево чесних» політиків. І нема куди правди діти - релігія на сьогодні багато в чому перетворилася на суміш прибуткового бізнесу й настирливої, далекої від сумирності ідеології. А багато хто бачить у різних прапорах лише відбиття власного его...
«Погляди» не є революційним словом у мистецтві, однак являють собою доволі переконливу декларацію про наміри - творити в насправді лівому, ідейно безкомпромісному річищі, дати нарешті актуальній вітчизняній культурі той вимір, якого їй гостро бракує, або, як сказано в прес-релізі, «викликати в українській художній спільноті, в першу чергу в її молодій частині, потяг до встановлення зв’язків із суспільним життям, з його болем і енергією. Ствердити в художньому середовищі пріоритетність зв’язків із освітою і критичним активізмом, а не з декором існуючого стану речей».
Чи стануть наміри діями - покаже час.
Дмитро Десятерик