чмошне
два дні в червоному корпусі водночас призвели до зустрічі з ним тобто з моїм найбільшим нещастям. і якщо вчора ми навіть привіталися вилупивши очі одне на одного то сьогодні просто впали на мороз що мені сподобалося значно більше. я не хочу його чути бачити думати про нього не хочу знати що з ним і як він. я не те щоб ненавиджу його досі я просто все ще ображена. саме через оцю ймовірність зустрітися з ним на другій зміні я не кайфую від довготривалого перебування у головному корпусі я хочу швидше змитися звідтам причому тихо і якось непомітно. це я знаєте до чого... до того що перше сильне кохання якому минуло вже 6 рочків від початку і 3,5 від остаточного закінчення все одно знаходить тебе і нагадує про себе. і це знаєте дуже хріново. мене кумарить його присутність. я не хочу цього. не хочу. у мене є чудова кохана людина, без якої мені сумно й тоскно, я хочу бути з нею і хочу знати, що примари з минулого не чигають за вікном. от і все. наразі це не вдається. надто сильно це чмо зачепило мене тоді. вибачте за експресивність чи шо воно було.