Все - за Фройдом
На когось я чекала кілька місяців, на когось тиждень, на когось - 40 хвилин. Але відчуття від цього були однаково пригнічені. Тож давайте не будемо лицемірити. Комусь бракувало слів та емоцій за день до інциденту на вокзалі, хтось не зміг прийти за квитками на той самий вокзал на добу раніше, у когось завжди пробки на дорогах, а комусь ніколи не зрозуміти, як це - спати два з половиною місяці по 4 години, аби тільки встигнути довишивати найціннішу річ; комусь важко подивитися правді у вічі, для когось простіше бути аби з ким, але - бути, хтось досі зберігає фотографії свроїх колишніх і не може видалити їхні контакти з телефонів/скайпу/фейсбуку, а хтось пропиває останню каблучку, прикриваючись смертю чоловіка...
Може, воно й на краще, то я тут сама і що Мімочка (якій чомусь не було важко відхопити передостанній квиток на недільний потяг і якій чомусь не потрібно було прикриватися різними побутовими причинами) під'їде тільки завтра пізно вночі.
Давайте вчитися бути відвертими найперше з самими собою. Я розумію: лінощі - головний (а може, єдиний) двигун прогресу, але тоді я дуже прошу лишити мене тут саму серед замків. Дайте знати, коли щось у вас зміниться...
Справа не в тому, що я, можливо, надто довірлива чи надто різка (читай: відверта). Справа в тому, що людям властиво шукати зовнішні пояснення на підсвідоме підтвердження свого внутрішнього небажання (чи недостатнього бажання).
Тільки без образ, добре? Давайте все по черзі, мені ще ці не перейшли...