балканське
Поки нема світла й Алена з Еміром пішли шукати щось попоїсти, я маю час на кілька оброблених фотографій, Джейсона Мраза та Мостар. Дуже харизматичне місто. Ми приїхали сюди з Подгоріци вчора після п’ятої вечора. Фактично, перетнувши кордон, одразу можна було відчути якусь інакшість, сивувату мудрість, що проявляється у всьому - від погляду до подиху вітру. Учора перше, що ми помітили, опинившись у Боснії, це мелодійну різницю в інтонуванні. Я не знаю сербської, і тому єдине, що моє вухо може схопити - це оце неймовірне стрибуче, співоче обрамлення мовлення, яке тут роблять так вишукано, що постійно згадуєш італійців. Боснія і Герцеговина - країна з трьома президентами, трьома основними релігіями, які не хочуть поступатися одна одній, але при цьому співіснують - і якось на диво мирно. Боснійці дуже відрізняються від сербів, усміхнених та інколи трохи зверхніх щодо інших балканських народів, в чому нерідко відчуваєш таку собі мініросійськість, але в контексті не СРСР, а Югославії, від спостережливих болгарів, які багато прораховують і не квапляться приймати остаточні рішення, від чорногорів, які знають, що їхній час для заробітку - літо, яке треба використовувати-використовувати-використовувати… Боснійці інакші. Інколи здається, що вони бачили значно більше за всіх решту.
Мостар чарівний найперше через міст, це правда. Тут це - найперше, що ти маєш побачити. Ми пішли споглядати на нього уже пізно ввечері, коли він підсвічувався з усіх сторін, що, звісно, справило ще більше враження. Потім ми переглянули в одному магазині фільм про руйнацію Міста хорватами. І я вже вкотре намагаюся з’ясувати, навіщо окупанти робили, роблять і робитимуть всі ці жахіття, якщо самі ж хочуть потім жити в цьому місті. Тут - як ніде в іншому місці на баченій нами балканській території - відчуваєш настільки незрозуміле до щему болюче відчуття нерозуміння. У 1992-95 тут було знищено майже все старе Місто. На початку 2000х років почали відновлювати все. І тепер ти ходиш цими неймовірними вулицями з чарівними містками, глянцевою бруківкою, акуратними мінаретами (до речі, це так рідко зустрінеш, коли спершу дзвонять дзвонарі у православній церкві, скликаючи на службу, і за якийсь час лунає мусульманська молитва з найближчої мечеті…), продовжуючи на кожному кроці зустрічати занедбані до болю красиві в минулому будинки, без даху, вікон, з обгорілими стінами, з відбитками куль чи гармат. Я не відчувала нічого настільки амбівалентного ні в Болгарії, ні в Сербії, ні в Чорногорії. Тут ти - наче на вістрі ножа, тут всі дивляться на тебе з не відомими нам умиротворенням та якоюсь інакшою мудрістю, із застиглою десь там, глибоко всередині, пам’яттю про все. Стіни кожного будинку можуть тут сказати більше, ніж всі газети та книги про Югославію. Я не знаю, чи треба багато говорити в цьому Місті. Його треба почути. І мені здається, вчора це вдалося. А сьогодні Мостар говорить із нами дощем, який так рідко падає у цих краях влітку… Місто стомлене, але воно вже навчилося. Воно знає. І це те, чого я не зустрічала в інших містах - оцього знання, як треба жити, коли тебе так пошматували. Місто не довіряє більше нікому. Воно усміхається тобі, приймає сотні туристів щодня, але ріка одразу змиває інформацію про тебе неймовірно швидкою течією. Так треба - це самооборона. Але тобі неодмінно захочеться повернутися в це Місто. Бо в нього хочеться вчитися.
Мостар чарівний найперше через міст, це правда. Тут це - найперше, що ти маєш побачити. Ми пішли споглядати на нього уже пізно ввечері, коли він підсвічувався з усіх сторін, що, звісно, справило ще більше враження. Потім ми переглянули в одному магазині фільм про руйнацію Міста хорватами. І я вже вкотре намагаюся з’ясувати, навіщо окупанти робили, роблять і робитимуть всі ці жахіття, якщо самі ж хочуть потім жити в цьому місті. Тут - як ніде в іншому місці на баченій нами балканській території - відчуваєш настільки незрозуміле до щему болюче відчуття нерозуміння. У 1992-95 тут було знищено майже все старе Місто. На початку 2000х років почали відновлювати все. І тепер ти ходиш цими неймовірними вулицями з чарівними містками, глянцевою бруківкою, акуратними мінаретами (до речі, це так рідко зустрінеш, коли спершу дзвонять дзвонарі у православній церкві, скликаючи на службу, і за якийсь час лунає мусульманська молитва з найближчої мечеті…), продовжуючи на кожному кроці зустрічати занедбані до болю красиві в минулому будинки, без даху, вікон, з обгорілими стінами, з відбитками куль чи гармат. Я не відчувала нічого настільки амбівалентного ні в Болгарії, ні в Сербії, ні в Чорногорії. Тут ти - наче на вістрі ножа, тут всі дивляться на тебе з не відомими нам умиротворенням та якоюсь інакшою мудрістю, із застиглою десь там, глибоко всередині, пам’яттю про все. Стіни кожного будинку можуть тут сказати більше, ніж всі газети та книги про Югославію. Я не знаю, чи треба багато говорити в цьому Місті. Його треба почути. І мені здається, вчора це вдалося. А сьогодні Мостар говорить із нами дощем, який так рідко падає у цих краях влітку… Місто стомлене, але воно вже навчилося. Воно знає. І це те, чого я не зустрічала в інших містах - оцього знання, як треба жити, коли тебе так пошматували. Місто не довіряє більше нікому. Воно усміхається тобі, приймає сотні туристів щодня, але ріка одразу змиває інформацію про тебе неймовірно швидкою течією. Так треба - це самооборона. Але тобі неодмінно захочеться повернутися в це Місто. Бо в нього хочеться вчитися.