мені цікаво
як живе собі людина, яка кидає іншу в момент, коли та найбільше її потребує, в момент, коли та є найбільш беззахисною і найбільш відкритою, коли в тої вже з'явилися такі справжні й теплі почуття?.. Як вона живе, знаючи, що сниться тій людині, що дзвонить їй у тих триклятих снах (і напевно здогадується, що саме тому тепер та засинає якнайпізніше, щоб вкоротити ті моменти у другій реальності, бо й так боляче)? Як вона живе, можливо, не до кінця усвідомлюючи свою провину за деякі вчинки, але все ж відчуваючи, що сильно вона поранила душу тій, яка вже почала була вірити?
Мені цікаво, що думає і чим керується людина, коли насправді все це усвідомлює, і добре усвідомлює, та все ж змогла просто видалити мене відусіль з друзів і продовжує не відписувати на такий важливий лист...
Мені цікаво, чому цих людей (які вміють розвертатися і кидати самотню на горі вночі і які можуть в очі сказати: "Я приїхав лише із жалості" або привезти на твій День народження до себе додому, завести в кімнату, де стоїть фотографія з колишньою) ніколи не спрацьовує почуття совісті й відсутні будь-які прояви сумління (я не кажу про інші почуття, які б нагадувати про любов, це почуття до мене, певно, у чоловіків атрофоване)? Чому їм так легко вбити тебе як не словом, то вчинком, знаючи про твої почуття, а потім жити пречудово - в Канаді, в центрі Києва чи будь-де? І чому таким людям ніколи не повертаються їхні діяння? Ні в снах, ні в реальності, вони просто живуть і радіють життю далі, спокійно ходять на тренування чи на роботу, почитують якісь книги, дивляться фільми, їдять на кухні на столі з банкою дьогтю і живуть - навіть не згадуються, а ти в цей час зализуєш сама свіжороздерті рани (ще не встигли старі затягнутися, як натомість ще глибше іржавим ножем дорізали)...
Мені цікаво, чому після серйозної розмови така людина може настільки легко відпустити все і так просто вмити руки? Мені цікаво, чи лишилися в цьому світі ще справжні чоловіки, а не слабкі невизначені створіння, які не можуть розірвати ланцюг остаточно або ж набратися сміливості й спробувати все по-новому?
Мені цікаво, як живе собі людина, яка так легко стала байдужою, а сама ж стільки разів повторювала, що "мы в ответе за того, кого приручили"...
Мені цікаво, що думає і чим керується людина, коли насправді все це усвідомлює, і добре усвідомлює, та все ж змогла просто видалити мене відусіль з друзів і продовжує не відписувати на такий важливий лист...
Мені цікаво, чому цих людей (які вміють розвертатися і кидати самотню на горі вночі і які можуть в очі сказати: "Я приїхав лише із жалості" або привезти на твій День народження до себе додому, завести в кімнату, де стоїть фотографія з колишньою) ніколи не спрацьовує почуття совісті й відсутні будь-які прояви сумління (я не кажу про інші почуття, які б нагадувати про любов, це почуття до мене, певно, у чоловіків атрофоване)? Чому їм так легко вбити тебе як не словом, то вчинком, знаючи про твої почуття, а потім жити пречудово - в Канаді, в центрі Києва чи будь-де? І чому таким людям ніколи не повертаються їхні діяння? Ні в снах, ні в реальності, вони просто живуть і радіють життю далі, спокійно ходять на тренування чи на роботу, почитують якісь книги, дивляться фільми, їдять на кухні на столі з банкою дьогтю і живуть - навіть не згадуються, а ти в цей час зализуєш сама свіжороздерті рани (ще не встигли старі затягнутися, як натомість ще глибше іржавим ножем дорізали)...
Мені цікаво, чому після серйозної розмови така людина може настільки легко відпустити все і так просто вмити руки? Мені цікаво, чи лишилися в цьому світі ще справжні чоловіки, а не слабкі невизначені створіння, які не можуть розірвати ланцюг остаточно або ж набратися сміливості й спробувати все по-новому?
Мені цікаво, як живе собі людина, яка так легко стала байдужою, а сама ж стільки разів повторювала, що "мы в ответе за того, кого приручили"...